АКТУАЛЬНО
Потрібні зміни в законодавстві, які б визначали кваліфікаційні вимоги до тих, кому довіряють мікрофон
Олександр МАКАРСЬКИЙ,
професор
Час від часу не втримуюсь — записую те, що «каже» телевізор. «Їхати треба швидко, на межі законів фізики»... Тобто в уявлені коментатора існує зона реальності, в якій немає законів фізики?! І там, мабуть, треба їхати ще швидше?.. «Ангели зустрічаються тут на кожному кроці». Цікаво, та насправді йдеться про зображення ангелів. «Лелека шукав, де можна приземлитися, щоб перекусити нашвидкуруч»…
Радують освіченість автора про наміри лелеки і «тонке» відчуття мови: птах їсть «нашвидкуруч». Само собою виникає запитання: а звідки в автора руки ростуть і що йому краще цими руками робити… Про зібрання Британської бібліотеки: «Якщо бути точним, то тут близько ста п’ятдесяти мільйонів книжок» — нічого собі точність!
А от ще кілька «перлів» трохи іншого характеру, почутих з вуст милої ведучої: «Судячи по твому виду, ти студент», «не стидно», «і всьо»... Може, їй і «не стидно», але мені за неї було соромно...
Анонс передач, чорно-білі кадри хорошого старого фільму «Доля людини», закадровий коментар: «22 червня почалася Друга світова війна...» А я до того вважав, що ця війна почалася ще 1 вересня 1939 року. Спасибі, розкрили очі…
Наведені приклади — з матеріалів журналістів. Ще більше помилок, недолугих речень, суржику в представників нашої так званої еліти чи пересічних українців, в яких беруть інтерв’ю для ТБ. Починаєш порівнювати з тим, що лунало в ефірі раніше, і в голову полізуть думки про падіння мовної культури в суспільстві. Та наскільки такий «очевидний» висновок правильний?
«Пузатих в ефір не випускати»
Так, у радянські часи ефір був з точки зору мови набагато охайнішим, але при цьому практично закритим для живих висловлювань тієї частини суспільства, мова якої не відповідала певним культурним стандартам. Цю селекцію на телебаченні і радіо (за ознакою «йому не треба давати слова, бо робить багато помилок, краще ми самі про нього розповімо!») здійснювали журналісти. Зрозуміло, в категорію тих, кому «не треба», потрапляли люди, які переважно працювали на рядових посадах. І це при тому, що вони були героями більшості документальних телевізійних робіт — сюжетів, репортажів, нарисів.
Такі персонажі виступали не суб’єктами, а майже завжди — ілюстрацією, аргументами, типовими прикладами, об’єктами: «Гідно зустрічає (черговий партійний з’їзд, пленум) сталевар (слюсар, токар тощо) такий-то (ім’я, прізвище). На честь знаменної події він виконав норму на (відсотки)»... «На нинішніх жнивах відзначився комбайнер… Він щодня намолочує по… Це в… більше за норму»... «Нову трудову перемогу здобула бригада прохідників (ім’я і прізвище бригадира). Відомий бригадир сказав, що це досягнення — не межа».
Подібних штампованих конструкцій було, мабуть, до сотні. Якщо ж робітникам чи селянам надавали слово, то це були або звіти про роботу, або висловлення підтримки чергових рішень і постанов. Тексти таких виступів часто-густо готували в парткомах, а потім злегка редагували в редакціях. До запису інтерв’ю чи бесіди йшла репетиція: з виступаючим працював або журналіст, або режисер. «Кращі люди» на екрані за стандартами тих часів мусили мати відповідний представницький вигляд. Не забуду телетайп з Києва за підписом одного з заступників голови Держтелерадіо, який усі ОДТРК отримали на початку 80-х років минулого століття: «Пузатих і тих, хто сопе, в ефір не випускати». Цитую майже дослівно, бо таке хіба забудеш!
Представлення дійсності не такою, якою вона є, а такою, якою вона мала бути в уявленні народу завдяки «мудрому партійному керівництву», було реальністю тих часів. Наша економіка — найкраща. Наша наука — найпрогресивніша. Наші закони – найгуманніші. Наші люди — найосвіченіші. А ті, що сопуть чи вживають суржик, залишалися за кадром. Ця практика, спотворюючи картину реального життя, формувала відчуття, що культура мови в державі дуже висока.
Ідеології, на жаль, сприяли й технології. Так історично склалося. Синхронні хронікальні зйомки вели кінокамерами або інколи — телекамерами пересувних телевізійних станцій. У першому випадку через існування жорстких і невиправдано малих лімітів кіноплівки не варто було й думати про те, щоб вести вільну розмову. Все заздалегідь обговорювали дуже докладно, й співрозмовник у кадрі під час зйомки мав озвучити вже «пробалаканий» текст. Професіонал — актор, репортер — зробить це, імітуючи процес народження думки, а людина «від верстату», як правило, неспроможна демонструвати жваву безпосередність після того, як її кілька разів попросили повторити два-три потрібних речення. Тому виступаючі виголошували текст як учень-зубрила: сухо, неемоційно.
Заперечення права людей на думку, альтернативну офіційній, не давало простору передачам, драматургія яких будується саме на зіткненні різних позицій, на вільному висловлюванні власної оцінки події, факту, явища. Загалом будь-яке тоталітарне суспільство є суспільством монологу, а не діалогу, і цей монолог там — це слово мудрої влади до загалу. Справжній діалог у такому суспільстві незатребуваний, бо він — інструмент дебатів, спору, пошуку істини рівними партнерами.
Коли крига мовчання скресла
Ситуація почала стрімко змінюватися за часів агонії СРСР, коли люди отримали змогу вільно і безкарно висловлювати свої думки. Ті, яких десятиріччями привчали говорити лише те, що вважається офіційно правильним, які твердо засвоїли, що краще за все — мовчати, за лічені місяці перетворювалися хай і не на дуже вмілих, але активних і емоційних ораторів. Залунали живі голоси в місцевих радах, на майданах під час мітингів, у дискусійних теле- і радіопередачах. Повінь мовної стихії винесла на поверхню реальну картину грамотності суспільства. Та картина не була такою рожевою, якою до того її представляли у ЗМІ.
Мав у 1998 році унікальну нагоду переконатися в тому, що радянська «загальна середня освіта» в середньому була значно нижчою за «середню». Тоді в Донецьку на шахті ім. Сочинського стався вибух метану, в результаті якого загинули 63 гірники. Працюючи в україно-польсько-німецькому проекті «Майбутнє старих промислових регіонів», я і В’ячеслав Коваль, керівник Агентства регіонального розвитку «Донбас», вирішили створити Книгу пам’яті, присвячену загиблим. Рідним загиблих запропонували: напишіть про тих, кого втратили, як підказує серце. Писали батьки, дружини, діти. Рівень грамотності в абсолютній більшості дописів був жахливим, кілька прийшли під назвою «Автобіографія», та, мабуть, головне — не це. Дев’ять із кожних десяти матеріалів були по суті просто анкетами: народився там-то, навчався там-то, працював там-то. Одружений — не одружений. І все! Просто люди не вміли висловити свої почуття, бо були малограмотними.
Легітимність «неправильної» мови «низів» через поширення її у суспільних комунікаціях після здобуття незалежності вплинула і на культуру мови журналістів. Редакційні мовні стандарти попередньої пори, які перебували у відповідності з критеріями філології через вищеназвану причину та ще кілька чинників, яких торкнуся нижче, змінилися. Планка вимог до текстів опинилася на більш низькій позначці. Цьому сприяв і перехід на роботу з відеокамерами. Якщо старі технологічні схеми підготовки матеріалу вимагали, щоб журналістський текст пройшов певний шлях по інстанціях в середині ТРК, був освячений цензурою і лише по тому набував право на життя в ефірі, то тепер ситуація для журналіста-автора матеріалу стала іншою. Він почав працювати приблизно так, як працюють телевізійники в усьому світі: писати на місці подій stand-up, інтерв’ю, не переймаючись через те, що мало плівки, робити закадрові начитки, і вже з таким «напівфабрикатом» повертатися до редакції.
Випускаючі ж редактори, скуті дефіцитом часу, коли переконувалися, що в матеріалі є відповіді на основні питання і пристойна «картинка», не дуже прискіпливо ставилися до літературної якості звукового ряду. Не існувало вже й жорсткого контролю саме за словом, як це було на радянському ТБ, де повні тексти передач мали зберігати протягом тривалого часу і систематично ставали об’єктами перевірок «з гори».
Закон України «Про телебачення і радіомовлення», прийнятий в незалежній Україні, не вимагав збереження повних сценаріїв з розшифровками закадрових текстів та інтерв’ю всіх виступів. Додайте до цього те, що за два останніх десятиріччя відбувається бурхливе зростання чисельності телерадіоорганізацій (ТРО), яких нині понад 1700, а в усій радянській Україні існувало лише приблизно тридцять. Через це зростання до журналістської роботи в ефірі стали тисячі молодих людей без вишколу і досвіду, без розуміння того, що культура мовлення є культурою мислення. На жаль, цього розуміння не має і в більшості власників нинішніх ТРК.
Згадується мені розмова з колишнім колегою. Він заснував FM-радіо, на якому ведучі були просто малограмотними людьми. Я сказав тому хлопцю: «Що ти робиш?». У відповідь почув: «У нас усі люди так розмовляють!». А потім пролунало відверте: з вулиці брати хлопців і дівчат краще, їм можна мало платити. Отака «мовна політика». І це не окремий анекдотичний випадок. Свідчення тому — ті нісенітниці і помилки, які практично щодня чуємо в ефірі.
Правильна мова, як джерельна вода
Впевнений: підтримання мовної культури в державі на більш високому рівні перетворилося нині на частину журналістської місії, на обов’язок журналістів будь-яких ЗМІ, враховуючи роль медіа, їх вплив на світо?сприйняття, на формування норм, цінностей у соціумі. Та сподіватися, що лише декларуючи цей постулат, можна добитися його усвідомлення журналістським загалом, не варто. Потрібні відповідні зміни в законодавстві, які б визначали кваліфікаційні вимоги до тих, кому довіряють мікрофон, хто займається професійною роботою в електронних медіа. Потрібна система сертифікації тих, хто претендує на право голосу в ефірі як журналіст. Культура мови в ефірі, на шпальтах друкованих видань, у мережі Інтернет чинить потужний вплив на культуру мови в суспільстві, а тому не є внутрішньою проблемою медіа.
Не має бути свободи слова для неграмотного слова. Якість мовного середовища така ж важлива для духовного здоров’я нації, як і якість повітря чи води для фізичного здоров’я людей, з яких складається ця нація.