Не могла зрозуміти людей, які всиновлюють хворих чужих дітей. Лише коли стала облаштовувати життя наймолодшого рідного брата із синдромом Дауна, збагнула: треба, щоб душа дозріла до самореалізації й самовипробування. Вибачте за банальність, але вочевидь, через зрілість душі країни — ставлення до старих та інвалідів — і судять про її рівень.
Із цього приводу Дрогобич — батьківщина першого ректора Болонського університету Юрія Котермака може нині сміливо брати участь у європейському рейтингу міст, сприятливих для життя. Ідеться про спільне європейське гуманітарне напрацювання, що вже стало своєрідною візитівкою колишнього обласного центру: діяльність Центру соціальної реабілітації та адаптації для молоді з особливими потребами «Дивовижні долоні», який очолює педагог і соціальний працівник Людмила Смолень. 2018-го центр відзначає 10-річчя заснування і першість у системі благодійного фонду «Карітас України» з налагодження відпочинково-трудових навичок неповносправних, співпраці з їхніми батьками й опікунами.
Коли пані Смолень поїхала для обміну досвідом до «Карітасу Франції», який разом з іспанцями та американкою, що заповіла свої кошти для таких організацій, стали спонсорами відповідного проекту в Україні, а саме в Дрогобичі, то виявилося, що їхні кошти витрачено ефективно і нині дрогобичани можуть поділитися напрацюваннями зі своїми добродіями та спонсорами.
Що важливого, навіть переломного сталося завдяки Центру соціальної реабілітації «Дивовижні долоні» в місті? Люди стали добрішими, милосерднішими. Водії не виганяють інваліда з автобусів, пасажири заступляться за бідну дитину, містяни не озираються за незвичною колоною з 22 неповносправних осіб, яка прямує в театр чи на свято міста. Вони на вулицях щодня, а не як раніше, коли поява поодинокого іншого з полону чотирьох стін була дивовижею.
Що цей європейський проект, втілений в Україні соціальними працівниками, дав нашим обділеним долею співгромадянам? Вони відчувають, навіщо живуть на цьому світі, й мають найдорожче — спілкування. Навчилися бути собі адвокатом, декламувати вірші, співати, вишивати, складати з бісеру картини і намиста, вітати друзів і маму, відзначати свій день народження.
До цього соціального надбання долучилися свої й півсвіту. Тепер треба зусиль Української держави, Дрогобицької міськради, щоб це гуманітарне надбання не кануло, як багато чого, у небуття. Ухвалити на урядовому рівні програму фінансової допомоги таким інституціям інвалідів, що в оптимальному варіанті розв’язують чимало проблем у суспільстві. Як у Європі під час сплати податків підприємцями могли вділити часточку «Карітасу» чи реабілітаційному центру, скерувати кошти, передбачені абстрактною державною програмою реабілітації, якою майже ніхто не користується, на розгляд місцевої влади за наявності таких конкретних і дієвих реабілітаційних осередків.
На жаль, і в Україні, й у світі людей з особливими потребами народжується не менше. Подбаймо про них задля власної душі. Це наш шанс. Їх не просто так Всевишній посилає на Землю.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»