ЖАХ
У фашистському концтаборі Хорольська Яма на Полтавщині у війну закатували 90 тисяч людей
У перші роки окупації нацисти організували гетто в Пирятині й Полтаві, розстріляли практично всіх євреїв. До війни в Гадяцькому районі проживало близько 20 тисяч євреїв, а нині їх там 300. Але чи не найбільше знищено людей на території області в 1941–1942 роках у так званій Хорольській Ямі. В шести братських могилах у Хоролі покоїться прах майже 91 тисячі закатованих там радянських громадян: солдатів і офіцерів Червоної Армії, вчених, представників творчої інтелігенції.
Учасникові бойових дій, голові ради ветеранів Глобинського району Івану Калениковичу Горшняку вже 88 років. Він бачив війну в обличчя, тож йому особливо дорога пам'ять про полеглих у Хорольській Ямі. Фото автора
Тут були Платон та Георгій Майбороди
Зберігач фондів Хорольського районного краєзнавчого музею Неля Петльована розповіла, що за два роки окупації через Хорольську Яму пройшло майже 200 тисяч осіб, приречених на смерть від голоду й холоду, хвороб та знущань. Місцеві жителі намагалися якось допомогти в’язням, кидали через колючий дріт хліб, овочі, качани кукурудзи. Ризикуючи життям, переховували полонених, надавали їм одяг, лікували. Марія Йосипівна Погребняк із Хорола вирвала з лабет смерті Дмитра Петровича Шечаніна з міста Німан Калінінградської області. Він після війни не раз приїжджав до неї, називав її другою матір’ю. А Горпина Веремієнко із села Хвощівка врятувала майже трьохсот в’язнів.
Іноді фашисти дозволяли місцевим жителям забрати з табору полонених своїх рідних. Звичайно, таких там було мало. Але хорольчанки називали своїми чоловіками, братами чи синами зовсім незнайомих їм солдатів, щоб звільнити їх із неволі.
Учителька із села Козубівка Ганна Коваленко забрала додому Олександра Смоленського, підлікувала його. Та не встиг він ще зміцніти, як староста села запідозрив, що це колишній командир Червоної Армії. Потрібно було втікати. Ганна Павлівна відмовилася, тому що не хотіла бути Олександрові Юхимовичу тягарем у дорозі. Смоленський воював. Після війни повернувся в Козубівку. Але Ганни Павлівни там уже не було. Того ж дня, як він утік, її забрали в гестапо й жорстоко закатували.
В’язнями Хорольської Ями були Платон та Георгій Майбороди, які стали відомими композиторами, відвідували Хорол у післявоєнний час. Деякі в’язні повернулися до жінок, які їх врятували, створили сім’ї, виростили дітей. Наприклад, Михайло Антонович Головкін одружився з Оленою Давидівною. Вони виховали чотирьох дітей. А Микола Іванович Тепляков узяв шлюб із Феодосією Петрівною, мають дітей, онуків.
З-поміж тих, кому Божою милістю поталанило вирватися з Ями, був і сибірський художник, нині вже, на жаль, покійний, ветеран війни Євгеній Кобитєв. У кінці вересня 1941 року він, тридцятирічний боєць восьмої батареї 3-го дивізіону 821-го артполку, потрапив у Хорольський концтабір після того, як був поранений під Пирятином у ногу. А в 1960-х роках написав у Красноярську документальну повість «Хорольська Яма» — про звірства в таборі нацистів та їхніх поплічників.
Зберігач фондів Хорольського районного музею Неля Петльована розповідає відвідувачам, як створювалися табірні малюнки Євгенія Кобитєва
Це потрібно живим!
«Ми проходимо через усе місто і повертаємо праворуч, до приземистих будівель з двома високими цегляними трубами. Нас женуть між сараїв-сушарок. І тут перед очима відкривається величезна яма, що утворилася за тривалі роки роботи цегельного заводу: звідти брали глину. З півдня її обмежує територія самого заводу, із заходу, зі сходу й півночі опоясують, як стіни укріплень, високі піщані обриви.
Біля підніжжя цих обривів, у заглибинах і печерах — скрізь товпляться, туляться, сидять і лежать люди. По краю обривів тягнеться подвійний ряд дротяних огорож, над якими височіють кулеметні вежі. З мимовільним тремтінням ми спускаємося по схилах, що осипаються, на дно похмурого піщаного провалля. Ми ще не знаємо, що багатотисячні натовпи людей, зігнані з окупованих територій у цей табір під відкритим небом, переважно вже приречені фашистами на смерть», — згадує він у книжці своє знайомство з Ямою. Далі було гірше.
«Із нір, виритих в обривах, виповзають знесилені окаті дистрофіки, котрі втратили віру в те, що їм вдасться пробитися до їжі, й тихо помирають у своїх норах… Помирають багато в’язнів, дуже багато. Убитих і замучених звалювали спочатку в яму на території цегельного заводу. Потім, коли гинуло не менш ніж 500 каторжан за день, їх стали закопувати прямо в кар’єрі».
Євгеній Кобитєв почав таємно малювати обличчя в’язнів. І катів, яких люто ненавидів: капітана Зінгера (Кнур), його помічника, унтер-офіцера Міллера (Паспортист), який славився тим, що з першого погляду безпомилково визначав належність до єврейської національності; унтер-офіцера Нідерайна (Вусатий собака), надвлучного стрільця, який заради втіхи стріляв у Ямі по людях із пістолета; обер-єфрейтора Ганса (Боксер), єфрейтора Судека. Залишив для історії й портрет самого організатора Хорольської Ями і масового знищення людей — воєнного коменданта міста Хорол майора-нациста Лепле.
Загалом Євгеній Кобитєв створив кілька серій графічних робіт, що стосувалися Хорольської Ями. Ці роботи чи їхні копії можна побачити в Хорольському районному краєзнавчому музеї.
Біля Меморіального комплексу «Хорольська Яма» відбуваються мітинги-реквієми на вшанування пам’яті в’язнів концтабору. До підніжжя стели з написом про вбитих на цій території людей лягли живі квіти.
Цей пам’ятник — усім в’язням концтабору Хорольська Яма