Полтавець Євген Пілюгін — митець різноплановий. Він і карикатурист, і графік, і журналіст, і лялькар. Але передовсім художник, і не звичайний, хоч малює й картини. Він створює композиції, з яких потім народжуються килими, що прикрашають будівлі ООН, Адміністрації Президента України, палаців «Україна» й Маріїнського.

Є в майстра й хобі, він бере участь у цікавих проєктах. В інтерв’ю «Урядовому кур’єру» Євген ПІЛЮГІН розповідає про себе і свою творчість.

«Ми виткали доріжку, на яку люди боялися стати»

— Євгене Івановичу, як ви потрапили в Решетилівку?

— Під час навчання на текстильному відділенні Московського художнього училища проходив виробничу практику в Ленінграді й одного разу побачив у тамтешньому музеї етнографії решетилівські килими. Був вражений — таких килимів до цього не бачив і не чув, що в Решетилівці є фабрика, де їх тчуть. Викладачі нам про це ніколи не розповідали. І щойно трапилася нагода, поїхав у Решетилівку на практику.

Мені там дуже сподобалося, і по закінченні навчання влаштувався викладачем у Решетилівське художнє училище. Викладав живопис, композицію, різні технічні дисципліни. Принагідно освоював технології виготовлення килимів. А наприкінці 1990-х мене ввели до складу творчої групи, яка оздоблювала будівлі Адміністрації Президента України, Маріїнського палацу, Будинку з химерами на Банковій, Межигір’я. Туди було зроблено приблизно 30 гобеленів.

Разом із ще двома художниками працював над ескізами, а ткали гобелени у моїй приватній килимарній майстерні. Цей панський килим завбільшки 2х3 м (показує фотографію) висить у палаці Розумовських у Батурині. Для Батурина ми виготовили шість килимів. «Квітуча Україна» — на кухні в ексдепутата Інни Богословської. Багато робіт ми виготовили для ресторанів, музеїв. Перед вами килим-портрет шейха Наборака аль Нагаяма, сина еміра міністра освіти й техніки з ОАЕ. Ця робота «Пейзаж з Осокорків» теж унікальна. Розмір цього килима 40х40 м, він цільний.

За більш ніж 30 років за моєї участі виготовлено понад 500 килимів, ними можна було б укрити стадіон. В училищі у 1996—1998 роках я по пів року не отримував зарплати, а за ці роботи мені добре платили.

— Мені подобається ваш килим-портрет Івана Котляревського, який висить у його музеї в Полтаві.

— Мабуть, він гарно вийшов тому, що дуже шаную Івана Петровича. Це один з найулюбленіших моїх письменників і діячів.

Не соромно мені й за роботу «Стежина», яку ми в числі восьми інших гобеленів виготовили для Палацу «Україна». Коли познайомився з Миколою Мозговим, він попросив виткати квітковий килим для зустрічі особливо шанованих гостей. Ми й виткали доріжку завдовжки десять метрів, на яку люди боялися стати. Навіть Віктор Ющенко дивувався, що у нього такої немає.

Чимало робіт ми відправили у Башкортостан, Росію. А мій килим «Архістратиг Михаїл» придбав Ватикан для Папи Римського Іоанна-Павла.

Найактивніше ми працювали у 1990-х. Тепер замовлень менше. Ми з дружиною й доньками, вони теж мисткині, займаємося виставковою діяльністю. За останні п’ять років побували з родинними виставками у Франції, Туреччині, Італії, Болгарії, Англії. Возили туди килими, вишивки й іграшки. Дружина Лариса гарно вишиває білим по білому, виготовляє унікальні дорогі рушники. Щоб вишити такий рушник, знадобиться не менш як рік. Доньки Наталка й Ольга малюють і тчуть. Наталка менше, бо працює в музеї. А Ольга зараз у творчому розквіті. Вона має власну майстерню, спеціалізується на панських килимах. Остання її робота — великий 130х130 мм — тканий портрет Бориса Патона, який до його 100-річчя замовила академія наук. Ювілярові робота сподобалася.

«Гоголь теж малював сюжети для килимів, які ткала його мати»

— На відкритті культурного центру в селі Гоголевому Шишацького району ви презентували серію картин, присвячених перебуванню Миколи Гоголя в Італії.

— Ці картини мені замовив тамтешній музей. Я великий шанувальник Гоголя, прочитав про нього багато різних книжок. Знаю, що він також любив художників, згадаймо його повісті «Ніч перед Різдвом» і «Портрет». А його мати ткала килими. У повісті «Старосвітські поміщики» Гоголь пише, що у Пульхерії Іванівни над диваном висів килим, на якому птахи були схожими на квіти, а квіти — на птахів. А у творі «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» в тому місці, де Іван Федорович сватається до молодої дівчини, його тітонька Василина «пішла порадитися з матір’ю, як ткати і фарбувати вовну». Усе це мені відомо, але я не знав, що Гоголь сам дуже гарно малював, зокрема сюжети для килимів, які ткала його мати. Але він писав: «І в мене є портфелі для фарб, я йду до Колізею на цілий день, буду писати (малювати)». Про те, що Гоголь був ще й художником, я дізнався на Апеннінах, і потім багато походив там його слідами. А пізніше побачив у книжкі Йозефа Хмелевського його венеційські етюди. Вони намальовані на пристойному рівні, професійно. Надихнувшись ними, я дофантазував і намалював власні венеційські етюди. Поки що їх 10, але відчуваю, що картин на гоголівську тематику буде набагато більше. Мене цікавить тема Гоголь і жінки. Є інформація, що Микола Васильович, який ніколи не був одруженим, тривалий час підтримував стосунки із фрейліною царя Олександрою Россет-Смирновою та Зінаїдою Волконською. А в повісті «Рим» він описує італійку Аннуціту, в яку закохався молодий герой. Цілком може бути, що то був сам Микола Васильович. Адже йому тоді було 30 років — чому б і не закохатися. Я надивився малюнків, на яких тогочасні художники малювали красунь-італійок, і тепер виводжу галерею жінок, які оточували молодого Гоголя в Італії.

— Скільки витрачаєте часу на створення картини і яку техніку використовуєте?

— На одну роботу — від 10 днів до кількох місяців. Малюю за допомогою змішаних технік, а починав у стилі італійських художників, він іще називається живопис по левкасу. Левкас, або гіпсовий грунт, — це та основа, на якій писали фрески Рафаель, Леонардо да Вінчі, Піруджино, Мікеланджело. Але відвідавши Лувр, побачив, що там їхні роботи дуже бліді, бо гіпс з’їдає колір. Тому від цієї техніки довелося відмовитися і перейти на венеційський колорит або, як його називав Гоголь, «венеційські фарби». Ними малювали Тінторетто, Тиціан, Джорджоне, які жили у Венеції. Ці фарби теплі, м’які, пастельні.

— Що ще малюєте?

— Мені дуже близька тема козацтва, бо мій батько з Гуляйполя, мама — з Василівки. І я народився на Запоріжжі. Тобто ми степовики, козацького роду, а жили біля Азовського моря, тому полюбляю малювати козаків і море. Оця ось картина так і називається «Козаки на морі», а це «Богдан Хмельницький везе собі з Туреччини дружину». Вони теж пливуть човном морем. Бачите, які хвилі й чайки літають. Козаки в мене без зброї, але з ними Мамай, вірний друг кінь і півень — замість годинника. Цю тему розвиватиму.

— З килимами покінчено?

— Ні. Знаєте, що Решетилівка пробивається у ЮНЕСКО, тому готуюся до цього: малюю квіткові композиції, шукаю нову мову. Як же без килимів? Я на це вчився, ми це всі любимо. Навіть мій онук Павло, Ольжин син, малює з 1 класу на полотні справжніми фарбами. І малюнки в нього килимові. Ось Павлове «Українське дерево життя».

— А чужих дітей вчите малювання?

— За рік побував у п’яти інтернатах для дітей з обмеженими можливостями: у Зінькові, Нових Санжарах, Полтаві, Микільському, проводив для них майстер-класи з малювання. Ми з ними малюємо пальчиками. Їм це подобається. Такі уроки проводжу і за кордоном безплатно. Для мене важливо, щоб у цих дітей хоч на мить піднявся настрій, щоб вони відчули себе щасливими. Адже я педагог. До того ж мені в житті завжди щастило на гарних учителів, які навчали мене всього, що знали самі. Вважаю, що якщо мені дали, то я повинен це віддати. А навчити малювати можна кожного, аби тільки було бажання це робити. У діток воно є.

— Малюєте й дружні шаржі?

— Так, і на себе малюю — це моє хобі. Люблю карикатури. І навіть два роки навчався у школі молодих карикатуристів при всесоюзному журналі «Крокодил», де тоді працювали 70 найвідоміших на той час карикатуристів. Зокрема Борис Єфімов, Кукринікси, Віталій Гаряєв, художник Іван Сємьонов, що проілюстрував книжку «Дядя Стьопа», яку ви у дитинстві читали. Пізніше, під час служби на північному флоті, малював карикатури для флотської газети «На страже Заполярья». Але то окрема тема. Про неї іншим разом.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Євген ПІЛЮГІН.  Народився 7 серпня 1947 року в селі Замостя Чернігівського району Запорізької області. Закінчив Московське художнє училище, спеціальність «художник з килимарства», Львівський поліграфічний інститут за фахом «художник-графік». Після служби на флоті понад 30 років працював викладачем, заступником директора Решетилівського художнього училища.

Член Національної спілки художників України, голова Полтавського обласного осередку майстрів народного мистецтва України. За останні два роки разом із спілчанами організував 90 художніх виставок.
Лауреат обласної премії імені І.П. Котляревського.

Заслужений майстер народної творчості України.