Ці дні, коли ми з особливою гостротою згадуємо Героїв Небесної Сотні, їхню мужність і відвагу, для Євгена Нищука пам’ятні особливо. Бо про те, що «буде пекло, штурм і спроба знищення Майдану в ніч з 18 на 19 лютого, знав заздалегідь — увечері 18-го про це вже ходили чутки». Тоді він залишився там, де, вважав, буде найпотрібнішим побратимам — на сцені Майдану. Нині актор повернувся до більш звичної для себе сцени — театральної. Як почувається на ній після непростих подій у своєму житті? Про це наша розмова з ним.
— Пане Євгене, мене вразило, коли нещодавно глядачі в Будинку кіно встали, вітаючи вас. Що ви відчували ранком після відставки — без міністерських обов’язків і привілеїв?
— Не приховуватиму: для мене відставка стала несподіваною, вона по-політичному швидко відбулася. Я відчув певний шок, якесь спустошення. Коли ти заведений, енергія постійно стимулює до дії, а тут… Цього вже не потрібно? Потрібно — для проектів, які розпочав на посаді. Я підтримував сучасне, альтернативне, автентичне мистецтво, рок-музику… Не сумую за кріслом, сумую за справами, які розпочав з командою. Стосовно мене — я і надалі опікуюсь актуальними проблемами культури, поки що в межах громадських ініціатив, далі — бачитимемо.
На посаді я мав контакт із тими, хто ніколи вживу міністрів не бачив, їздив у міста сходу і півдня країни. Мене вразило, як у Харкові на відкритому майданчику грали оперу «Тарас Бульба», як святкували в Одесі День Військово-Морського флоту, а в Миколаєві — День художника… Людина на посту міністра культури мусить бути тісно пов’язана з митцями і говорити з ними однією мовою, бувати в їхньому середовищі. Митці потребують особистого контакту.
— А чим ви звітували собі того ранку після дев’яти місяців міністрування?
— Я працював у трьох напрямах. По-перше, це реакція на культурно-інформаційну агресію, яка йшла з Кремля. Зазначу, що тривалий час в Україні нищили не тільки армію, а й культуру. Як наслідок, маємо події на сході, вони свідчать про недооцінку ролі культури. Ми ініціювали грантову програму «Взаєморозуміння», було створено експертну раду для проектів, які подавали митці з півдня і сходу, або які були спрямовані на пошук порозуміння між різними частинами України через мистецтво. На це було виділено два мільйони гривень. Наразі 27 проектів на стадії втілення. Сподіваюсь, їх не закриють, бо це дуже важлива справа, як, власне, і програми, ініційовані разом із митцями: «Підтримай своїх», «Сила духу», «Народна філармонія», «Митці на лінії вогню» тощо. Ми надавали технічну й фінансову допомогу митцям, які їхали на схід у шпиталі та військові частини або до місцевого населення.
Нам потрібно було забезпечити роботою митців, які виїхали. Скажімо, диригент Василь Василенко з Донецького оперного працює у Київській консерваторії та має партії у столичній Опері, багатьох акторів із донецького театру влаштували в столичні та обласні театри, зокрема в Дрогобич. Засуджувати тих, хто працює на окупованій території, я не берусь. У них є свої мотиви. Міністерство допомагало і галузевим навчальним закладам — Луганському інституту культури, консерваторії ім. Прокоф’єва. Ми домовлялися з Мінфіном, юридично переоформлювали установи. Були проблеми з музеями на окупованих територіях, звідки не можна було вивозити експонати. Та з питань, пов’язаних з безпекою людей, які там працюють, а також колекцій експонатів, я не хочу цього обговорювати.
— Де нині скіфське золото з кримських музеїв після виставки в Амстердамі?
— Експонати з Криму своєчасно виїхали на виставку. Одна частина скіфських скарбів з історичного музею Києва вже повернулася, а з кримських — залишається у Нідерландах. Наголошую ще раз: усі без винятку експонати цієї виставки — частина музейного фонду України. Ми спільно з іншими міністерствами внесли в законодавство зміни, які дають змогу тимчасово зберігати їх у Києві. Російська сторона відповіла позовом. Нині в Амстердамі триває судовий розгляд.
До своїх певних здобутків зараховую те, що Україна вийшла на фінальні стадії входження в чотири європейські програми, які передбачають надання грантів нашим митцям. Нам надали змогу за одну гривню увійти в проект «Креативна Європа», хоча це коштує іншим країнам 450 тисяч доларів. На превеликий жаль, нині він призупинився. Ще одна західна програма надавала експертну і технічну допомогу нашим заповідникам і музеям. Продовжено і програму «Бібліоміст», спрямовану на комп’ютеризацію та оцифрування книг. Була ініційована програма EUNIC щодо створення спільно з МЗС українських культурних інститутів у провідних європейських країнах. Коштом Європейської комісії розробляли донорські конференції, до яких залучали провідних світових експертів, щоб обговорити напрями культурного стратегування в Україні у межах входження до європейської культурної спільноти. Власне, розробляли і безпосередньо документ, якого досі ніколи не існувало, проводили робочі зустрічі з експертами, представниками мистецької та громадської спільноти в понад десяти містах України, зокрема Одесі, Запоріжжі, Харкові, Львові, Києві.
— Деякі високопосадовці та депутати бідкаються щодо своєї зарплатні. Ви, перебуваючи в уряді, напевно підвищили свій гонорарний ценз. Тепер у вас коштів більше, ніж було на посту міністра?
— Моя творча праця краще оплачується, ніж міністерська. Посада мене не знівелювала. Те, наскільки мій імідж впливає на фінансовий статок, я ще не відчув.
— Чи не почують режисери і продюсери відповідь екс-міністра щодо нових пропозицій: ця роль не для мого статусу?
— За мною такого не спостерігали. Ще тоді, коли був міністром, був задіяний у студентській роботі. Ми і тепер граємо цю виставу в Молодому театрі. Для мене на посту міністра важливим аспектом було продовження акторської діяльності. Я граю в театрі Івана Франка в «Моменті кохання» — цю виставу відзначено як кращу акторську роботу на Міжнародному фестивалі в Македонії, в Молодому театрі — «Я знайду тебе тому, що кохаю», в «Сузір’ї» — виставу за віршами Вінграновського «Прекрасний звір у серці», у цьому ж театрі можуть поновити виставу, де я граю роль Єсеніна, є також театральний проект у музеї Тичини — «Сріблясті голуби в небесах».
Незадовго до подій на Майдані я грав молодого Шевченка в Черкаському театрі. Це значна робота з великою кількістю акторів. Гадаю, виставу тепер можуть поновити, але приміщення театру на ремонті. До речі, вважають, що актор Петро Панчук в ролі немолодого Шевченка гідний Шевченківської премії. А стосовно мене — я готовий до творчого вибуху. Нині планую нову роботу в театрі Івана Франка.
— Можливо, там ви гратимете з дружиною Оксаною Батько-Нищук?
— Так, це цілком можливо. Тим паче, ми вже маємо досвід спільної роботи у виставі «Ассо та Піаф» у театрі «Сузір’я».
— Ваш син Олекса народився у 1995-му, коли ви з Оксаною закінчували театральний інститут. Ви допомогли йому піти шляхом батьків?
— Нині він навчається на першому курсі театрального університету на кінознавця. Я викладав у майстерні Валентини Іванівни Зимньої, яка мене виховала і вивела в люди як актора. Син, як ви розумієте, на іншому факультеті. Він захоплюється фотографію, але передумав отримувати операторський фах. Олекса любить кіно, аналізує його, але він ніколи не хотів бути актором..
— Моя подруга, яка допомагала нещодавно організовувати ваш виступ у концерті для сімей загиблих в АТО, запитувала, як ви підтримуєте чудову фізичну форму?
— Я спортивна, активна людина: граю у футбол, займаюсь у спортзалі в суботу або вранці до 9-ї години. На сцені у мене фізично насичені роботи з пластичним вирішенням. Та й батьки наділили мене такою природою...
— А хто ваші батьки за фахом?
— Тато працював деякий час ковалем, був задіяний в аматорському колективі сільського клубу, про що я дізнався згодом. Три роки тому його не стало. Мама працювала на меблевій фабриці. Брат Богдан — головний інженер водоканалу в Івано-Франківську. Він постійно був поруч зі мною на Майдані. Під час революції після Різдва у мами стався криз, вона надовго потрапила до лікарні. Тоді брат повернувся допомагати їй.
— Саме ви зі сцени Майдану впровадили як всенародне вітання гасло «Слава Україні!» і запропонували проводжати в останню путь загиблих народною піснею «Пливе кача», яка стала реквіємом. Чи відчували ви страх, перебуваючи на сцені двох Майданів — 2004-го та 2014 років?
— Згадую погрози по мобільному, промінь в очі лазером. Я не знав, чим усе скінчиться, але вже не мав зворотної дороги. Я перебував поміж одержимих перемогою людей і відчував їхню підтримку. Ми думали однаково. Це надавало сил, відновлювало голос, енергію. Охорони у мене не було. Коли відбувався штурм, додому не ходив з метою безпеки — був то в будинку профспілок, то в наметі за сценою. Іноді відчував себе так, ніби всі дії робив автоматично. Та коли бачив зі сцени людей, в мені відроджувалися сили і страх зникав. Страшно інше — усвідомлювати, що багатьох моїх побратимів більше ніколи не побачу, сам проводжав їх в останню путь.
— Дружина і син не казали: подумай про нас?
— Оцей момент впливав на мене найбільше. Дружина і син не зупиняли мене, бо знали, що я не скорюся. Син у мене свідомий, він приходив на Майдан, був на Грушевського в розпал протистояння. Він біг на передову, з ним губився зв’язок, і я страшенно нервував.
— Чи не збираєтеся ви писати мемуари про своє бачення подій в сучасній Україні?
— Можливо, прийду до цього, але нині на це немає часу. Відчув, що громадськість прагне, щоб я продовжив ті проекти, які розпочав на посту міністра. Можливо, працюватимемо над створенням вищої експертної культурної ради, плануємо чимало соціальних іміджевих проектів.
— Ви стали обличчям України в світі. Ваш авторитет в країні засвідчено тим, що з-поміж інших ви визначатимете очільника відомства по боротьбі з корупцією. За якими критеріями обиратимете претендента на цю посаду саме ви?
— Я не юрист, але мої творчі задатки дають змогу відчувати і наче зчитувати людину. Надам перевагу особистості, сильній психологічно, стійкій від впливів бізнесових чи політичних груп. Суспільство прагне інших критеріїв у роботі високопосадовців — це мають бути свідомі, чесні, професійні люди, одержимі відбудовою успішної та квітучої України.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Євген НИЩУК. Народився 1972 року в Івано-Франківську. Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Грає в театрах, знімається в кіно та рекламі. Був міністром культури. Отримав у 2013 році «Пектораль» за кращу акторську роботу. Заслужений артист України.
Ми в Google+