Події на Майдані, а потім боротьба з агресією сусідньої держави засвідчили, наскільки потрібна людям України власна віра, власна церква, яка не залишить на самоті у скрутний час випробувань, буде поряд на передовій і втамує біль втрат. Незалежна і державницька. І вкотре на порядку денному постає питання створення єдиної Помісної православної української Церкви.
Історія церковних відносин в Україні пройшла різні періоди. За роки існування незалежності віряни УПЦ (МП) у своєму ставленні до вірян УПЦ (КП) пережили цілу гаму почуттів — від зневаги до «розкольників» або співчуття «бідним розкольникам» до чіткого усвідомлення своєї однаковості з ними і потреби об’єднатися. Віряни різних православних церков України стільки зазнали і зазнають нині, що доросли до розуміння: громадяни України, попри різні церковні юрисдикції, значно ближчі між собою, ніж це видається ієрархам сусідніх держав.
Майдан об’єднав, а війна Росії проти України знімає питання ексклюзивності Благодаті, яке нам так успішно нав’язувала московська патріархія. Але питання невизнання автокефальних православних церков України іншими православними церквами залишається відкритим. Де-юре ані Українську православну Церкву (Київський патріархат), ані значно меншу Українську автокефальну православну Церкву не визнали інші православні церкви. І це не може не турбувати вірян. Невизнана Церква — як невизнана держава...
Які існують шляхи визнання українських автокефальних церков? І яка перспектива об’єднання з УПЦ Московського патріархату та створення єдиної помісної Церкви в Україні? Про це говоримо з одним із найвідоміших українських богословів, церковних аналітиків, речником УПЦ (КП) архієпископом Євстратієм Зорею.
— Владико, чи вимальовуються нині шляхи для здобуття визнання автокефальних церков України?
— Трохи історії. Існує дуже промовистий історичний прецедент з православною церквою у Польщі. До 1924 року в Російській імперії була одна з Польщею церковна імперська структура. Після Першої світової війни Польщі відійшла велика частина території, заселена православними. Це західні Білорусь і Україна. Там у колишньому Царстві Польському залишилися православні кафедри, були православні єпископи. І тоді церковні ієрархи і керівники Польської держави одне одному сказали, що не згодні, щоб у незалежній відновленій Польській державі церква підпорядковувалася більшовицькій Росії.
Вони звернулися до Константинопольського патріарха Василя, який 1924 року видав томос (різновид церковного документа. — Авт.) про визнання автокефалії православної Церкви в Польщі. І підставою для цього якраз було те, що «Київську митрополію передали під владу московського патріарха не за приписами церковних канонів. І це є підставою для визнання автокефалії Польської православної Церкви». На цій підставі може бути визнана автокефалія Української православної Церкви.
— Пригадаймо: як Українську Церкву віддали Москві, на підставі яких документів?
— У 1685 році в Москві вирішили, що Київську митрополію слід підпорядкувати московському патріархові. І тоді московський патріарх видав відповідні розпорядження.
— Тобто московський патріарх сам собі видав розпорядження про приєднання Київської митрополії?
— Майже так. Влада інспірувала собор у Києві, який подав прохання на тій лише підставі, що оскільки Київ перебуває під владою московського царя, то Київську митрополію слід підпорядкувати московському патріархові. Це була друга спроба анексувати Київську митрополію. Під час першої Москва просто нахабно поставила на кафедру в Білорусь (територія Київської митрополії) ніжинського протопопа Мефодія Філімоновича та оголосила його місцеблюстителем Київської митрополії.
Це було прямим порушенням церковних правил, адже ця територія належала Константинопольському патріарху, а Мефодія посвятили в Москві. І тому Константинопольський патріарх наклав анафему. Тоді цар писав лист до Константинополя, мовляв, ми не хотіли втручатися, та оскільки турбувалися про долю православ’я, вирішили висвятити Мефодія. Тоді цього Мефодія забрали до Москви, і він там десь доживав віку.
— Наступного разу Москва вирішила домовитися із Константинополем?
— Так. Вони відправили посла у Константинополь — просити патріарха, щоб той видав грамоту. Патріарх відмовився, тоді посол пішов до Єрусалимського патріарха просити сприяння. Той теж заперечив категорично. Тоді посол Москви пішов до султанського візира — з подарунками, обіцянками й погрозами. А Туреччина була зацікавлена уникнути війни з Росією. І візир, спокусившись обіцянками, дав вказівку передати Київську митрополію Московській державі.
А оскільки на той час Константинопольський патріарх фактично був чиновником турецького уряду (його своїм рішенням і призначав, і звільняв султан), то він і дав згоду, бо не було куди діватися. Константинопольський патріарх видав грамоту, оригінала якої ніхто ніколи не бачив. Утім, збереглася розписка, що «получили от царского величества милостыню три сорока (120) соболей и 200 червонцев».
— Тож Константинополь отримав за Українську Церкву соболі й червонці, а ще обіцянку миру для Туреччини?
— Так. Проте посол Москви поїхав, а російсько-турецька війна таки розпочалася. Згодом зібрався синод, і патріарха Діонісія позбавили престолу, звинувативши його в тому, що він незаконно й проти приписів канонічних правил віддав Київську митрополію.
— А повернути Київську митрополію не змогли?
— Ні. В церкві є традиція: підкорення непереборним обставинам без визнання їхньої легітимності. Наприклад, ми юридично не визнаємо, що Крим у нас забрали. Але фактично повернути його зараз не можемо. І тому будуємо своє життя, виходячи з того, що в Криму є російська влада, але ми не визнаємо, що це законно.
За тими відомостями про умови передачі Київської митрополії, що було викладено в грамоті патріарха Діонісія, ця митрополія мусила зберігати всі права та привілеї, які мала під владою Константинополя. Разом з тим, що митрополит мав носити титул екзарха, тобто повноправного представника Константинопольського патріарха. Його повинен обирати собор митрополії, він наділений вищою владою над єпархіями, що входили до її складу (в сучасних Україні, Білорусі, Литві й Польщі), мав право остаточного суду. Жодну з цих умов не було виконано, і швидко, впродовж кількох десятиліть, Київську митрополію перетворили на пересічну єпархію Російської церкви, а її права скасували.
— То Константинополь не визнає юридичних прав Московської патріархії?
— Ні.
— Звідки це відомо?
— Про це свідчить і рішення синоду, який позбавив патріаршого достоїнства того Діонісія. А також вищезгаданий православний томос 1924 року. Там чітко прописано, що Київську митрополію передали під владу Москви неканонічно. До того ж є лист 1990 року Константинопольського патріарха Димитрія (попередник нинішнього патріарха Варфоломія) московському (вже покійному) патріархові Олексію, де написано: «Ми визнаємо канонічну територію Російської православної Церкви так, як її було визначено під час встановлення патріаршества. Тобто на 1589 рік — без території давньої Київської митрополії». Востаннє про це було сказано у 2005 році, коли архієпископ Всеволод від імені Константинопольського патріарха на зустрічі з президентом Ющенком заявив, що Україна — канонічна територія Константинопольського патріархату.
— Чому ж тоді УПЦ КП програє боротьбу за своє визнання?
— Історія завжди підкидає аналогії самої себе. Якщо весь світ став на бік України, то 1992 року, коли створювалася УПЦ (КП), світове православ’я було на боці Москви. Позначилися й пропаганда, і використання спецслужб, переворот у церковному керівництві та насадження певних ідеологічних схем: «Оце — нелегітимне, а легітимне тільки те, що підтримує Москва». А чи не так нам кажуть нині: київська «хунта» — нелегітимна, Аксьонов та «Донецька народна республіка» легітимні. Москва блокує будь-які ініціативи й будь-які зусилля. Але що далі, то менш успішно, бо православний світ починає довідуватися правду про Україну, а не московську пропаганду.
— Усе зрозуміло з дипломатією, підкупом, а як вдалося розділити українську паству? Паства УПЦ (МП) 20 років ходила з переконанням, що вони канонічніші за УПЦ (КП).
— Цікаво, що не маючи змоги переконувати людей на основі богослов’я, чому Київський патріархат — «неправильна» церква, московські пропагандисти з початку 1990-х років вигадали концепцію, яка, по суті, руйнує православне розуміння Церкви. Вони ввели поняття «неканонічна Церква». Слово «канон» — це, по суті, закон. Як може бути Церква законна або незаконна? Ми кажемо, що є Церква із визнаним статусом автокефалії, а є із невизнаним статусом автокефалії. І є церква православна, або інославна, католицька чи протестантська або інша релігія: іудеї, мусульмани, буддисти тощо. І не можна змішувати ці поняття: визнання адміністрацій та визнання віри! Ніхто не каже, що ми неправославні. А якщо наша віра православна, наше богослужіння православне, то чому ви кажете, що ми не можемо вас визнавати як Церкву?
Насправді все просто. Половина структури Московського патріархату — це церкви в Україні. На даний момент в усій Російській православній Церкві без України приблизно 19 тисяч парафій. В Україні зареєстровано 13 тисяч парафій УПЦ (МП) та 5 тисяч парафій УПЦ (КП). Тобто разом 18 тисяч. Об’єднавшись, УПЦ (КП) та УПЦ (МП) стає такою самою, як весь Московський патріархат без України. І це одна з тих причин, чому вони не хочуть відпускати Українську Церкву.
— Тобто «неканонічність» — це довготривала маніпуляція?
— Так, причому дуже підступна маніпуляція. Наприклад, є православна Церква в Америці, якій Московський патріархат в 1971 році надав автокефалію. Але Константинополь та інші православні церкви не визнають їхнього адміністративного статусу. Наголошу: вони не визнають автокефалії, але Константинополь визнає їх православними, визнає їхні таїнства, єпископів, дияконів. Тому Церква існує, живе, а колись її питання буде вирішене.
— Який шлях пройшли інші автокефальні православні церкви, наприклад сербська?
— За короля Стефана Душана в ХІV столітті було проголошено автокефалію і патріархат Сербської Церкви. Тоді Константинопольський патріарх наклав анафему на короля «з усім народом сербської землі», тобто на весь сербський народ. А через 20 років про цю анафему забули й визнали і автокефалію, і патріарше достоїнство предстоятеля.
Коли Болгарська Церква проголосила свою автокефалію в 1872 році, тоді анафему наклали персонально на кожного єпископа. А у 1945 році просто склали документ про визнання автокефалії без усіляких там покаянь та пересвят.
Автокефалія не надається. Вона визнається. Хто надавав автокефалію Константинопольському патріархату? Хто — Єрусалимському? Александрійському? Антіохійському? Собори лише стверджували той порядок, що вже раніше склався у церковному житті відповідно до традиції та державних обставин.
Якщо взяти перші століття існування християнської церкви, то кожна митрополія була автокефальною. А таких митрополій було понад сто в Римській імперії! І жодна з них не залежала від іншої. І просто у зв’язку зі зростанням самої церкви і змін у державному механізмі Римської імперії митрополії почали об’єднуватися в більші одиниці, які стали сучасними патріархатами. Так не велика церква давала статус меншій частині, а навпаки — з менших частин шляхом об’єднання утворювалася велика церква. Наприклад Кіпрська. Її автокефалія була прописана Третім вселенським собором у 431 році. Підставою стало те, що віддавна єпископи святійшої Кіпрської Церкви самостійно обирали собі главу, архієпископа і ніколи не підлягали іншій церкві. Тому претензії Антіохійського патріарха, який вимагав підпорядкування Кіпрської Церкви собі, оскільки Кіпр розташований неподалік від Антіохії, визнали безпідставними.
— Образно кажучи, вся історія Церкви — це зокрема й історія численних претензій та зазіхання більших церков на менші та виборювання церквами своїх автокефалій?
— Безперечно. І в світовій історії немає прецедентів, коли визнання автокефалії відбувалося через попереднє приєднання до тої церкви, від якої відокремлювалася, як це пропонують нам: «Поверніться під нашу владу, а потім вирішуватимемо, чи буде Українська Церква автокефальною».
— Є подібне розуміння у Київської митрополії УПЦ (МП)?
— Таке враження, що їхнє розуміння зараз, як у Януковича взимку. Коли Майдан збирався зайти до Лаври, вони стривожилися й навіть просили нашого посередництва. А тепер вони заспокоїлися. Їм здається, що все буде як раніше, бо позаду, за їхньою спиною, Москва. Але суспільство інше. Агресивними діями Росії щодо України зерна недовіри до Москви посіяно дуже глибоко.
На моє переконання, єдність і визнання церкви прийде як незалежність України. Бог поставить усіх у такі умови, що церкву буде визнано. Комуністи хотіли незалежності? Ні. Але було створено такі умови, що 24 серпня вони за неї проголосували. Незалежності не було б, якби не було революції на граніті, Народного руху, демонстрацій, самвидаву.
Не можу уявити, якими будуть ці обставини. Але можемо уявити, що нам потрібно робити, щоб досягти визнання та єдності. Ми повинні говорити про це, боротися за це. І чітко розуміти, що нам потрібно: єдину Помісну православну Церкву, яка має визнаний незалежний статус, тобто автокефалію.
Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ
Ми в Google+