СВОЯ ЧУЖИНА

Ситуація в Японії обернулася незапланованим побаченням з рідними 

Ніколасу — п’ять. Хлопчик як хлопчик: залюбки гуляє на вулицях Саду, грається з ровесниками, може трохи й побешкетувати. Вільно спілкується українською, хоч інколи вставляє… японські слова. Улюблена іграшка — червоний пластмасовий меч: візьме до рук, стане в бойову стійку — викапаний самурайчик. Уважніше придивившись до його зовнішності, й справді помічаєш риси, характерні для японців. 

Але найдужче він любить бабусю Тоню. З нею онучкові особливо затишно і гарно — на городі, коли пораються по господарству, коли читають книжку чи дивляться телевізор, а надто, коли бабуся пригощає варениками або борщем. Ось тільки такі зустрічі випадають украй рідко. Бо від українського села Сад, що під Сумами, до Токіо — тисячі кілометрів. А Ніколас постійно мешкає саме в японській столиці — разом з мамою Оксаною, татом Маринальдо. І прізвище в нього — Йошіда.

Оксана Потапова свого часу закінчила Сумське культосвітнє училище, а згодом музично-педагогічний факультет Сумського педагогічного університету. Професійна скрипачка,вона швидко відчула складнощі на ринку праці. Певний час перебивалася випадковими заробітками, аж доки відчула, що таке «перебивання» — надовго. Оксана й зараз добре пам’ятає конкурсну комісію з Країни Східного Сонця — двох жінок і чоловіка. Вони уважно вислухали гру на скрипці, а потім почали запитувати на різні теми. І раптом японець попросив розповісти цікавий анекдот. Не розгубилася і одразу ж випалила про африканця й українця, які ділили сало і банани (тоді він був ще без «бороди»). Безпосередність настільки сподобалася комісії, що Оксані та її подрузі запропонували роботу в складі квартету в одному з ресторанів Токіо, а заодно й можливість підробляти на корпоративах, вечірках тощо. І дівчата, приставши на умови контракту, невдовзі спакували валізи для далекої подорожі.

Не порівнюємо Оксану з Попелюшкою, проте доля поставилася до неї прихильно. Якось в одному з супермаркетів українка ретельно підраховувала на долоні ієни, що залишалися після покупки, як раптом якийсь молодик ненароком зачепив її. Гроші розсипалися, дівчина ледь не обурилася, а чоловік кинувся допомагати збирати монети, що розкотилися підлогою. Тоді ж і познайомилися. Маринальдо — саме так його звали — вибачався як тільки міг. А як компенсацію відразу подарував мобільний телефон, на який за кілька днів подзвонив.

Так вони і познайомилися. Зустрічалися лише з дозволу Оксаниного керівництва. Маринальдо виявився цікавим співрозмовником. Сам водій, він багато попоїздив світом, чудово знав історію країни, її культуру. Бували на багатьох островах, виїжджали в гори. А невдовзі запропонував руку і серце. Весілля справили спершу в Японії, а згодом приїхали в Україну і в рідному Саду відгуляли його ще раз. Тоді Маринальдо допомагав тещі сапати город, порався по господарству, носив воду, милувався соняшниками (в Японії вони набагато менші, але їх вважають квіткою Сонця і особливо бережуть).

А далі — як і в кожній сім’ї. Оксана працювала аж до народження Ніколаса. Щоправда, не музикантом, а давала приватні уроки російської мови. Згодом перейшла до компанії, власник якої запропонував українці посаду в комп’ютерному цеху (до слова, Оксана і зараз ретельно вивчає комп’ютерну техніку, в чому допомагає і чоловік). Після декретної відпустки знову взялася до роботи вже на іншій посаді — старанність працівниці бос помітив і належно оцінив. Ось і недавно отримала підвищення по службі, але вже в іншій компанії, яка спеціалізується на виготовленні італійських харчових продуктів.

Після серії землетрусів, руйнівного цунамі і аварії на АЕС Оксана вирішила летіти з сином додому, аби в Україні перебути лиху годину. Антоніна Дмитрівна запрошувала також зятя, його сестру з сім’єю, але на авіарейс взяли тільки громадян України (О. Потапова зберігає громадянство) і передовсім жінок з дітьми.

За великим рахунком, життям у Токіо жінка дуже задоволена і до Саду збирається приїжджати тільки в гості. А ще й досі приємно дивує, наскільки дисципліновані і працьовиті японці. Не заведено в них запізнюватися, не дотримувати слова, обдурювати. Вершиною таких відносин є магічне слово «якусоку», яке важко перекладається українською — означає щось на зразок гарантії на 101%. Якщо вже японець сказав «якусоку», то хоч каміння з неба, а своєї обіцянки дотримає.