Улітку батьки нудяться: діти розбіглися хто куди. І ось у парку гуляють чи зовсім малеча, яка ще тримається маминої спідниці, чи пенсіонери. Зустріла тут і знайому пару, що повільно прогулювалася алейками під каштанами. Такі собі імпортно-позитивні: вона — у солом’яному капелюшку, обоє — в екологічному льоні. Розговорилися.
І, зрозуміло, здебільшого про дітей. У них син і дочка, обоє дорослі, за 30 років. Чи є вже онуки, питаю. Виявилося, посипалися як з рога достатку: вже троє, що народилися протягом двох років. У старшого сина — двоє, у доньки — перша дівчинка і вже американка, сміються, бо народилася у США. Щось ви не схожі на заклопотаних бабусю і дідуся, щиро кажу. Бабуся з радістю повідомляє, що незабаром їде до дочки в США на півроку няньчити немовля. А щойно приїхали від сина — він мешкає у Барселоні. Діти добре влаштовані, мають власні домівки, займаються наукою і бізнесом. Нелегко, але все зрозуміло, упевнено дивляться в майбутнє.
Очі батьків світяться, коли вони починають ділитися враженнями від поїздок до дітей. Спершу про те, як ті повозили їх по всіх прилеглих штатах в Америці, які дивовижні отримали враження від природи, від людей. І наскільки відрізняються повсякденні звички американців від наших: і візочки з дітьми вулицями не возять, і вдома майже не готують. Потім почали порівнювати побут іспанців і спостереження з Барселони, наповненої туристами. На жаль, українцям можна бути у Європі тільки три місяці підряд, а ось у США — півроку, що краще. За дітьми не сумують, бо в будь-який час можуть поговорити по скайпу.
А я згадала слова власної дочки, яка літо проводить у США, що за два місяці вона зовсім не скучила за мною і домом, бо весь час відчуває мене поруч. Спілкуємося щодня, звіти про новини і фото з’являються на Фейсбуці через кілька хвилин після події. Єдине, що було трохи дивним, — вона мені за це дуже дякувала! Оце, напевно, єдина ознака, що десь в глибині душі донька відчуває відірваність від дому.
І тут я почала згадувати моїх знайомих, у кого діти за кордоном. В одної дочка виїхала працювати в Іспанію, і там вже живе років із вісім. У другої півроку дочка працює у Греції: тут вчиться заочно, а гроші заробляє у туризмі південної країни. У третьої — зять виїхав до Німеччини, влаштувався стоматологом у приватну клініку родича, облаштовується і незабаром забирає туди доньку з онуками. У нашому колективі у кількох співробітників діти давно й успішно влаштовані в різних європейських країнах.
Я зрозуміла, що така кількість подібної інформації на відстані витягнутої руки вже не є скупченням випадків, а певна тенденція. На жаль, не дуже оптимістична для країни. Бо виїжджають і добре влаштовуються в усіх усюдах все-таки кращі! З доброю освітою і добрим батьківським вихованням. Ті, хто тут міг би бути успішним і приносити користь не тільки собі, родині і батькам, а й нам, загалу. Вони могли б розвивати українську науку і будувати українські кораблі. Ось тільки не хочуть втрапити в ту половину працюючих українців, які отримують зарплату, меншу за 2500 гривень! Бо ціна наших розумних і добрих дітей — інша, вища. До речі, в інших країнах це розуміють. Уявила, як через деякий час у «моєму» парку ходять ті самі, тільки старші пенсіонери. Вигулюють собачок, а не онуків, бо ті давно вже прилаштувалися у країнах далеких…