Легенди є в кожного народу. На відміну від казок, їх не складають і не творять. Вони, як усе живе, народжуються.
…Наприкінці серпня 2014 року під Пісками тривав смертельний бій. Бойовики будь-що прагнули вибити українські війська із села, і майже впритул, з відстані 300—400 метрів, обрушили на них шквальний вогонь. Гриміли гранатомети, міномети, стрілецька зброя, стріляли ворожі снайпери. В українських окопах на смерть стояли бійці 5-ї роти «Донецьк» батальйону «Дніпро-1», вояки 93-ї бригади. Були й інші військові формування: «Карпатська Січ», батальйон ОУН, «Правий сектор».
Нічний смертний бій тривав кілька годин, здавалося, що кінця йому не буде ніколи. І раптом у найтяжчий момент з одного з окопів залунав гімн України. Його підхопили захисники з інших окопів. Спочатку співали разом, потім славень хвилями звучав з окопів по черзі, потім знову линув над усіма окопами. Спів лунав над лінією оборони, як легендарний богатир з давноминулих літ і раптом сталося справжнє диво. Стрілянина стала стихати і врешті-решт зовсім ущухла. Ворожий штурм захлинувся. Про цей випадок я чув і раніше, але днями його розповів учасник того дивовижного хору ветеран війни старший солдат Юрій Марсанов.
Цю людину я знаю давно, п’ятий десяток років, живемо в одному будинку. Колись він був маленьким золотоволосим хлопчиком, допитливим і працьовитим, і мені навіть на думку не спадало, що йому зі зброєю в руках доведеться захищати батьківщину. Зустрівся з ним, щоб розпитати про війну, фронт, де він провів чотири роки. Поцікавився, що його, російськомовну людину, змусило взяти до рук зброю.
Юрій відповів не відразу, а коли заговорив, то зважував кожне слово: «Річ не в мові. Там, на передовій, пліч-о-пліч воюють українці, росіяни, вірмени, грузини, азербайджанці. І важко визначити, хто воює краще. І не в релігії річ, однаково звитяжно воюють православні, греко-католики, протестанти, юдеї й мусульмани. Є речі, які об’єднують усіх нас. Передусім відчуття Вітчизни, права, справедливості, гідності й демократії».
Поцікавився його фронтовою біографією, яка виявилася тривалою й багатою на події. В армію його штовхнула злодійська й брутальна крадіжка російськими окупантами Криму. У березні він уперше звернувся до військкомату із проханням повернути його до лав Збройних сил. Він перебував у запасі, пройшов свого часу дійсну військову службу, умів поводитися зі зброєю, знав військові статути. Та йому відмовили, мовляв, нема необхідності та й вік — майже 50.
Навесні 2014-го ще двічі навідувався до військового комісаріату і знову отримував відмову. І лише влітку того самого року записався в добробат «Дніпро-1», де став воювати у складі роти «Донецьк».
Брав участь у визволенні Пісків 24 липня 2014 року. Українські бійці тоді відкинули ворога на два-три десятки кілометрів, з боями подолавши шлях від Карлівки до Пісків. Це була важлива стратегічна перемога. Адже неподалік захищали донецький аеропорт, а іншої дороги, якою могли б підвозити «кіборгам» боєприпаси та харчування, крім як через селище, не існувало. Кожному бійцеві було зрозуміло, що Піски треба було захищати до останнього подиху.
Юрій Марсанов продовжив оповідь: «У розпал боїв, через кілька днів після визволення, несподівано надійшов наказ селище здати. Не можу знайти цьому пояснення. Тоді командири добровольчих формувань зібралися на нараду й вирішили Пісків не здавати. Після рішення добровольців воїни ЗСУ під приводом їх прикриття теж вирішили залишитися обороняти визволений плацдарм.
В обороні Пісків були дивні, навіть кумедні моменти. Під час одного із запеклих боїв відчувалася нестача особового складу добровольців. І ось в окоп ускочили зовсім молоді бійці в новеньких вишуканих одностроях. Шеврони розглядати було ніколи, а що прибулі — захисники України, й без того зрозуміло. Тож їх спитали: «А хто ви, хлопці, будете, й що вас занесло в це пекло?» Відповідь була наївно приголомшливою: «Ми прибули боронити це українське селище, але не маємо зброї. Вирішили: якщо вас уб’ють, то ми заберемо вашу зброю і заступимо ваші місця в бою».
Це було настільки трагікомічно, що оборонці навіть не образилися. Посміялися й видали новачкам зброю. Вони виявилися сміливими й знайомими з військовою справою, билися звитяжно й завзято».
Цікавлюсь, які ще яскраві сторінки запам’яталися Юрієві із фронтової біографії. Ветеран замислився й відповів: «Пам’ятних сторінок багато, але вони переважно трагічні. Дуже важко було переживати загибель бойових друзів. Адже гинули зовсім молоді хлопці: сильні, гарні, хоробрі. На таких світ тримається. Але життя їхнє обривалося, як недоспівана пісня, на півслові й півноті. Ось про кого розповідати треба й пам’ятати у віках».
Про себе Юрій розповідав коротко, більше про бойових побратимів: командира роти «Донецьк» безстрашного Володимира Шилова, який став взірцем для добровольців; розвідника Костянтина Шрамка, що за життя став легендою і поклав його на вівтар Вітчизни; дев’ятнадцятирічного Валентина Ушича, який потай від батьків втік на фронт і провів там п’ять найкращих років життя; Героя України танкіста Євгена Межевітіна і багатьох інших, кожен з яких заслуговує не те що нарису, а окремої книжки.
З такими воїнами Україна здобуде перемогу.
Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+