СОЦІУМ
Юні українці потребують делікатнішого ставлення
дорослих вже з огляду на свій вік
Телефонний дзвінок сусідки недавно спрацював як дистанційний телевізійний пульт: «увімкнув» спогад про моє відрядження до Балахівської школи соціальної реабілітації на Кіровоградщині понад десятиліття тому.
Це як плач на замовлення
Один з її вихованців, дуже начитаний дванадцятирічний школяр невеличкого зросту, вишуканою літературною мовою розповідав мені про свої кримінальні пригоди — зокрема як проникав через кватирки до чужих помешкань, відчиняючи зсередини двері приятелям-співграбіжникам. Він утікав з домівки не так заради мандрівок, як через непорозуміння з вітчимом, якого кохала мама: щоб не затьмарювати її жіночого щастя. Опинившись на вулиці, виживав у різних містах за її обставинами, у товаристві таких самих неповнолітніх і трохи старших безхатченків.
Того дня я побачилася з ним удруге, коли директор школи викликав цього юного правопорушника до свого кабінету, щоб вручити першу за місяць його перебування у спецзакладі вісточку від мами. І тільки-но лист опинився в руках філософсько-іронічного злодюжки, він раптом розридався, як малюк. Власне, і був ще дитиною. При цьому змахнув з обличчя розчулену сльозу і мій тодішній колега-фотокор. Щоб якось втішити хлопчину, розповів зворушливий випадок зі свого дитинства, коли несолодко було і йому. А потім раптом попросив: «Заплач, будь ласка, над листом ще раз, бо я не встиг тебе сфотографувати»...
Сусідка обурювалася в телефонну трубку, що в ток-шоу на її улюбленій ТРК «Україна», завзято обговорюючи визначену тему «Хлопчик чи дівчинка», довели до гірких сліз шестирічного героя телепередачі. Спочатку його показали на екрані: як вдома приміряє мамині туфлі й сукні, грається ляльками, а не хлопчачими іграшками. А тоді завели малого до студійної громади, яка так додискутувалася при ньому з його мамою і між собою про те, чи з відхиленнями і наскільки це дитяче намагання побувати в «шкірі» протилежної статі, як непереливки буде йому такому в школі і до чого може призвести в подальшому житті, що хлоп’я в розпачі розплакалося. Його не змогли заспокоїти і мусили вивести зі студії.
Чим керувалася мама, що прийшла на телешоу сама і привела з собою сина, котрий стане восени школяриком? Чому ні вона, ні автори передачі не передбачили, вже не кажучи про стрес дитини на зйомках, наслідків його з’яви перед мільйонною аудиторією телеглядачів, з-поміж яких (надто велика вірогідність) — хтось із сусідів, з учнів школи, де навчатиметься хлопчик, із завтрашніх однокласників і їхніх батьків? Що чекає на нього, якщо дорослі й діти його упізнають? Він виростає в родині, де з чоловіків лише дідусь, а тато хоч і мешкає в одному дворі в будинку навпроти, до сина ніякого стосунку не має від його дня народження. Хіба домашню поведінку малого за зачиненими дверима квартири не природніше обговорити й скорегувати в потрібне русло віч-на-віч з досвідченим психологом, дослухавшись до його порад, а не наодинці з усією країною? Принаймні, хоча б обійтися без присутності хлопчика в студії, щоб він не відчув себе мішенню для завзятих передбачень чужих дорослих щодо його долі з певними натяками.
Я переказала уривчасті враження від згаданого ток-шоу схвильованої сусідки, звівши їх докупи. Вона так близько до серця сприйняла сльози дошкільняти з телеекрану, може, ще й тому, що ровесник його — її онук. Мені ж мимоволі спроектувався на цю ситуацію випадок понад десять років тому на Кіровоградщині з колишнім колегою-фотокором — чуйним, до речі, чоловіком і батьком. Коли він, непрофесійно прогавивши щемливий життєвий кадр, додумався надолужити його «постановочними» дитячими слізьми на замовлення…
Збулася мрія братика й сестричок : завдяки телепроекту «Серце підкаже» вони разом потрапили до однієї родини. Фото з сайту barahti.com
Коли осиротіють інтернати
«Нас вибирають, ми вибираємо» — це, здається, рядок із пісні, але тільки перша його половина стосується в Україні вихованців дитячих будинків та шкіл-інтернатів для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Їх вибирають у сини й донечки, даруючи домівку й родинний затишок, не надто часто. Тож у казенних закладах, що стають їм прихистком до повноліття, ці діти називають дорослих, які там працюють, не по імені й по батькові. До всіх жінок звертаються: «Мамо», до чоловіків — «Тато».
Реальною, життєвою причетністю до другої половини згаданого пісенного рядка нагородив тринадцятьох таких дітей телеканал «Інтер», здійснивши присвячений їм соціальний проект «Серце підкаже». Саме на стількох знайшли сім’ї, охочі поєднати з ними свої життя. Діти самі вибирали собі батьків: із двох родин, котрі побажали їх усиновити чи удочерити, перед тим погостювавши в них удома, щоб якось зорієнтуватися, хто їм рідніший. Та все-таки найвизначальнішою була підказка серця — як воно відчувало.
Телеведучі, наша уславлена Ліля Подкопаєва, котра й сама стала мамою для хлоп’яти-сирітки, перш ніж народила йому сестричку, та російський актор Борис Галкін, не раз наголошували, що такого соціального телепроекту, як «Серце підкаже», немає в жодній країні світу. Хоч ця унікальність, напевне, дещо з гіркотою: в далекому зарубіжжі сирітських установ переважно немає, осиротілих дітей одразу розбирають у сім’ї.
Але ініціатива «Інтера» як телеканалу — справді унікальна. З-поміж благородних українських родин, які зважилися на святу справу, ним зорганізовану, переважали в соціальному статусі будинки сімейного типу. Це все-таки трохи нагадує перехід із численнішого інтернату в менш багатолюдний. Та ось жінка-фермер, котра без чоловіка виховала чудового сина, а за «Серцем підкаже» її обрали мамою сестричка з братиком і ще одна дівчинка, зруйнувала своїм життєвим прикладом стереотип, що прав усиновлювачів гідні лише повні сім’ї. І ще прикро було чути з телеекрана неделікатну фразу жінки-чиновниці, що інтернат не здатний виховати в своїх дітях тат і мам. Узагальнені поняття завжди вузьколобі. Не вина інтернатських дітей, що вони не вміють, ступивши на стежку самостійного життя, зварити обід і не орієнтуються, як найдоречніше скупитися у крамниці, та в інших елементарних речах. Бо їх цього не навчили. І хоч справді сімейність засвоюється саме в родині, а не в інтернаті, у нашій країні багато чого досягається всупереч обставинам, і та фраза образила й випускників інтернатів, які створили прекрасні сім’ї колись, і тих, які створюють їх тепер, і тих, котрі про це лише мріють.
«Серце підкаже» — телепроект вищої проби людяності, який скликав до телевізорів дуже багатьох громадян України, в яких теж завмирали серця в очікуванні, кому ж дитина довірить свою долю… І так хочеться, щоб він з’являвся в телепрограмах надалі й не припинявся до тих пір, коли осиротіють усі дитбудинки й інтернати, бо не буде ким їх заселяти — українські діти мешкатимуть лише в родинах. А доки ми до цього ще не дожили, висловлю побажання російськомовному «Ін?теру», щоб у наступних подачах телепроекту мовою нашої держави вимовляли не лише його назву — «Серце підкаже», а нею зверталися й до дітей, яким вона рідна.
Щемлять і рани, і душа
Я не знаю, що відчували в Коростені біля телевізора діти, що живуть по сусідству з восьмирічною Вікою, котра так хоче з ними гратися, а вони або втікають від неї, або жбурляють камінці, обсипають її піском і ображають словами. Не знаю, що відчували їхні батьки, які не реагують на таку поведінку своїх донечок і синочків, не пояснюють їм, що треба бути чуйними до всіх, а не жорстокими, що всі ми підвладні Господу і не знаємо, в який час, де і перед яким його випробуванням опинимося.
Цій вродливій дівчинці з янгольським внутрішнім світлом невідома хвороба спотворила шкіру всього тіла, яке вже сім років не просто жахає своїми ранами, а ще й нестерпно болить. Та у Вікусі щемить ще й душа, бо в неї зовсім немає друзів, які б наважилися взяти її ручку в свою долоню й зігріти теплом, як це зробив ведучий інтерівського ток-шоу «Про життя» Андрій Пальчевський. Бо чого боятися: якби хвороба Віки була заразною, вона б уже давно позначилася на зовнішності її тата і мами.
А батьки у Віки вродливі й інтелігентні, вони — надійна опора і для донечки, і одне для одного. Мама, котра майже втратила зір після пологів, дивиться на світ очима Вікиного татка. Мамині руки — на двох з її коханим чоловіком, бо він своїх позбавився у чотирнадцять років від вибуху знайденого снаряду. При всіх бідах і негараздах ця родина випромінює невидиме сяйво любові й спокою, гармонією взаємостосунків надихає на віру в краще не лише себе. Вони мріють вилікувати донечку й народити їй братиків і сестричок. І дай Боже, щоб після телепередачі «Про життя», героями якої вони були, до них озвалися з мільйонної телеглядацької громади люди, здатні допомогти не лише матеріально, а й зціленням Вікусі. Маємо надію, що дівчинка побуває на лікуванні на Кубі, у чому пообіцяв посприяти Андрій Пальчевський, і повернеться звідти здоровою.
Віка на ток-шоу перед великою аудиторією дорослих у телестудії і дуже численною поза нею — це зовсім не той випадок, як у ток-шоу з трохи молодшим від неї хлопчиком, який міряє мамин одяг і грається ляльками, а не машинками, і викликає якісь підозри в чужих дорослих…