ДОЛЯ
Першим українцем, який 100 років тому ступив на
берег найхолоднішого материка,
був Антон Омельченко з Полтавщини
Про нього згадує у своєму щоденнику відомий полярний дослідник Роберт Скотт, його ім’ям названо бухту на Березі Отса. Та більшості земляків він і досі невідомий.
Із жокея — в полярники
Онук Антона Омельченка, Віктор Омельченко живе у селі
Батьки. Він розповів мені, що його славетний дідусь з’явився на світ Божий 1883
року, і був сьомою дитиною у сім’ї: «У
10-12 років він уже їздив зі старшими братами на заробітки. У Ставропольському
краї вони пасли овець і кіз у відставного генерала Пеховського чи то
Полховського. А потім дідусю доручили і складніше завдання — пасти коней». Пан
Пеховський був конезаводчиком. А Антон Омельченко дуже любив коней, добре їх
доглядав, і це помітив його
роботодавець. Він так приязно ставився до хлопця, що навіть усиновив
його. Під наставництвом англійських тренерів Антон став жокеєм, брав участь у
багатьох престижних перегонах, зокрема й за кордоном, виграючи призи і таким
чином рекламуючи кінний завод свого покровителя».
Після смерті генерала його маєток успадкував полковник Микола Вєдєрніков, який тоді завідував поселеннями каторжан на Далекому Сході. Очевидно, це був представник родини Пеховських. Прийнявши маєтність, полковник мав знову повернутися на місце своєї служби. Він забрав із собою і Антона.
У цей час розпочалася російсько-японська війна 1904-1905 рр. По дорозі полковник помер у вагоні під Владивостоком. Хлопцеві нічого не залишалось, як влаштуватися жокеєм на місцевому іподромі. Тут він й зустрівся з англійським лейтенантом, який прибув до Росії за дорученням Роберта Скотта, щоб купити їздових собак і маньчжурських коней. Відомий дослідник саме готував експедицію на Південний полюс. Антон Омельченко чудово знав коней, мав міцне здоров’я, вільно спілкувався англійською. І лейтенант вирішив залучити його до експедиції. Ще одним представником від Росії, який на кораблі «Терра Нова» вирушив до Антарктиди підкоряти Південний полюс, був сахалінський каюр Дмитро Гирєв.
Фотографії з-за тисячі миль
«У них було завдання — доправити тварин до Нової Зеландії, допомогти там завантажити їх на корабель і повернутися в Росію», — повідає Віктор Омельченко. — Але, очевидно, в дорозі вони потоваришували з Робертом Скоттом, і той запропонував їм, так би мовити, іти до кінця».
Подорож до найхолоднішого материка зайняла чимало часу,
довелося перепливти Тихий, Індійський і Атлантичний океани. І тільки 4 січня
1911 року, разом з іншими членами відважної команди, перший українець ступив на вічну мерзлоту
Антарктиди. Звідси Роберт Скотт почав готувати систему складів і тимчасових
таборів, щоб забезпечити провізією учасників переходу до Південного полюса.
Омельченко був у групі, яка цим опікувалася. От коли знадобилися фізична
витривалість і природна кмітливість полтавчанина. У своїх дорожніх нотатках
Скотт схвально відгукується про нього, вважаючи його цінним відкриттям для
команди.
«Після того, як учасники експедиції переконалися в непридатності коней на крижаному материку і їх забили на м’ясо, дідуся приставили до фотографа, щоб допомагав йому носити камеру, — продовжує розповідь Віктор Ларіонович. — Тож коли він повернувся у 1912 році додому, в село, то привіз із собою цілий віз фотографій. Бабуся Наталка, його дружина, яка переповіла мені все, дуже дивувалась, як він зумів доправити ці фотографії за тисячі миль».
Медаль від короля Георга V
Так, тоді нашому землякові пощастило, що залишився з частиною команди на березі чекати шістьох відчайдухів, які на лижах, тягнучи за собою сани, рушили вглиб материка. 18 січня 1912 року таки дісталися Південного полюсу, нехай і не першими — на місяць раніше там вже побували норвежці на чолі з Руалом Амундсеном. Але на зворотному шляху всі вони загинули — їхні замерзлі тіла виявили у засніжених наметах тільки через 8 місяців.
А Омельченко ще повоював на фронтах Першої світової війни, брав участь у революції, громадянській війні. Пожив і мирним життям — одружився, побудувався, у нього підростали два сини…
Англійці належно оцінили його участь в експедиції Роберта Скотта. Прізвище Омельченка внесли до списку членів Королівського географічного товариства Великобританії, він був удостоєний медалі короля Георга V. На одному її боці викарбувано портрет нагородженого, а на іншому — силует легендарного корабля «Терра Нова». Омельченку призначили пожиттєву пенсію, яку він регулярно отримував до 1927 року, доки між СРСР і Великобританією не розірвалися дипломатичні відносини. Попри такі почесті, працював звичайним сільським листоношею і мріяв написати про антарктичну одісею книгу.
На превеликий жаль, ця книга так і не вийшла, бо якийсь пройдисвіт, назвавшись журналістом, поцупив у нього всі найважливіші фотографії і документи. Пропала й медаль, якою б зараз пишалися нащадки Антона Омельченка. Її під час Великої Вітчизняної війни забрали зі скрині радянські солдати.
Смерть від кульової блискавки
У Батьках про Антона Лукича Омельченка почуєш багато цікавого. Кажуть, наприклад, що він був дуже широким у плечах, міг скакати верхи на коні, стоячи на ньому на руках. Ніколи не хворів. Якщо відчував, що занедужає, брав мішок, насипав у нього землю і бігав з ним, доки сім потів не зійде. Потім витягував із криниці відро води, виливав її на себе. На цьому лікування закінчувалося. А ще він умів відгадувати сни.
«Дідусь наперед знав, коли його не стане, і був готовим до цього», — говорить Віктор Ларіонович. — Того весняного дня 1932 року він сидів у новій сорочці на порозі своєї хати і читав газету, як раптом почалася гроза. Бабуся Наталка розповідала, що до того небо було чисте, тільки десь на обрії темніла хмарина. Вона швидко накрила тінню двір і випустила із себе кульову блискавку, яка через прочинені двері влетіла у хату. Дідусева мати встигла накрити малолітніх онуків ковдрою, вивела їх у двір. А блискавка піднялася на горище і там вибухнула. Від цього вибуху згоріла не тільки хата, а й дідусь. Половина його тіла залишалась білою, а друга почорніла. Даремно його закопували по шию в землю, надіючись, що оживе. Дива не сталося. На той момент дідусю йшов 49-й рік».
.jpg)
Справу дідів продовжують онуки
Цього року до Антарктиди вирушила вже шістнадцята українська експедиція. Учасником трьох із них — 6-ї, 9-ї і 11-ї — був і онук Антона Омельченка, Віктор Омельченко. Інженер-механік за фахом, він працював на станції «Академік Вернадський» системним механіком і дизелістом. Ось тільки добиралися до Антарктиди дід і онук різними шляхами. Перший від Австралії, а другий — від Південної Америки.
Під час 9-ї експедиції, у 2004 році, молодший Омельченко познайомився, правда поки що заочно, з онуком Роберта Скотта Девідом Вілсоном, науковцем, який читає лекції на кораблях, що привозять туристів на антарктичні станції. Відтоді вони активно листуються і мріють зустрітися. В одному з листів Девід Вілсон повідомив українському побратимові, що така зустріч може відбутися вже в 2012 році, в Лондоні, коли родичів учасників експедиції Скотта зберуть разом на особисте запрошення королеви Великобританії. А ось вчетверте поїхати в антарктичну експедицію нащадок славного роду Омельченків уже, мабуть, не зможе. Вік полярників обмежено 45 роками, а йому вже за 50.
ДОВІДКА «УК»
Антарктида — найхолодніший материк, який повністю розташований за Полярним колом. Взимку температура повітря тут -70о С і нижче. Швидкість вітру — 87 м/с.
Площа Антарктиди 14 000000 м2, найбільша висота над рівнем моря — масив Вінсон, 5140 м.
В Антарктиді знайдено поклади кам’яного вугілля, залізної руди, руд кольорових металів. Важливий природний ресурс материка — великі льодові запаси прісної води. Працюють наукові станції 18 держав.