Вже звичним явищем не лише для Житомирщини стало, що жодна прес-конференція у місцевих органах влади не обходиться без непроханих гостей, які гордо іменують себе представниками громадськості або, у кращому разі, уповноваженими особами тих чи тих громадських рухів, що нині клонуються і множаться з неймовірною швидкістю. Ці люди не лише перешкоджають журналістам працювати, що саме по собі є злочином, а й фактично третирують чиновників і управлінців, висуваючи на їхню адресу бездоказові звинувачення і претензії.
На всі заклики поводитись адекватно в самозваних «активістів» одна відповідь: «Ми — народ» або «Ми виконуємо волю Майдану». До того ж їх мало бентежить, що акції протесту перетворились на реальну силу лише після того, як на них масово вийшли пересічні містяни, здебільшого далекі від будь-якої «політики», однак затяті у своєму прагненні відстояти свободу навіть ціною власного життя. Саме вони, за великим рахунком, є народом, що переміг.
Можна було б посміюватись над наполеонівськими комплексами окремих членів нашого суспільства, якби справа обмежувалась лише словесною демонстрацією ними власної «значимості». Та, на жаль, вже звичним явищем стало, коли зграя чи то хуліганів, чи то активістів «люструє» (далеко не завжди заслужено) чиновника у сміттєвому баку чи вимагає зміщення невідомо кому небажаного прокурора, голови райдержадміністрації, керівника установи. Крім того, аргументами служать не докази, з якими доречніше звертатись до вже не продажних правоохоронних структур, а універсальна заява — «Так хоче народ!», думкою якого насправді ніхто навіть не поцікавився.
Справді, для чого перейматись розміщенням петицій та збором підписів на їхню підтримку, як це робиться у країнах «гнилої західної демократії», коли у нас кожен «наполеончик» — одноосібний виразник волі народу? Однак, як засвідчили недавні вибори до Верховної Ради, українці «прокатали» саме тих, хто найголосніше волав про свою «народність» — комуністів і «свободівців». Хоча, до речі, в останніх була і є потужна електоральна база, чого аж ніяк не скажеш про більшість «навколо майданних» рухів, за якими крім вереску і гонору — нічого.
Власне, справа «Свободи» думати і робити висновки зі своєї поразки. Для українців значно важливіше те, що для політичної сили, представники якої буквально у переддень виборів «молотили» ланцюгами правоохоронців під Верховною Радою, місця у ній виборці не виділили. Тим самим вкотре підтвердилась віковічна відданість нашого народу принципам демократії, саме через цинічне порушення яких вже вдруге в новітній історії України вибухають Майдани.
До того ж народу, за великим рахунком, байдуже, якого «кольору» гопники зазіхають на його права. Отож щоб знову не доводити справу до біди, конче потрібні дострокові вибори місцевих рад, нинішній склад яких давно вже втратив народну довіру, на чому вдало спекулюють самозванці від «громадських рухів», що невідомо з якого дива узурпували право говорити і діяти від імені народу. Зайве пояснювати, що він сам здатен визначитись, кому довірити «булаву».
Утім, щоб укотре не наступати на одні й ті самі граблі, навіть у тих громадських організацій і рухів, представники яких не пройдуть у владу, обов’язково має бути легітимний та дієвий важіль впливу на неї у вигляді чітко регламентованого законом і цілком реального механізму дострокового припинення повноважень як окремих депутатів, так і будь-якого представницького органу місцевого самоврядування загалом. Лише у цьому разі активісти зможуть апелювати не до шин і сміттєвих баків, а до громади, щоб за допомогою зібраних підписів довести її ставлення до своїх ініціатив.