ДИСКУСІЯ

Письменники з’ясовували, чи відповідає сучасна українська проза запитам читачів

Майже кожен з нас хоче мати книжку-друга, а письменник, звичайно, — якнайбільше читачів. Чи завжди в усіх збігаються бажання? Якщо так, складається життєва гармонія, в якій володарем дум і духу, своєрідним провідником виступає літератор. Якщо ні — маємо розчарування обох сторін. Тоді поради й підтримки читач шукає у творах минулого (або зарубіжних авторів), а митець нарікатиме на несприятливі особливості сьогодення.

Звісно, перші й другі йдуть життєвим шляхом, сподіваючись на зустріч. На якому етапі дороги вони тепер? З’ясувати це намагались учасники «круглого столу» «Чи відповідає сучасна українська проза запитам суспільства?», проведеного Національною спілкою письменників за участі авторів, видавців і літературознавців.

Світло і тіні ринкових умов

Учасники говорили про те, що держава не захищає українського книжкового ринку від експансії російського книговидавничого бізнесу, який на 80% формує вітчизняний книжковий ринок, що в Україні на душу населення випускають менше однієї книжки, коли у країнах Європи — 14–16, що українські ЗМІ вважають літературу «неформатом» і найчастіше ігнорують новинки, що в Україні нема єдиної літератури і всі письменники розтягнуті за своїми соціальними нішами.

Більшість назвала серйозною проблемою брак в Україні продуманої державної культурної політики, яка захищає власний інформаційний та культурний ринок, дбаючи за популяризацію української літератури у своїй країні та за кордоном.

Під час розмови неодноразово звучало: «Яке суспільство, така й література». Сприймалося це як виправдання. Мовляв, менше стало українськомовних читачів, відбулася переоцінка цінностей і в поглядах на літературу зокрема.

Письменники дискутували, на якого героя чекає тепер читач. Погодьтеся, що сильного духом. Щоб створити такого, сильним духом насамперед має бути митець. Не всім це вдається. Адже в наш перемінний час письменникам, як і всім, доводиться непросто. Багато бореться не за творчість, а за виживання. І коли читач зустрічає в електричці творця, що продає свій твір, то сприймає його уже не як володаря духу, а прохача або комерсанта. Усе це, безперечно, позначається на літературі. Замість осмислення, правдивого аналізу дійсності, аби переплавити все в художні образи, доводиться пристосовуватися, писати те, що можна продавати. А комерційний успіх ще не свідчить, наголошували учасники зустрічі, про успіх творчий.

Читач це відчуває. І річ не в жанрах, сюжетній канві чи образності. Сучасній літературі бракує думок, уміння пробуджувати душевні струни, які спонукають до творення добра. Тому, констатували за «круглим столом», у багатьох творах навіть лоба не видно, в якому б зароджувались думки.

Тим часом, як зауважили представники видавництв, більшість читачів прагне простих розважальних романів. Вони й закликають видавати книжки, «які б читала жінка, що годує дитину», і такі, що просить Європа.

А що Європа хоче?

Одним з аргументів зростання популярності української літератури учасники розмови вважають те, що наших авторів стали частіше друкувати за кордоном. А чи все те, що там тиражують, читають у нас? На це запитання колеги делікатно промовчали. При цьому визнали, що видання книжки сучасного автора у Європі — не критерій його високої художньої оцінки. Чому так?

Відповідь дали видавці. За їхніми словами, Європа готова друкувати цікавих авторів з України за умови, щоб вони не зациклювались на українстві. Потрібні автори, які б сприймали не лише українці, а європейці.

Тож щоб пробитися на той ринок, одні прізвища змінюють на французький чи американський лад, інші оселяють своїх героїв у країнах, де б хотіли друкуватися. Чи прикрасить таке писання національну літературу, чи донесе воно особливості нашої ментальності іншим народам? Запитання, як мовиться, без відповіді. Тож у літературі, як і в економіці, проблема одна: потрібно дбати про внутрішній ринок, підносити його інтелектуальний потенціал. Тоді не українські письменники шукатимуть, де прилаштувати свої твори, а справжні художні твори питатиме і закордонний читач.

Зрозуміло, за умови, що його пропагуватимуть. А це теж, зазначили промовці, проблема, оскільки бракує фахової критики і реклами художніх творів. Критики, образно кажучи, мають підняти воду в літературній річці, щоб літературний човен пішов у велике плавання.

Критикам бракує гонорару

У розмові про високе й епохальне постійно спливала тема життя-буття творів. Саме воно, як свідчили промовці, більше, ніж талант, визначає результат. Так, зокрема, позиціонували себе критики. Тим часом автори творів заявляли, що через їхню пасивність губляться се?ред загалу значущі тво?ри.

Один із представників цього цеху пояснив це так. Критикою займаються здебільшого або представники певної групи, або дилетанти. Я ж, сказав він, пишу, але гонорару ніхто платити не хоче. То чи писати далі?

Серед творчих людей побутує просте неписане правило: можеш не писати — не пиши. Критика заради критики нікому не потрібна. Вона має бути відповіддю на суспільну потребу, покликана не констатувати «вдало» — «невдало», а направляти розвиток літератури, порівнюючи його з вимогами і особливостями часу.

Так, гонорар критикові потрібен. Але зважимо ось на що. Здебільшого аналізом літературного процесу займаються професіонали, що працюють в університетах, наукових інститутах. То бути на вістрі часу — їхній обов’язок. Щоб виконати його, мало обіймати певну посаду, мати вчений ступінь. Потрібен талант аналітика-пророка. Видно, його пробудження чекає свого часу.

КОМПЕТЕНТНО

«Народ не об’єгориш сурогатами»

Михайло НАЄНКО,
доктор філологічних наук,
лауреат Національної премії
ім. Т. Шевченка:

— Нині в літературному процесі спостерігається якщо не зникнення його, то точно заник (у перекладі з давньоболгарської — занепад). Це щось схоже з наслідком інтенсивної дії гальмівних пристроїв. Гальмується не кількісний показник, а насамперед якісний, що, гадаю, найтісніше пов’язане з фактом історичної недостатності естетичного середовища та низькою температурою художньої аури в суспільстві. Перше зумовлене значною мірою зупиненим процесом перевидання літературної класики. Останні багатотомники її перестали виходити ще з початку 90-х років ХХ ст. Тоді зупинився й проект Бібліотеки української літератури. За останні 20 років різко впали наклади української книжки, майже наполовину скоротилася кількість книжкових магазинів, у 15 чи й більше тисяч сіл їх немає, а 40 тисяч бібліотек стали вкрай обмеженими в можливостях регулярно поповнювати свої фонди.

Друге (низька температура художньої аури) потрапило в пастку графоманії, розквіт якої стимулюється «свободою» друкувати книжки за власний кошт чи спонсорів, яких цікавить не художність, а зиск від проданої продукції. Тож на ринок потрапляє книжка, розрахована на невибагливі художні смаки. Немає впину поширенню витворів із ненормативом у лексиці, з відвертою порнографією в мотивах.

І все-таки риси наявності літературного процесу намічаються; означення «заник» можна (з певною обережністю, звичайно) потроху змінювати на «відродження».

Якщо подивитися під цим кутом зору на сучасну поезію та драму, то виявиться, що підстав для нешвидкого подолання такої недуги буде ще більше. Насторожує відчутне зниження романтичного настрою поетів та драматургів. А без романтизму будь-який стильовий напрям страждатиме на сухоребрість. Борис Олійник недавно зауважив: «Нині працювати в поезії, якщо вона справжня, дуже важко. З одного боку, рівень грамотності суспільства трохи пригальмував, із другого — народ не об’єгориш сурогатами».

Є сподівання, що письменники всіх літературних жанрів зрештою таки усвідомлять мудрість давнього прислів’я: порятунок потопельника — в руках самого потопельника. Знайдуться моралісти, які скажуть, що й літературний процес в естетичному розумінні слова навряд чи когось цікавить. Надворі он скільки всіляких матеріальних проблем, у країні панує кримінальна окупація, а когось там, бачиш, тягне на розмову про естетику літпроцесу. З розумінням сприймаю такі нарікання, але й пам’ятаю: найтемніші епохи в історії суспільній народжували і найхудожніші мистецькі твори в естетичній сфері. Що, в часи з’яви «Божественної комедії» Данте, полтавської «Енеїди» чи Шевченкового «Кобзаря» надворі було світліше?