"Яка держава, такі й політики"

70-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ЖИРИНОВСЬКОГО

ІДОЛ. «Сексуально орієнтована економіка Росії забезпечить надходження капіталів», — просторікував у 1990-ті тоді ще політик-початківець, який ідентифікував себе сином росіянки і юриста. За підрахунками Володимира Жириновського, «щороку на ринок цнотливості надходить півтора мільйона дівчат». Тож навіть якщо лише один відсоток з них погодиться продати свою цноту багатим іноземцям мінімум за 50 тисяч доларів, то «тільки на експорті дівочої незайманості Росія може заробити 750 мільйонів доларів».

Натомість нині Володимир Жириновський (чи, точніше, Ейдельштейн, як записано у свідоцтві про народження шостого сина в багатодітній родині) злорадно коментує недавні вибухи у Брюсселі, звідки збирався запрошувати першопрохідців для платної ініціації російських незайманиць: «Теракти йтимуть по всій Європі. Нам це вигідно. Нехай вони здихають і гинуть».

Найстрашніше, що політики подібного штибу мають підтримку в росіян, завдяки голосам яких очолювана Жириновським Ліберально-демократична партія — одна з найвпливовіших у Росії. Та це не перешкоджає лідерам країни заявляти на весь світ про якісь «духовні скріпи» і виняткову культурологічну місію «руського міра», яку наочно демонструють путінські вояки в Лугандонії і Сирії. Отож цілком доречно підсумувати: які політики, така й держава.

30-РІЧЧЯ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Радянський радіоактивний слід

ПАРАЛЕЛІ. Віддаючи належне подвигу ліквідаторів найбільшої атомної катастрофи й не забуваючи про її трагічні наслідки, маємо усвідомлювати, що вона була так само неминуча, як розпад СРСР. Аварія стала лише видимим проявом задавненої хвороби держави, керівництво якої втратило почуття обов’язку перед власним народом чи радше ніколи його не мало.

Радянські науковці-атомники цілком об∂рунтовано стверджували: «Експлуатація АЕС демонструє абсолютну безпеку їх роботи за умови дотримання встановлених режимів і правил». Однак саме з останнім були великі проблеми. Зокрема у вересні 1982 року на ЧАЕС уже була аварія з локальним викидом радіації, обумовлена людським чинником.

У жовтні 1984-го управління КДБ у Києві і Київській області офіційно повідомило «верхи» про низьку надійність автоматики управління реактором на цій АЕС. До того ж, зазначено в документі, «приблизно 50% відмов відбуваються з вини заводів-виробників».

Та реакцією стало лише подальше нарощування валу на шкоду безпеці, що красномовно засвідчують публікації тодішніх радянських газет: «Завершальний рік 11-ї п’ятирічки (тобто 1985-й. — Авт.) для ЧАЕС став незвичайним: тут діяли на повну потужність усі енергоблоки. Раніше щорічно, згідно з графіком, принаймні один із них зупиняли на плановий ремонт. Тепер графіки вдалося ущільнити».

Останнім кроком до катастрофи став горезвісний експеримент на четвертому енергоблоці, хоча фахівці-атомники впевнені, що причиною аварії був одночасний збіг відразу кількох чинників — від проектних недоліків у конструкції реактора до помилок персоналу.

Фактично йшлося про досягнення критичної маси безвідповідальності, а єдина випадковість полягала в тому, що вибухнуло саме в Чорнобилі, бо на всіх радянських АЕС ситуація була однотипною.

Не менш показове ганебне замовчування аварії та її масштабів тодішнім вищим радянським керівництвом на чолі з ідеологом «гласності» Горбачовим. Перше офіційне повідомлення, що зводилося до буквально кількох малозрозумілих речень про неполадки на ЧАЕС, прозвучало лише ввечері 28 квітня 1986 року — на третій день після катастрофи. Та й то завдяки вимозі Швеції, на одній із АЕС якої датчики зафіксували підвищення радіаційного фону на навколишній території. До речі, шведи відразу розпочали аварійне зупинення енергоблоків та евакуацію всього не задіяного в цих роботах персоналу, а вже потім стали з’ясовувати причини, що засвідчили «радянське» походження радіації.

Натомість у місті атомників Прип’яті навіть зібрані до 4 години ранку 27 квітня понад тисяча автобусів простояли аж до 12-ї години, коли офіційно розпочали евакуювати населення. Зате телефонний зв’язок відімкнули напрочуд оперативно — в перші години після аварії.

Нині вже відомо, що саме Михайло Горбачов заборонив евакуацію дітей з Києва, яку керівництво УРСР пропонувало розпочати ще 30 квітня. Тож в українській столиці, в сотнях міст і великих селищ Київщини, Чернігівщини, Житомирщини відбулися першотравневі демонстрації, а люди без жодних побоювань працювали на городах і відпочивали на природі.

Перше телевізійне звернення керівника держави прозвучало лише 14 травня 1986 року, коли люди вже знали про чорнобильську біду, а батьки ще 5 травня розпочали штурм вокзалів, намагаючись власними силами вивезти дітей подалі від небезпеки.

Можна було б заспокоювати себе, що ці злочинні підходи, як і вся радянська система, в минулому. Однак те, що в більшості покинутих багатоповерхівок Прип’яті не залишилося навіть чавунних радіаторів централізованого опалення, а вся зона відчуження, попри «пильну» міліцейську охорону, зазнала масштабного мародерства, засвідчує невмирущість системи тотальної безвідповідальності, до якої додалася не менш потужна корупційна складова.

Поспішна згода в грудні 2000 року закрити на догоду Заходу діючий енергоблок ЧАЕС, який ще міг виробити на 1,3 мільярда доларів електроенергії, так само як Будапештський меморандум щодо відмови України від ядерної зброї, обернулися повним фіаско. Більшість коштів, наданих іноземцями в межах програми із закриття станції, дісталася західним експертам, а збудоване французькою фірмою сховище для зберігання ядерного палива, вилученого із зупиненого реактора, виявилося непридатним для цього. Навряд чи потрібні красномовніші підтвердження, що систему безвідповідальності перед власним народом донині не знищено.

80-РІЧЧЯ ДЕПОРТАЦІЇ ПОЛЯКІВ І НІМЦІВ З УКРАЇНИ В КАЗАХСТАН

Трагедія, з якої почалося переселення народів

ПАМ’ЯТЬ. Тим, хто звинувачує українців у нетерпимості до представників інших національностей, не завадить знати, що в часи проголошеної в СРСР політики коренізації, різновидом якої в УСРР стала українізація, саме за місцевою ініціативою в Україні масово створювали національні (польські, єврейські, німецькі, чеські тощо) сільради і навіть цілі райони.

Зокрема на Житомирщині 1 вересня 1925 року тодішній Довбишанський район (невдовзі перейменований у Мархлевський) набув статусу польського національного. Понад 70% його населення були етнічними поляками. У червні 1930 року в області створили Пулинський національний німецький район, що став одним із восьми(!) аналогічних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання етнічних німців на українській землі.

Однак 17 жовтня 1935 року постановою вже Центрального виконавчого комітету СРСР національні райони розформували, а 28 квітня 1936-го вийшла таємна постанова Раднаркому СРСР «Про виселення з УСРР і господарське влаштування в Карагандинській області КазСРР 15 000 польських і німецьких господарств». Номінально вона стосувалася лише тих представників згадуваних нацменшин, які проживали у прикордонних місцевостях. Однак насправді під виселення потрапили навіть жителі досить віддалених від тодішнього кордону із Західною Україною міст — Вінниці, Бердичева, Жмеринки.

Вважається, що жертвами цієї генеральної репетиції масових депортацій народів стали близько 45 тисяч осіб (приблизно 35 тисяч поляків і 10 тисяч німців). Та навряд чи можна повірити, що тодішні зазвичай багатодітні родини, при яких доживали віку пристарілі родичі, складалися лише з трьох осіб. Найімовірніше, йшлося про примусове переселення до казахстанських степів щонайменше 100 тисяч етнічних поляків і німців, чому нині вже знаходять документальне підтвердження.

За спогадами дивом уцілілих жертв депортації, їх привезли на безлюдні й безлісні території, де переселенці з ∂рунту й дерну збудували щось схоже на землянки, які дали прихисток під час суворої морозної зими. Ті, хто її пережив, наступної весни й літа харчувалися ягодами й корінцями, знайденими у степу, доки дочекалися першого врожаю з власноруч оброблених нив.

Уже за два роки поляки знову стали об’єктом прискіпливої уваги. В сучасній Росії затято доводять, що, мовляв, від голоду і сталінських репресій однаково постраждали представники всіх народів СРСР. Проте воліють не згадувати, що в межах розпочатого з 5 серпня 1937 року великого терору проводили ще спеціальну «польську операцію», започатковану 15 серпня згідно з додатковим наказом НКВС № 00485, підписаним тодішнім наркомом Єжовим. У величезному переліку підстав, за якими репресували поляків, є «націоналістичний елемент польських районів», що офіційно дозволило арешти за користування рідною мовою. Не дивно, що на практиці рознарядку виконували, обираючи польськозвучні прізвища навіть із телефонних довідників.

За даними сучасного російського дослідника Марка Солоніна, загальна кількість репресованих згідно з наказом № 00485 становила 139 835 осіб, із яких 111 091 людину розстріляли. Фактично це був організований державою геноцид поляків, масштаби якого не порівняти з кількістю жертв Волинської трагедії 1943 року, пам’ять про яку нині старанно роз’ятрюють путінські ідеологи.

75 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЛОПАТИ

Дизайн змінюється, українська сутність — ні

СИМВОЛ. Кожен з нас фактично щодня стикається із творчістю талановитого графіка Василя Лопати, мистецький хист якого втілено в українських грошових купюрах, визнаних одними з найкращих у світі за дизайном.

Не менш важлива заслуга художника — створення довершених за формою і національних за змістом ілюстрацій до «Слова про похід Ігорів», «Кобзаря», подарункових видань книжок Гоголя, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Саме з іменем Василя Лопати асоціюється відображена ним у графіці козацька слава України, образотворча розповідь про яку завдяки таланту митця не потребує жодних перекладів.

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» — свято вірили покоління українців, тимчасом як декому з їхніх онуків чужоземний тюремний шансон дорожчий за рідну мову

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)