Кілька місяців тому хтось із чиновників цих молодих жіночок назвав «місцевими істеричними патріотками». Дівчата не ображаються, а підтверджують: так, ми патріотки і дуже енергійні, в межах розумного — трохи божевільні. У лютому 2014-го вони й не здогадувалися, що стануть активістками волонтерського руху, про який тільки читали. Ніхто з них навіть уві сні не мріяв про те, що їм вдасться розхитати інертне південне місто. На сьогодні дівчата ведуть активну роботу у кількох напрямах. Вони організовують патріотичні паради та акції, вимагають від влади рішучих дій з оборони міста, інспектують бомбосховища, допомагають армії та переселенцям. А днями міська влада навіть надала їм приміщення для зборів волонтерських організацій. Утім, шлях до розуміння з владою та миколаївцями був непростим.
Допомогли зробити перші кроки
Одна з активісток Гелена Мурлян має власний бізнес. До речі, як і більшість з тих, хто приєднався до волонтерської справи. Насправді відомі на всю Україну волонтери Юрій Бірюков, Давид Арахамія, інші учасники нової для України справи є переважно підприємцями. Чому так сталося, питаю в Гелени та її однодумниці Світлани.
— Нам є що втрачати, — каже Гелена. — Ми першими їздили на Майдан, організували місцевий майдан у Миколаєві. Потім 2 березня вийшли разом до скверу Європи, де продемонстрували всім, що Миколаїв є патріотичним містом. До речі, там ми всі й перезнайомилися, порозумілися і подальші акції проводили разом. З’ясувалося, що саме наше коло — найзагартованіше.
Світлана, яка просить не називати свого прізвища, бо не звикла «піаритися», додає: «Люди бізнесу розуміють, якщо ми всі маємо маленький або великий бізнес, це завдяки тому, що цю змогу нам дала незалежна Україна. Моїй фірмі стільки ж років, скільки незалежності країни. У мене свідоцтво №003 про реєстрацію підприємства. Ми захищаємо і будемо захищати те, що є нашим дітищем. Ми розуміємо, не буде країни — не буде нічого. І маємо нести відповідальність не тільки за свої родини, а й за тих, хто з нами працює. Я втрачу роботу — її втратять 150 моїх співробітників».
Підлеглим Світлани поталанило з керівником. Наведу такий приклад. Працював у неї водієм Василь. Йому запропонували іншу, більш оплачувану роботу на підприємстві з російським капіталом. Хоч як сумно було залишати рідне підприємство, перейшов. А потім Василя призвали до армії і як колишнього десантника направили до зони АТО. З нового місця роботи його відразу ж звільнили без вихідної допомоги та без збереження робочого місця. І хоча на підприємстві Світлани Василь до того не працював вже два роки, з березня вона сплачує йому зарплату, чим й утримує родину. Більш того, повністю екіпірувала його, полагодила медичну машину, і чоловік пішов на фронт водієм «швидкої» у складі 79-ї аеромобільної бригади. Коли ж на початку серпня бригада повернулася, то Світлана раділа всім, але найбільше раділа, що «її» Василь повернувся неушкодженим.
Поки хлопці захищають державу на передовій, жінки-волонтери разом із чоловіками, родинами і друзями перетворювали тихий Миколаїв на місто-патріот. Вирішили прикрасити вулиці національними прапорами. Це в той час, як біля пам’ятника героям-ольшанцям збиралися проросійські мітинги і майорів триколор. Згадують, по кілька днів просиджували у приймальні очільника міста, просили допомогти хоча б із транспортом. А їм відповідали, що не слід розхитувати ситуацію, нехай все буде спокійно. Втім, не на тих натрапили. Недарма ж їх називали трохи божевільними. Коли жінки зрозуміли, що від влади підтримки не буде, почали робити все самі. Роздавали прапорці на машини, розвішували їх містом, організовували суботники. Вони першими зустріли льотну бригаду з Бельбеку та їхні родини, першими організували збирання допомоги армії та військовим частинам, яких перевели до області. Не допустили захоплення адміністративних приміщень, облаштовували блокпости, допомагали міліції. І увійшли в сучасну історію тим, що закидали яйцями депутата Царьова та фактично вигнали його з міста.
Згадуємо новітні сторінки історії разом, і в черговий раз переконуємося — все було недаремно. Треба було просто допомогти зробити перші кроки. І їх зробили. І в підтвердження — слова Президента України про Миколаїв як найпатріотичніше місто в Україні.
Справа про матраци та «підприємництво»
Звісно, у своїй діяльності дівчата часто наражалися на перепони і непорозуміння. Так, згадують, як заходилися облаштовувати блокпости. Дві жіночки змушені були розібратися у всіх технічних тонкощах. «Коли нам казали, що слід встановити чотириметровий рухливий шлагбаум, питаю, навіщо? — згадує Гелена. — І хоча поняття не мала, як виглядає блокпост, почала, як інженер, розмірковувати. Наприклад, для чого там протитанкові «їжаки»? Якщо підуть танки, вони їх не стримають. Блокпост більше виконує психологічну роль і сприймається як перепона. Щоб люди бачили, ворог не пройде». Тож знову почали збирати кошти всім миром на облаштування. Фактично за дві години укомплектували пости. Хтось привіз пісок, бетонні блоки, колеса, знайшли вагончики, підключили світло.
Доводилося стикатися і з відвертими зловживаннями. Так, жінки вже набули досвіду з постачання для військових постільної білизни та матраців. Для 79-ї аеромобільної закупили сто матраців. Подруга-підприємець їх шила на своєму виробництві й продавала практично за собівартістю. Матрац купляли всього лише по 68 гривень.
Потім з’ясувалося, що не вистачає матраців та білизни для батальйону територіальної охорони міста «Миколаїв». Допомогти взялося одне з великих підприємств. Дівчата вирішили порадити, де можна купити дешевше. А згодом дізналися, що їхні поради вже запізні. Рахунки на оплату матраців видали чиновники облдержадміністрації. І ті самі матраци по них були за ціною вдвічі більшою: 350 матраців закупили по 123 гривні.
Фірма, яка значилася як постачальник, насправді, нічого не виробляла, а просто перекупила у виробників, у нашої подруги-підприємниці. Отакої… Куди поділася різниця між фактичною ціною та завищеною, мають знати перекупники та чиновники.
На жаль, таких випадків чимало. Й досі волонтери фіксують подібні факти, звертаються до відповідних органів, вказують на непорядні вчинки. Активісти-бізнесмени звикли рахувати гроші, їм не однаково, за якою ціною здійснюється закупівля. Вони точно знають, куди можна було б спрямувати заощаджені гроші, що купувати в першу чергу і як реально допомогти військовим.
Навіщо, наприклад, Міністерство оборони закупило мед в одноразових упаковках, без якого можна обійтися, в той час, коли хлопцям не вистачає питної води? Навіщо замовляє харчування, враховуючи вартість одноразового посуду? Волонтери точно знають, що закупівлі можна здешевити, витрати зробити більш раціональними.
Уже у травні волонтери почали шукати варіанти здешевлення виробництва бронежилетів. Знайшли у Миколаєві майстра, який міг пошити жилети, але не мав броньованих пластин. Виявилося, поруч розташовувався цех, який був готовий виготовляти пластини п’ятого рівня захисту. Волонтерки допомогли цим виробникам знайти один одного, ті скооперувалися. Відтепер у Миколаєві виробляють якісні бронежилети, ціна на які набагато менша за звичайну.
Чимало добрих справ на рахунку Гелени, Світлани, їхніх товаришок Тетяни Поліщук, Наталії Ніколаєнко, Вікторії Ворошилової, чоловіків, друзів, родичів. Але головна у них справа попереду — дочекатися миру і навчитися жити по-новому.
Коли настане мир
Вони не думають про велику політику, хоча активно діють у громадських організаціях «Майдан» та «Патріот». Вони, як і всі українці, просто бажають спокійно жити, виховувати дітей, займатися улюбленою справою. Втім, волонтерство змусило активісток по-іншому поглянути на основи громадського руху. «Якби команда волонтерів завітала до міськвиконкому, — розмірковує Світлана, — вони б за один-два роки навели лад. З такою командою можна гори звернути. У нас вже інший світогляд, інше бачення проблем міста та країни».
Правда, ніхто з волонтерів не рветься до влади. Просто, переконані жінки, вони зіткнуться зі старою системою, яку ще не зруйновано. Чиновники завжди перебуватимуть по інший бік — не з волонтерами і підприємцями. Бо одні думають «шлунком», інші — розумом і серцем. Хоча змінити систему та змінитися самим не так вже й складно. Можна найняти класних менеджерів, які знають усе про міське господарство, водопровідні мережі і каналізацію, дороги і ліфти. Нехай би вони і зайнялися справою професійно. Без бюрократії, тяганини та відкатів. Начебто все просто, але як все це далеко...
Мрії про мир Світлана та Гелена висловлюють конкретно. «Хочеться Миколаїв з колін підняти, — діляться вони, — щоб запрацювали заводи.
Або з розумом використовувати ту величезну територію, на якій вони розташовуються. Щоби люди отримували достойну зарплату, тож розвиватиметься малий та середній бізнес. Велика перспектива для Миколаєва та Очакова — морегосподарський комплекс, портова інфраструктура. Якщо немає замовлень на будівництво та ремонт великих кораблів, можна будувати яхти. Не слід втрачати можливості розвитку туризму. Дороги, житлово-комунальне господарство, архітектура міста — все це потребує змін. І не завжди все мають вирішувати гроші. Інколи ініціатива, небайдужість набагато дієвіші».
Дуже хочеться, щоб мрії здійснилися. А волонтери точно допоможуть. Бо знають як.
Ми в Google+