Ножиці у руках моєї співрозмовниці швидко і спритно краяли старі штани захисного кольору, перетворюючи їх на довгі вузькі смужки. Це трохи нагадувало роботу на конвеєрі й тому не здивувався б, якби за мить у діло пішов і мій мокрий від дощу кашкет, який поклав поряд на широкому столі. «Щодня збираємося тут і працюємо з дев’ятої ранку до шостої вечора, — клацаючи інструментом, розповідає Параска. — Дехто приходить на цілий день, а хтось — тільки після роботи. Постійно навідуються новенькі і, дізнавшись про нас, залюбки беруться допомагати». 

Сьогодні жіночого полку теж прибуло, бо одна із присутніх час від часу зітхає: «Щось у мене не дуже виходить. Дівчата, погляньте: через одну чи дві петлі протягувати?» Горпина й справді невдовзі підтвердила: у неї дебют, а тому трохи нервується, бо таку роботу виконує вперше. Втім, як і всі інші жінки — добровільні кравчині, які, маючи хатній досвід перелицьовування цивільного одягу своїх домашніх, узялися власноруч виготовляти амуніцію для бійців українських підрозділів.

Мав нагоду побачити, як майстрині-аматори метикували над маскувальною сіткою захисного кольору (недавно готували світлі сітки, бо зима). А ще жінки навчилися робити іншу різноманітну маскувальну амуніцію для вояків, балаклави, рукавиці, спідню білизну тощо. Де беруть сировину?

Здебільшого приносимо з дому речі, які вийшли з ужитку: старі сорочки, простирадла, рушники, — охоче пояснює Палажка. — Привозять матеріал і волонтери, а вони отримують конкретні замовлення від бійців на ту чи іншу амуніцію, якої їм бракує». На підтвердження демонструє світлу тканину із зображеними на ній веселими бджілками і каже, що ця продукція призначена для пацієнтів у шпиталях, яких пригнічують темні казенні кольори.

Організувалися і вирішили безкорисливо допомагати українській армії місцеві представниці прекрасної статі без чиєїсь підказки. «Цю ідею першою подала Лукерка, — згадує Соломія. — І ми погодилися: потрібно хоч чимось посприяти нашим військам, у яких іноді не вистачає необхідного. Тим паче, що у нас також є чоловіки, діти й онуки — нинішні чи майбутні воїни».

Ще одна причина вияву патріотизму, розповідають вони, — спогади про пережите у місті, яке вже побувало під владою бойовиків самопроголошеної «ДНР». «Ми на власному досвіді знаємо про жахи окупації й тому тепер готові робити все, що можемо, аби не допустити сюди ворога, — стверджує Мотря. — Навіть ті, хто спершу підтримували «республіку», потім заплакали гіркими сльозами. Бо що нам дала «нова влада»? Тільки  загибель рідних і близьких, руйнування житла, пограбування майна, злидні, голод і холод».

У деякі дні, приміром вихідні, охочих тут попрацювати приходить так багато, що в цьому просторому приміщенні ніде стати. Дедалі частіше бувають дівчата-студентки та старшокласниці. А наймолодша з помічниць, яку тут застав, навчається у 4 класі. Орися плете синьо-жовті браслети, декламує українські вірші, а зараз аж трохи зашарілася, коли її почали хвалити. Каже, що їй подобається допомагати і робитиме це й надалі. А ще вона мріє залучити до роботи своїх подруг. Одна з них уже погодилася, зітхає вона по-дорослому, але малій не дозволила мама і навіть насварила її: щоб і ноги твоєї там не було!

Уважний читач, мабуть, звернув увагу, що розповіді героїнь (а вони справді героїні) подано під вигаданими іменами. Такий хід — наполегливе прохання самих жінок. По-перше, за їхніми словами, вони не потребують зайвої реклами: «Ми працюємо не для цього, а просто хочемо допомогти армії». А по-друге, вони всерйоз остерігаються, що зайва поінформованість може нашкодити їм чи приміщенню, де збираються: «Ще підпалять уночі». Тому свідомо не називаю ні міста, де це відбувається, ні установи, яка дала їм притулок. Проте уточню: над будинком місцевої влади висить державний прапор і в національні кольори зафарбовано постамент і скульптура Ілліча на центральній площі.

«Українським патріотом значно легше бути за сотні кілометрів від фронту, — каже одна зі співрозмовниць. — Ми дуже вдячні жителям інших областей, які допомагають Донбасу, але прикро іноді чути, що ми тут, мовляв, сидимо без діла і чекаємо, поки нас визволять». Жінки навперебій розповідають про настрої у населеному пункті: тут справді чимало тих, хто чекає повернення бойовиків. Але багато людей, налаштованих проти них. Та й діють вони по-різному: одні проводять проукраїнські мітинги чи інші публічні акції, а інші в цей час без зайвих слів значно ефективніше допомагають Україні вистояти і перемогти.

…А справжні імена та прізвища жінок ми домовилися назвати після спільної Перемоги.