«Знаєш… — подруга відсуває чашку кави вбік й, крутячи в руках паперову серветку, дивиться кудись убік. — Тільки це між нами… Я ходжу до психолога».
Ми досить спокійно говоримо про негаразди із серцем чи шлунком, але тонка, аж інтимна сфера питань, пов’язаних із психологічними проблемами, в нашому суспільстві досі майже табу. Довкола неї чимало страхів, ще свіжі в пам’яті багатьох спогади про каральну психіатрію, яку совіти застосовували задля тиску на нескорених. Додати до цього суто інстинктивний страх людини перед втратою розуму, нерозуміння різниці між психологічною, психотерапевтичною й психіатричною допомогою — і марево побоювань стає для багатьох майже непроглядним. А між тим хто знає, скільки, наприклад, інфарктів виникло саме тому, що людина посоромилася звернутися по підтримку, а сама впоратися зі стресом не змогла? Скільки наших співвітчизників частіше заглядають у чарку тому, що не можуть знайти порозуміння із близькими?
Нині команда експертів при МОЗ напрацювала національну концепцію охорони психічного здоров’я. У ній ідеться про законодавчу базу у сфері фінансування та підготовки відповідних фахівців. Сутність дорожньої карти в багаторівневій системі надання такої допомоги, її доступності. Великий акцент зробили на програмах профілактики.
Допомога, а не обмеження
«Охорона психічного здоров’я — це більш ніж психіатричні послуги. Без психічного здоров’я не може бути фізичного. Погодьтеся, навіть якщо людина фізично добре почувається, якщо є проблеми психічного характеру, задоволення від життя не буде», — каже психіатр, психотерапевт, кандидат медичних наук Андрій Карачевський, один з експертів у роботі над концепцією.
Найважливіший пласт, за його словами, — інформувати людей про психічне здоров’я. «Принизливе ставлення, обмежувальні заходи щодо психічних хворих досі в нас поширені. Весь розвиток цієї галузі спрямовано на те, щоб допомога справді була допомогою, а не обмеженням».
Люди, які відрізняються від інших, часто викликають, скажімо так, настороженість у будь-якому суспільстві. І що більше воно розвинене, то більше прийняття й розуміння формується до тих, хто інакший.
Показник зрілості суспільства й у тому, що для таких людей створюють умови, аби вони мали змогу бути частиною соціуму. Приятелька-голландка якось розповідала про ресторан, офіціантами в якому працюють тільки люди із синдромом Дауна.
«Там дуже приязна й спокійна атмосфера, завжди повно відвідувачів», — казала вона. В Ізраїлі співгромадян-аутистів запрошують до певних видів діяльності, де дуже важлива гранична уважність. Саме завдяки специфіці світосприйняття такі люди здатні вгледіти нюанси, не помітні для інших. В Україні таке поки що на початковому етапі, є лише кілька кафе, каже Андрій Карачевський, де працюють люди, які одужують від наркотичної залежності, інші ініціативи.
Нормальна реакція на ненормальні події
Через стигматизацію і брак інформації ми досі мало бачимо різницю між психологічною, психотерапевтичною та психіатричною допомогою. Змішуючи все, часто вішаємо ярлики на тих, хто звертається по таку допомогу. «Наприклад, важливо розуміти, що розлади після травматичного стресу — це нормальна реакція на ненормальні події. У будь-якої людини можуть бути психологічні проблеми, що потребуватимуть підтримки фахівця», — зазначає експерт.
Одна з важливих умов — доступність такої допомоги, починаючи від сімейного лікаря, бо в нас основний акцент роблять на стаціонарному лікуванні, хоч світові дослідження свідчать, що амбулаторна допомога в багатьох ситуаціях може бути так само ефективною й значно дешевшою. Тому в концепції багато уваги приділяють навчанню сімейних фахівців, аби вони могли угледіти прояви психічних захворювань, мали інструменти скринінгу таких розладів і знали, що робити з цими пацієнтами.
«У нас до деяких протоколів вже внесли сімейного лікаря як такого, що надає допомогу пацієнтам, наприклад, у разі депресії чи посттравматичного стресового розладу, є курси для сімейних лікарів, де вони можуть здобути такі знання, зокрема щодо ПТСР. Важливо, аби ці знання були системними, це упроваджувалося у всій країні й була співпраця з іншими фахівцями. Щоб від держави було більше ініціативи щодо можливості надання такої допомоги й у лікарнях був баланс між тими, хто виписує ліки й тими, хто може підтримати психологічно, допомогти людині адаптуватися в соціумі. У нас уже впроваджується фах ерготерапевта — спеціаліста, що допомагає фізично реабілітуватися після важких недуг. Так само потрібні ті, хто покаже людині, як виробити навички пошуку роботи», — каже Андрій Карачевський.
Дамоклів меч ліжко-дня
Одне із завдань — впровадження міжнародних стандартів психотерапевтичної освіти на державному рівні. Громадські організації тут, до речі, попереду: за словами експерта, на цьому рівні вже є фахівці, що здобули відповідні знання і мають акредитацію міжнародних фахових асоціацій.
Знов-таки розвиток нової системи впирається в медичну реформу. Зміни до законодавства за принципом «гроші йдуть за пацієнтом» дадуть зелене світло різним варіантам допомоги, коли ліжко-день нарешті не висітиме дамокловим мечем над усією системою і з’явиться можливість варіювати між часто не потрібним стаціонаром і дешевшим та не менш ефективним амбулаторним лікуванням.
«Важлива співпраця з родичами, аби вони також мали підтримку, знали куди звернутися й як поводитися в таких ситуаціях. Це також певна зрілість і суспільства, і кожної особистості — не відмежовуватися, а допомогти близькій людині. Наприклад, у разі алкогольної чи наркотичної залежності родичі часто стають співзалежними від стану хворих.
Що це означає? Навіть коли близька людина не вживає алкоголю, вона постійно перевіряє та очікує, що може зірватися. З одного боку, це допомагає вижити, з іншого — не дає змоги змінити ситуацію. Бо коли так людина одужує й повертається додому, ставлення до неї, як правило, не змінюється. І тоді в неї виникає запитання: навіщо лікуватися, як мені так само не довіряють і не сприймають нормально?» — каже Андрій Карачевський.
Ще одна проблема — брак цілісного уявлення, що ж загалом відбувається із психічним здоров’ям українців. У нас нема свіжих досліджень стосовно епідеміологічної ситуації, останнє, яке стосувалося депресій, тривожних розладів та вживання алкоголю, робили 15 років тому.
Так само нема статистики того, скільки учасників бойових дій мають посттравматичний стресовий розлад. «Насправді частка людей, котрі мають такі розлади після того, як зіткнулися з тяжкими подіями, не така вже й велика. Власних даних не маємо, але зазвичай, за досвідом інших країн, близько 10—20% усіх, хто брав участь у важких бойових діях, можуть мати психологічні проблеми. З них дві третини здатні самотужки впоратися з цим протягом року, ще третині потрібна допомога фахівців. Із власного досвіду роботи з ветеранами знаю: вони часто справляються з цими проблемами самостійно. Гадаю, тому, що воюють на своїй території, за свої ідеали». Більше того: для декого досвід війни, навпаки, став сходинкою до духовного зростання, вони більше цінують життя, рішучіші й налаштовані на зміни.
Насамкінець. Лікарі кажуть однозначно: 60% успіху будь-якого лікування — у психологічному настрої людини. Наша підсвідомість — та точка відліку, невидимий і вправний ляльковод, волі якого ми підкоряємося, часто не розуміючи цього. Наслідки, втім, цілком реальні й навіть монетизовані: 2007 року уряд Великої Британії порахував, що на соціальну допомогу батькам, діти яких мають депресію, витрачають 3,8 мільярда фунтів стерлінгів.
Стратегію змінили: на навчання фахівців певних психотерапевтичних методів витратили 170 мільйонів фунтів стерлінгів. На те, щоб ці фахівці надали допомогу дітям, які цього потребували, пішло приблизно стільки само. Зрештою економія державного бюджету становила майже 3 мільярди фунтів стерлінгів.
За результатами іншого дослідження, долар, витрачений на лікування хворого на опіумну наркоманію, економить 12 доларів бюджетних грошей.