Ах, Єреване!.. Підлітком я чув твоє ім’я по кілька разів на день. І не з уст політиків чи експертів, а від простих колгоспників. Жителі Бандурового на заході Кіровоградської області згадували тебе як щось буденне. І запитання «Ти коли в Єреван?» сприймали мов звичне «Чи відгуляла твоя корова?»
Про Єреван на перервах гомоніла школа. На фізкультуру півкласу з’являлося у вірменських спортивних костюмах і кросівках. Цукерки ми їли з Єревана, і дефіцитна жувальна гумка була звідти. Сільські жінки ходили з чорними дерматиновими сумками «Арни» з гірським краєвидом і написом «по-арм’янськи».
Ах, Єреване!.. Спочатку мої земляки побоювалися тебе і звикали до тебе, та згодом починали тебе дедалі більше любити і поважати. Ти увійшов у наші плоть і кров. У 1980-х сотні односельців неодноразово їздили у Вірменію, і кожен з них міг розказати десятки історій про тамтешній край і його жителів. У Єревані заводили знайомства, дружбу і скакали у гречку.
Ох, Єреване!.. «Електромайдан» у твоєму центрі спонукав мене вкотре розпитати маму про тебе. Ці історії знаю напам’ять, та все одно слухаю з інтересом. Мама підраховує, скільки разів була в Єревані: уперше влітку 1985 року з батьком, потім із сусідами і родичами. Загалом шість разів. А деякі наші люди Єреван відвідували по кілька разів на рік.
Читачеві не терпиться дізнатися: навіщо жителі села так часто їздили до далекої закавказької столиці? Чи в селі діаспора вірменська жила? Чи село визнали зразковим для українсько-вірменської дружби? Ні те, ні інше, хоч народ і жартував, що Єреван і Бандурове — міста-побратими.
Просто Єреван заступив інші міста, які в радянський час давали змогу не животіти з колгоспних заробітків, а більш-менш гідно жити: будувати хати, купувати машини, навчати дітей. Соняшникове насіння — ось та «валюта», яку наші селяни дбайливо вирощували, а у відпустки возили на продаж до різних куточків СРСР. Мама називає міста, куди вона, як у нас кажуть, їздила із зернятами: Калінінград, Кіров, Кіровськ, Мончегорськ, Калуга, Москва. Земляки добре знали Челябінськ, Курган, Гродно, Вітебськ.
«Першовідкривачі» намагалися втаємничити новий ринок збуту. Однак рано чи пізно його «засвічували»: хтось брав із собою брата, наступного разу той долучав кума, а кум згодом — свата, і з часом через засекречене місто мішки із соняшником тягало чи не все село. Так сталося і з Єреваном — найколоритнішим містом продажу зернят.
Наші люди знали тебе, Єреване, як свої п’ять пальців. Не театри і музеї, а ринки. «Центральний», «Чорний», «3-й участок», «Еребуні», «Арабкір», — називає їх мама. — На останній найважче добиратися. Виходиш із мішком з підземного переходу на поверхню, а попереду ще 26 сходинок — батько якось порахував».
Та що таке труднощі для нашого люду? Звичне явище. Але ж і гроші! Хоч які там гроші? Півлітрова баночка насіння — один рубль. Із 10—15 мішків копійчина, звичайно, набігає, та хіба її можна порівняти із заробітками торговців із Кавказу та Середньої Азії, які не набігами, як наші колгоспники, а цілорічно продавали персики і мандарини, кавуни і дині? Справжні гуру торгівлі будували багатоповерхові палаци і їздили на «Волгах» останньої моделі. А ви, наївні, вірте, що в СРСР усі були рівні й чесно трудилися у полі чи біля станка.
А за квартиру заплатити! Спочатку рубль, а потім — три. У кімнатах не вистачало ліжок, то на підлозі ночували. Сурен і Емалія — добрі хазяї. Із багатьма нашими у хороших стосунках, переказували привіти в село. А на новий рік усіх квартирантів пригощали за спільним столом. Потім наші йшли на центральну площу дивитися на ялинку, бо ринок усе одно не працює, а до хазяїв приходили гості.
А за місце на базарі розрахуватися! А дільничному міліціонерові щодня троячку всунути! Чи доводитимете, що за Союзу хабара можна було й не давати? Ага, спробуй не дай на лапу, то дозволять тобі торгувати! Тут ще й заздрісні конкуренти з Кубані, насіння у яких зі сміттям, із-під комбайна. А ставлення до українців після аварії на ЧАЕС? Мимохідь кинуте слово «Чорнобель» (з наголосом на «е») здувало покупців від моїх земляків, як від прокажених. Тому доводилося іноді видавати себе саме за кубанців.
Дружба народів яка вже є! Загострювався карабаський конфлікт, і криваві сутички між вірменами й азербайджанцями спалахували навіть на базарах. Бувало, не розібратися, чи то картопля над головами літає, чи то металеві гирі. А зневажливе ставлення місцевих до нещасних курдів, які продавали довжелезні, схожі на махрові рушники, лаваші? Горяни тягали по землі величезні, немов матраци, мішки із крамом, а поблизу вовтузилися їхні замурзані діти. Малеча до школи не ходила, її привчали заробляти копійку. Чи ви були впевнені, що всі радянські діти сиділи за партами?
Агов, Єреване!.. Після розвалу Радянського Союзу ти для моїх земляків розтанув, наче марево. Хоча ще й сьогодні селяни старшого покоління згадують далеке сонячне місто і витягують із закапелків пам’яті окремі вірменські фрази. У відродження комерційного маршруту Бандурове — Єреван ніхто з них не вірить. Головне, зітхають люди, щоб були мир і гідне життя. І в українців, й у братів-вірменів.
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»