Із Віталієм Тарасюком, редактором газети «Гомін і К» в селищі Млинів Дубенського району на Рівненщині новинами про життя обмінюємося під звуки повітряної тривоги.

«Щойно повернувся з Боремельської громади. Її голова Віктор Корінь чудово розуміє, як важливо нині зафіксувати для історії, чим живуть люди в цей буремний час і на що спрямовані зусилля місцевої влади. Він високо цінує працю журналістів. Хоч війна добряче перекроїла видатки, знаходить бодай невеликі гроші на висвітлення життя у глибинці. Таке саме адекватне сприйняття є і в Ярославицькій громаді. Сторінка в нас коштує небагато — 4 тисячі гривень, але постійних угод на висвітлення діяльності установ не маємо», — розповідає досвідчений редактор.

Якусь часточку реклами редакція збирають від кількох суб’єктів господарювання, щось вдається заробити на приватних оголошеннях, які дедалі частіше розміщують в інтернеті. До речі, саме на фейсбук-сторінці Віталій Тарасюк коротко анонсує кожен номер, щоб залучити земляків із соцмереж до читання. А матеріали в цій газеті, до речі, і цікаві, і злободенні. І написані образно, соковито, одразу видно професійний почерк.

Золота тисяча передплатників

Від початку війни «Гомін і К» виходив не щотижня, а двічі на місяць, бо різко зросли вартість паперу та друку, загострилися проблеми із сортуванням та доставкою видань. Відверто говорили про це передплатникам, і люди не дорікали, розуміли. Газета трималася завдяки невеликому запасові коштів, які спрямовували на друк. Самі ж працювали практично як волонтери: мінімальну зарплату ділили на чотирьох.

А вже у другому півріччі відновили щотижневий вихід у  світ на восьми шпальтах формату А3. Відмовилися лише від кольорових сторінок, які невпинно з’їдали редакційний бюджет. Нині працюють утрьох: редактор, його заступниця і верстальник. Усі на пів окладу, але податки сплачують сповна. І дуже сподіваються, що втримають місцеве інформаційне поле від повного вакууму. 2023 року наклад газети трохи перевищує тисячу примірників.

«Звісно, хочеться більшого, — не приховує Віталій Тарасюк. — Але  це наша воістину золота тисяча, бо з нами залишається довоєнний читач, який цінує газету. Наш головний орієнтир — цікаві матеріали про людей, що живуть поруч, про їхні великі серця, наших захисників і величезну допомогу армії від тилу».  

Навмисне деталізую цю історію, бо вона типова в нинішніх реаліях. А вони, на жаль, такі, що друковане слово стає розкішшю, погоджується голова Рівненської обласної організації НСЖУ Дмитро Тарасюк: «Ми чудово розуміємо, що свою частку аудиторії в газет відбирає інтернет, редакції зазвичай теж користуються його можливостями. Зокрема, мають сайти, телеграм-канали, фейсбук-сторінки тощо. Але, погодьтеся, під час блекаутів, які ми теж уже пройшли, було не до інтернет-видань. А перегорнути газету, зачепитися за щось цікаве, дізнатися новини про земляків — чому б і ні? Нині в Європі, зокрема Британії, Франції, Німеччині, Італії люди читають місцеві газети, бо їм цікаво, чим живуть їхні громади. Вітчизняного газетного паперу не маємо, а імпортний коштує щонайменше 60 тисяч гривень за тонну. Ось і виживи, якщо зможеш!» 

Хтось програв, хтось виграв

Нині на Рівненщині виходять у світ 14 місцевих газет. Внаслідок реформи з децентралізації конкуренція між ними посилилася: замість 16 районів, кожен з яких мав власне паперове видання, 2020 року утворилося чотири.  На жаль, не всі газети змогли вистояти: спочатку епідемія ковіду, потім — війна.

До того ж, місцеве друковане слово тепер розподіляється, так би мовити, непропорційно до території. Приміром, найбільший Рівненський район, який об’єднав аж сім колишніх, не має головної районної газети, бо міськрайонне видання «Слово і час» припинило існування. Як і здолбунівське «Нове життя». З іншого боку, розширилася географія та можливості для тих видань, які встояли в цей важкий час. Приміром, для газет, які виходять в Острозькій  громаді, що утворилася в межах колишнього однойменного району й нині входить до складу Рівненського. Це колишня районка «Життя і слово» та міське видання «Замкова гора».               

«Наше бачення — об’єднати зусилля й видавати одну газету, яку територіальна громада підтримає через механізм угоди на висвітлення її роботи», — каже Дмитро Тарасюк. Із ним погоджується голова Острозької громади Юрій Ягодка. Така газета могла б розширити географію — зайти на територію щонайменше Здолбунівської, Здовбицької, Мізоцької громад, які поряд. Цілком можуть наростити м’язи й березнівська газета «Надслучанський вісник», в якого нині 3 тисячі передплатників, і гощанська «Рідний край», що має їх півтори. І йдеться лише про територію Рівненського району.

Приміром, у Сарненському районі ситуація така. Газета «Сарненські новини» має наклад 4,5 тисячі примірників, зарічненське «Полісся», що найближче до білоруського кордону, — 2 тисячі, «Новини Рокитнівщини» та «Володимирецький вісник» — по півтори. До речі, редактор «Володимирецького вісника» Сергій Скібчик із першого дня війни на фронті, але його підопічні не здають позицій. Навіть більше: завдяки участі в різноманітних грантових проєктах, а такі можливості нині є, вдалося оновити обладнання, паралельно підсилити стресостійкість та  цифровий напрям.

«Завдяки участі в таких проєктах, що фінансують міжнародні донори, володимирчани вже мають власний генератор і старлінк, надсучасний фотоапарат, тобто вони незалежні від блекаутів. Розвивають сайт, який зовсім не дублює газету, виготовляють сувенірну продукцію з різноманітними логотипами — одне слово, крутяться, як тільки можуть. Бо під лежачий камінь вода не тече», — підсумовує Дмитро Тарасюк.

Насамкнец: На що ж розраховувати місцевим друкованим виданням, для яких кожен передплатник — на вагу золота?  На дохід від реклами? Поки що ні. На підтримку місцевої влади? Теж переважно, на жаль, ні. На поштовиків? Навряд, бо вони виявилися партнерами ненадійними через невчасну доставку видань, що зводить нанівець відчайдушні зусилля газетярів. Ось і сподіваються на прихильність читачів та український гонор, який не дозволяє знищити друковане слово.

Але цього замало. «Рятівною соломиною для друкованих видань, які тримають свою передову з останніх сил та можливостей, було б внесення газетного паперу до переліку товарів критичного імпорту. З мінімальною або й нульовою митною ставкою. Кабінет Міністрів цілком може це зробити. У необхідності такого кроку, гадаю, переконувати не варто: інформаційна складова — то насамперед безпека держави», — резюмує Дмитро Тарасюк.