"Як українці орловцями стали"

 140 РОКІВ ПОЧАТКУ ОБОРОНИ ШИПКИ

ГОРДІСТЬ. У Росії не втомлюються нагадувати болгарам, що саме росіяни звільнили їхню країну від османського іга, та пишаються героїзмом своїх військ під час оборони гірського перевалу Шипка. У перший день боїв на ньому Орловський полк та болгарські ополченці загальною чисельністю 4 тисячі вояків відбили атаки 28 тисяч турків! Насправді легендарні орловці були українцями, адже сформований ще 1711 року в Києві підрозділ традиційно комплектувався рекрутами-малоросами.

 

25-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ

«Братній» канібалізм і «хохляцька» загребущість

ПАРАЛЕЛІ. Український етнос — чи не найбільш розпорошений по світу. Навіть офіційно (без врахування мільйонів нелегальних заробітчан) кожен четвертий українець живе поза межами своєї історичної Вітчизни.

Найчисленніша діаспора наших земляків на території сусідньої Росії, де їхня кількість, проте, стрімко знижується. Перед розвалом СРСР там жило 4,4 мільйона українців, а за переписом 2010 року — вже нібито лише 1,9. Зайве пояснювати, що насправді йдеться про «братній» канібалізм, коли «хахлов» примусово спонукають записуватись «рускімі».

Тож на території Канади і США, де 1,2 та 0,9 мільйона українців, наших одноплемінників уже більше, ніж на неозорих російських просторах із колись українськомовними Кубанню, Доном, далекосхідним Зеленим Клином і освоєною українськими нафтовиками Тюменню.

Натомість, як засвідчують Всесвітні форуми українців, перший з яких пройшов у Києві ще в першу річницю проголошення Незалежності, вище керівництво держави абсолютно байдуже до культурних потреб закордонних земляків, зате готове йти на край світу із простягнутою рукою, сподіваючись на щедрість мільйонерів із діаспори. Отож чи дивуватись, що поки наші олігархи і політики масово скуповують найдорожчі хатинки за бугром, конкурси з української мови не лише за кордоном, а навіть удома фінансує фонд Яцика?

 150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСИПА МАКОВЕЯ

«Розправа» з міфом про другорядність

ПОСТАТЬ. «Я знаю, що не маю права зачислити себе до великих письменників. Це повинен знати чоловік у 57-му році життя, і я цього свідомий. Але на ім’я українського письменника я заслужив», — написав незадовго до смерті Осип Маковей.

Нині про нього зазвичай згадують як про чоловіка, в якого була закохана Ольга Кобилянська. Вона, махнувши рукою на умовності, першою освідчилась Осипові Маковею та запропонувала переїхати до нього жити, що в тодішньому пуританському суспільстві неминуче обернулось би грандіозним скандалом. Однак уже знаний письменник одружився з іншою.

До речі, це стало причиною охолодження до того теплих стосунків між Осипом Маковеєм і Лесею Українкою, хоч її подруга Ольга Кобилянська не тримала в душі зла на свого колишнього обранця, стверджуючи, що «з усіх літераторів знає лиш він один мене» та «схарактеризує мої письма найліпше». Вона ніколи не забувала, що великою мірою саме завдяки коханому перейшла у письменництві із німецької на українську мову.

Лише за це Осип Маковей заслуговує нашої пам’яті та поваги, хоч не менші його заслуги на ниві журналістики, і насамперед справді бойової публіцистики. Варто нагадати слова Івана Франка, що «найбільше гомону робить чернівецька газета «Буковина», редагована живо і талановито». Осип Маковей перетворив очолюваний ним тижневик на популярну не лише у його краї щоденну газету з літературним додатком «Неділя». Завдяки редактору-патріоту ці видання стали трибуною українства й дали путівку в літературу плеяді молодих письменників із Ольгою Кобилянською і Марком Черемшиною включно.

Осип Маковей згадував, що на перших порах редакторства «мусив не раз сам усе писати: і політичну, й економічну статтю, і оповідання, і вірш, і рецензію — все, чого треба було для газети». Та найпопулярнішими в читачів були фейлетони, які автор іменував «розправами». Більшість із них не втратили злободенності донині, як, наприклад, програмна «Розправа над малоруським питанням».

Осип Маковей не став великим письменником, бо мусив, як з гіркотою сам визнавав, пожертвувати літературою і чистою наукою, бо «треба мати що їсти». Однак його праця журналістом, а згодом викладачем аж ніяк не була заробітчанством. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що публіцистика Осипа Маковея, яку нам ще належить відкрити заново, мала менший вплив на сучасників-українців, ніж твори нині визнаних класиками літераторів.

Безсмертними стали описані майстром художнього слова «кавадеки», що належали до політичної партії КВД, назва якої розшифровується напрочуд актуально — «Куди вітер дме». Як сьогоденна сприймається промова посла (депутата) перед виборцями: «Дай нам, Боже, щастя і здоров’я, а що вам бракує, то собі купіть». 

75-РІЧЧЯ ЗНИЩЕННЯ СТАЛІНГРАДА

Забута трагедія палаючого міста

ПАМ’ЯТЬ. Тим, хто донині вважає кривавого м’ясника Жукова маршалом Перемоги, а Сталіна — вождем усіх народів, не гріх нагадати про 23 серпня 1942 року, коли буквально за кілька годин гітлерівська авіація знищила Сталінград. Офіційно вважається, що під ворожими бомбами та у вогні масових пожеж від них загинуло 40 тисяч цивільних, що лише на третину менше, ніж забрала миттєва смерть під час атомного бомбардування Хіросіми і Нагасакі.

Однак якщо про трагедію японських міст знає весь світ, то в СРСР за згадку про серпневу трагедію Сталінграда можна було поплатись не лише свободою. Адже винуваті в апокаліптичному знищенні міста і пілоти сотень гітлерівських літаків, які з 16-ї години до заходу сонця здійснили 2000 бойових вильотів та скинули на Сталінград понад тисячу тонн бомб, і ті, чия тупість і безвідповідальність призвели до масштабної трагедії.

Насамперед йдеться про стратегічний прорахунок вищого радянського командування на чолі зі Сталіним і Жуковим, які влітку 1942 року очікували головного удару гітлерівських полчищ знову в напрямку Москви. Насправді метою німців цього разу став Північний Кавказ. Як згадували очевидці, спішно мобілізовані до лав ополчення чеченці, чий народ буцімто за «співпрацю із фашистами» Сталін згодом депортував до Середньої Азії, із протитанковими мінами повзли під гусениці гітлерівських танків, щоб зупинити ворога.

Лише в середині липня у Москві нарешті усвідомили, що доля війни вирішується не під Ржевом, де Жуков зібрав велетенські резерви Червоної армії, знищуючи людей у безплідних і кривавих атаках, а на півдні країни. Гітлер натомість пересвідчився, що запланований спочатку як допоміжний удар на Сталінград має стати головним. Вже 14 липня 1942 року рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) на території Сталінградської області запровадили воєнний стан. Працівників заводів перевели на казармене становище, відлучатись додому можна було лише з дозволу керівництва. Підлітків і нечисленних домогосподарок оголосили мобілізованими на будівництво оборонних споруд і збір урожаю у приміських селах.

Як наслідок, майже ніхто із сталінградців не міг евакуюватись за власною ініціативою, а виданий наркомом оборони Сталіним 28 липня 1942 року наказ № 288, який увійшов до історії під назвою «Ні кроку назад», зобов’язував керівництво навіть у прифронтовій зоні панічно боятись будь-яких дій, що могли підпасти під класифікацію «панікерство». Так само як 1941 року в Ленінграді, жителів Сталінграда влітку 1942-го переконували, що «ворога не допустять у місто, назване іменем великого вождя». Причому якщо частині ленінградців вдалось евакуюватись разом із промисловими підприємствами, то з майбутньої твердині на Волзі не вивезли ні заводів, ні госпіталів, ні вихованців дитячих будинків.

Не зайве нагадати, що ухвалений ще на початку війни порядок евакуації передбачав передислокацію на схід заводів із працівниками та матеріальних цінностей, жодним словом не згадуючи про простих людей. Не дивно, що із Сталінграда на лівий берег Волги (мостів через неї у місті тоді ще не було) пароплавами і баржами переправляли зерно, доставлені залізницею із західних регіонів країни верстати і боєприпаси та пригнану худобу, понад півмільйона голів(!) якої без води і кормів день і ніч ревли на річкових пристанях.

Населення міста перед війною становило близько 400 тис. осіб, до яких додалися пацієнти численних військових госпіталів та щонайменше 100 тис. біженців, котрі безнадійно очікували своєї черги на переправу услід за коровами. Отож важко повірити лише в 40 тисяч жертв, бо 23 серпня від масованих авіаударів у місті спалахнув справжній вогняний шторм.

Палали як дерев’яні споруди щільно забудованих міських околиць, так і цегляні багатоповерхівки, що вигорали до коробок стін та привалювали своїми руїнами перетворені у бомбосховища підвали з містянами. Худобу, людей, судна в річковому порту і навіть саму Волгу охопив вогонь, коли вниз ринули потоки нафтопродуктів із розбомблених резервуарів, розташованих на крутому березі ріки.

Найприкріше, що більшість загиблих можна було врятувати, якби вчасно взялися за спорудження наплавного мосту через ріку, побудованого буквально за 10 діб. Його завершили саме надвечір 23 серпня 1942 року і відразу підірвали, бо німецькі танки вже прорвалися до Сталінградського тракторного заводу.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)