Про те, як, м’яко кажучи, некомфортно жити, коли під твоєю квартирою розмістилася музична школа, я вже писала. Адже повірте, ці концерти без заявок навіть ченця із храму Шао-Лінь можуть довести до сказу. Приходиш увечері з роботи, і так хочеться побути в тиші та спокої. Аж ні — бамкання, тренькання та пілікання переслідують в усіх приміщеннях власної оселі, хоч би де намагалася від них сховатися. Навіть, перепрошую, в туалетній кімнаті. Тож від такої какофонії та навантаження на вуха починаєш музику люто ненавидіти.
Але останнім часом мені все-таки вдалося знайти певне порозуміння з директоркою цього закладу. Після доволі довгих і часом занадто емоційних перемовин уклали ми з нею паритетну угоду, що вихованці закладу за змогою припинятимуть свої вправи надто на гучних інструментах, як-от трубах, барабанах або саксофонах до 21 години. Я ж пообіцяла не грюкати сковорідкою (або що важке залізне під руку трапиться) по батареї, дістаючи ще й сусідів із навколишніх квартир. Адже вони зазвичай починали гамселити по батареях у відповідь. Бо тоді вже юні музиканти перестають чути власну гру і не можуть зосередитися.
І так тривало наше перемир’я майже рік. Аж раптом… Минулого тижня, повертаючись увечері з роботи, вже у дворі почула, як гучно грає фортепіано саме під моєю квартирою (музична школа займає весь перший поверх будинку, тож по вухах дістається не лише мені. Та найбільше глухнеш, коли заняття відбуваються у кабінетах під тобою). «Гаразд, — подумала, — ще ж тільки близько 19-ї. Доведеться трохи потерпіти, бо домовленість є». А виконавець наче відчув, що в нього з’явився слухач. Тож звук до 21 години без упину лише наростав. Але я терпіла.
Ось і 21. І що? Нічого не змінилося. Виконавець гатить по клавішах так, що, здається, бідака-інструмент зараз просто розлетиться на друзки. А разом із ним і моя голова. Почекала ще хвилин із 15 і зателефонувала-таки до шкільного охоронця. Ми з ним знайомі ще відтоді, як ходила домовлятися з директоркою про перемир’я. Тож привіталася і чемно запитала, що коїться, адже вже майже пів на десяту вечора.
«То в нас нова викладачка з фортепіано нещодавно з’явилася, — розгублено відповів він. — І знаєте, якась вона непроста. Тобто кажуть, дуже досвідчена й титулована. Ми навіть здивувалися, що прийшла викладати у звичайну музичну школу. Директор від неї в захваті, бо учнів у рази побільшало. І тому створює для неї всі умови й слово проти сказати боїться. І я, правду сказати, боюся. По-людському вас, повірте, розумію. Сам тут глухну, але ж зарплату отримую. Та сваритися з нею не піду. Але ж вам ніхто не забороняє. Можете прийти і спробувати з нею побалакати».
Довелося мені посеред вечора йти вкотре з’ясовувати стосунки. Бо як довго та нова викладачка ще мучитиме юне обдаровання, а те — інструмент і мої вуха, охоронець сказати не міг. Може, й до ранку. Двері він мені відчинив, мовчки показав, де кабінет, але зі мною не пішов.
Оскільки майже двометровий охоронець побоюється тієї дами, мені чомусь уявилося, що там така собі «Дуся-агрегат», яка на мої скарги може просто скрутити мене однією лівою й пожбурнути у віконечко як пір’їнку. Тож заходила до кабінету, звідки лунала занадто голосна для такого часу доби музика, трохи невпевнено. Та за піаніно побачила дівчинку років 10—12, а біля неї маленьку дуже тендітну жіночку. Я мініатюрна зі зростом 156 см, та вона, як на мене, ще менша. Чого ж там боятися?
Тож відкинувши побоювання, я на доволі підвищеному тоні розповіла їй усе, що думаю про занадто гучні концерти після 21-ї. Вона мене вислухала. Але коли відкрила рота для відповіді, я тут-таки зрозуміла, чому її всі побоюються. То був не голос, а просто якийсь ультразвук, що проникав, мабуть, повз вуха відразу в мозок! Виявилося, свого часу вона ще й оперним співом займалася.
І на таких децибелах вона мені розповіла, що її святий обов’язок — зробити з вихованців школи видатних музикантів. Ріхтерів — не менше. А часу обмаль, бо в них улітку вже випуск. Тож їм слід вправлятися якомога довше і частіше. І що таких випускників у неї з десяток, то концерти тепер відбуватимуться чи не щовечора. До котрої? Вона напевне сказати не може, адже «служеньє муз нє терпіт суєти». І далі у тому дусі…
Так і пішла я звідти, лише пригрозивши насамкінець, що скаржитимусь. Та вона навіть не вдалася до відповіді. Зачиняючи двері до кабінету, почула лише: «Продолжай, дєточка!» і встигла побачити перелякані очі молодої учениці. Дівчинка також, мабуть, не здогадувалася, що її титулована викладачка з фортепіано ще й так може.
І що мені тепер із цим робити — не знаю. Бо надгучні концерти без заявок так і тривають щовечора до 22-ї — 23-ї. Тож виходить, як у малих ріхтерів випуск, то ні мені, ні сусідам тепер до літа вечорами не відпочивати? До райадміністрації вже скаржилася, та отримала відповідь, що «мають право порушувати тишу до 23.00. За законом». А довше вони зазвичай і не грають. Бо школярам, навіть майбутнім ріхтерам, теж колись потрібно відпочивати. Та як мені не очманіти доти? Хоч квартиру продавай…