У недалекому минулому один із литовських міністрів вирішив поїхати на полювання. Діло хороше, але для доїзду до лісу, де проходили лови, міністр узяв… службовий автомобіль без водія. І коли ввечері, щоб поставити його на місце, заїхав у гараж, там на нього вже чекали телекамери і десяток журналістів. «Чи вдалим було полювання, пане міністре? — відразу почали цікавитися вони. — Як ви відпочили? Чи вдалося щось підстрілити?» Увечері про міністерський вояж знала вже вся Литва. І наступний ранок міністр розпочав із заяви про свою відставку…
Про цей фрагмент із новітньої історії Литовської Республіки волинським журналістам якось розповів Надзвичайний і Повноважний Посол України в цій братній нам країні Борис Клімчук — мудра і зважена людина. І вони згадали про нього, коли зібралися на пленум обласної організації Національної спілки журналістів України зокрема із приводу недавніх подій у державі.
«З великою тривогою стежимо за подіями, що відбуваються нині в Україні, і зокрема у Києві. Протести мирних громадян, що тривають понад два місяці, вилилися у жорстокі сутички мітингувальників із силовими структурами. Є вбиті, багато поранених, зниклих безвісти, — йдеться в ухваленій волинськими журналістами заяві. — Під час виконання професійних обов’язків потерпіло більш як сотня вітчизняних та іноземних журналістів. До цього призвели необдумані кроки влади. Вона не дослухалася до голосу народу. Останньою краплею стали прийняті Верховною Радою із грубими порушеннями регламенту закони, які обмежують права і свободи громадян. Над Україною нависла тінь диктатури. Ми, волинські журналісти, протестуємо проти таких дій влади. Вимагаємо скасування антинародних, антиправових законів, звільнення з тюрем політичних в’язнів, припинення війни із власним народом!»
Волинські журналісти закликали владу та лідерів опозиції зробити все для того, щоб громадянське протистояння в країні увійшло в мирне русло. Вболівання за долю країни, за майбутнє українського народу, підкреслюють вони, повинно взяти верх над політичними амбіціями та корпоративними інтересами.
Не залишилася нині осторонь великої біди, що ввірвалася в нашу країну, і Національна спілка журналістів. Вона гостро засуджує як насилля загалом, так і стосовно працівників ЗМІ зокрема. Адже з початку конфлікту під час або в результаті виконання професійних обов’язків за дуже короткий час постраждала безпрецедентна у світі кількість журналістів — 136.
Як стверджує НСЖУ, найбільше працівникам пера і мікрофона перепало від побиття міліцією чи «Беркутом»: таких зафіксовано 54 випадки. Ще 27 журналістів зазнали поранень світло-шумовими гранатами, на понад два десятки працівників ЗМІ нападали «тітушки». Також зафіксовано 17 випадків поранень журналістів гумовими кулями, які летіли з боку міліції на вулиці Грушевського у Києві. 19 журналістів постраждали внаслідок інших силових дій. Наприклад, від каменів, що летіли з різних боків, отруєння сльозогінним газом.
Але якщо останнє ще якось можна зрозуміти, то цей факт — поза межею здорового глузду: понад тридцяти журналістам пошкодили або повністю знищили техніку — відеокамери, фотоапарати, планшети, флешки та інше.
Серед них — і наша колега, власкор газети «Урядовий кур’єр» у Дніпропетровській області Наталія Біловицька. Вилучену в неї невідомими людьми флешку з фото події, яку вона мала висвітлювати, їй досі не повернули.
І цей факт показовий. Виникає запитання: «Невже у нас перестала діяти Конституція, яка гарантує права людини?» Бо якщо таке ставлення до працівника урядової газети, то яким воно може бути до молодого журналіста чи простого трудяги?
Під час зустрічі з волинськими колегами голова НСЖУ Олег Наливайко гірко пожартував: «Я привіз вам жилети із написом «Преса». Але не гарантую, що саме вони не перетворять вас на мішень для силовиків».
Нині часто доводиться чути скарги влади на інформаційний перекіс у висвітленні євромайданного протистояння. Чи не варто модераторам таких думок згадати давню управлінську мудрість: «Ніколи не тягайся і не ображай тих, хто купує чорнило бочками, а папір — тоннами». Бо ж наївно думати, що по-звірячому побитий журналіст розповідатиме тисячам людей про кривдника щось добре. Хіба не так?