…Бабуся в картатій хустці та накинутому на синю кофтину білому халаті присіла на край ліжка, притулила ніж гострим кінцем до болючого місця і дванадцять разів підряд пошепки проказала:
— Ішла Божа Мати з Києва, стріла Спасителя. Я тебе буду прохати родженому, хрещеному (ім’я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.
Потім різко повернулася та:
— Тьху! Тьху! Тьху! (тричі). Нехай вона собі йде, а Бог помагає!..
Цю бабу з усмішки Остапа Вишні «Ох і лікували нас…» про сільську медицину 20-х років минулого століття згадав неспроста. Навіть подумки «виписав» стареньку собі на підмогу, несподівано опинившись у міській лікарні Донецька. Бо що залишалось робити?
Ще в санпропускнику медсестра вручила моїй дружині довжелезний список потрібних медикаментів. А потім, змірявши мені температуру (39 градусів з «хвостиком»), діловито поцікавилася:
— Зможете здати на потреби санпропускника 20 гривень?
Подумки розцінив це як моральну підтримку. Бо якщо в лікарні до тебе звертаються із банальним проханням, то стан твій — не найгірший і грець тебе не візьме.
Невдовзі до палати, куди мене відвели, передали пакет із ліками, які придбала дружина. Та ось біда — до списку забули вписати один із препаратів — димедрол, який потрібно колоти разом із анальгіном, аби збити температуру, яка вже піднялася до 39,8. «Свою» ж ампулу, тобто із запасів стаціонарного відділення, медики витрачати не поспішали. Справді не було елементарних ліків? Чи я ще був відносно не «важкий»? Втім, медсестра таки принесла мені невеличку пігулку від температури. Це був єдиний (!?) медпрепарат, який за десять днів перебування в стаціонарі на мене люб’язно витратили. І навіть копійки за нього не взяли.
Від мене пашіло, як від калорифера, і тоді температуру взялися збивати іншим способом. Звеліли роздягтися до пояса та зняти шкарпетки і дали три грілки з льодом, щоб поперемінно прикладати їх під п’яти, коліна та лікті. Мабуть, я трохи нагадував моржа. Бо на сусідньому ліжку сусід вкрився двома ковдрами і цокотів зубами, оскільки бідолаху лихоманило. А може, він боявся, що і його зараз почнуть лікувати холодом?
Переночували. Температура спала. Тим часом занепокоїлися троє сусідів: у всіх закінчилося ними куплене знеболювальне, яке медсестра вводить шприцом разом з іншим препаратом. В один голос вони запевняли, що їм ось-ось передадуть цей препарат, отож чи не можна його позичити у лікарні? Виявляється, ні: небораки по черзі, отримуючи укол без знеболювального, крутилися вужами на ліжках і аж підскакували. А потім один із них, тримаючись за сідницю, швиденько одягнувся і гайнув у найближчу аптеку по рятівний препарат.
А ще за кошти хворих у відділенні не проти придбати мийні засоби та інше. Якогось дня до палати зайшла грізна санітарка і тицьнула кожному папірці зі списком: «Рідке мило, відбілювач, паперові рушники, лампочки — 2 шт».
— Купіть оце або платіть по 20 гривень.
Мої сусіди почали обурюватися, мовляв, уже заплатили гроші ще в санпропускнику. Дискусія тривала на підвищених тонах, і до палати зазирнув серйозний чолов’яга в білому халаті:
— Може, охорону викликати?..
Про реформи вітчизняної медицини не вщухають розмови на всіх рівнях. Причому зволікати з давноочікуваними змінами не варто. Бо може статися, що через кілька років, «лягаючи» до лікарні, потрібно буде нести із собою не тільки пузатий гаманець та торбу з ліками, мийними засобами й харчами. Доведеться, мабуть, також вести із собою медсестру, яка робитиме уколи, та санітарку для прибирання в палаті. А за відсутності грошей в умовах нашої «безплатної медицини» хтось приведе із собою бабцю, яка вміє «зничтожати» болячки так, як це робили в глухому селі в минулому столітті.