Буває так, що деякі речі в нашому житті ми вважаємо другорядними. Проте з віком дедалі більше дивуєшся: чимало з того, що вважав другорядним, виявляється головним. Ідеться насамперед про українську культуру, літературу та кіно.
Чомусь пригадалося шкільне ще радянське дитинство. Я вчився у звичайній російськомовній школі в колишньому Кіровограді, де, не скажу, що українській мові та літературі надавали мало уваги чи вона була якось упослідженою. Ні, і вчителі в нас були чудові, можна навіть сказати, справжні патріоти, ще тоді, на початку 1980-х років. Проте російській мові та літературі завжди були пошана та увага більші, ніж українській. Мене тоді, дванадцятирічного хлопця, дуже дивувало, що українську мову та твори роблять другорядними, холопськими чи суто селянськими. Люди мого та старшого віку пам’ятають, як тоді казали: російська література є міською, а українська — селянською чи сільською. Та й учили ми на уроках української літератури, ніде правди діти, інколи не найкращі твори наших поетів і письменників. Чомусь Павло Тичина в усвідомленні не лише учнів, а й учителів асоціювався з пропагандистським віршем «На майдані коло церкви», а не чудовою лірикою (яку не вчили в українських школах радянського часу). Казали школярі зовсім не заслужено про видатного поета, що «краще з’їсти кирпичину (до речі, й це слово — росіянізм, адже українською правильно казати цеглина), ніж вчити…».
Тому, можливо, й ставлення до української літератури, мови, культури та кіно також було другорядним.
Останніми місяцями полюбляю передивлятися старі, зняті ще за радянського часу, а також раннього пострадянського періоду художні фільми виробництва кіностудії імені О. Довженка чи Одеської. Нещодавно в ютубі натрапив на чудовий серіал видатного українського режисера Олега Бійми «Острів любові», кожну серію якого було знято за творами видатних українських письменників кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. Пан Олег на початку страшних 1990х, коли проходило первинне накопичення нечистого капіталу, зняв майже шедевр. Але він це зробив досить тонко: передав далеко не другорядність, а геніальність української класики за допомогою «полунички». Як кажуть, ішов у ногу з тим часом, розумів, що так глядачеві простіше буде сприймати геніальні твори українських класиків.
Так я знову для себе відкрив Олександра Олеся (батька не менш геніального сина Олега Ольжича), Марка Вовчка, Івана Франка і навіть нашого сучасника Євгена Гуцала. Усі фільми — чудові взірці психологічної драми. Це страждання через нерозділене кохання, намагання знайти нове щастя, зробити щось важливе для себе та для людей. Еротика у фільмах Бійми зовсім не нав’язлива, не вульгарна. Вона органічна, а прекрасна музика робить кожен фільм ще вищим і поетичнішим.
Я чомусь подумав, що в усіх українців — і російськомовних, і українськомовних — після перегляду такого серіалу має з’явитися бажання знайти твори наших геніальних українських письменників, за якими було знято фільм, та бодай щось прочитати.
Я став підкидати посилання «Острова любові» друзям і знайомим. Зокрема й тим, які вважають, що українська література селянська та другорядна. І з великим подивом помітив, що цей серіал найбільше сподобався саме їм, а не прихильникам української прози ХІХ сторіччя.
Це було, з одного боку, для мене відкриттям, а з іншого — дуже приємною новиною. Значить, людина мислить, відчуває, порівнює, робить правильні висновки, змінюється. Один із знайомих навіть запитав у мене, чи маю повість Марка Вовчка «Сон», за якою знято однойменний фільм у цьому серіалі. Отже, саме стрічки Бійми змушують людей, які до цього не були шанувальниками української літератури, шукати книжки, за якими було їх знято? Це чудово.
У час електронної інформації, телефонів і ноутбуків ми забуваємо, що є теплі книжки, старі чудові фільми, які нам, нашим дітям та онукам будуть набагато корисніші в житті та зроблять нас кращими, ніж усі сучасні прибамбаси. Вони спонукають нас переосмислювати щось важливе, переоцінити для себе вторинне і первинне, стати шанувальниками геніїв та ще більше нас наблизити до справжніх патріотів України, до тих, ким були Олександр Олесь, Марко Вовчок, Іван Франко і класик, який ще живе, — Олег Бійма.
І якщо хоч дві-три людини, які прочитають цей матеріал, переглянуть серіал «Острів любові» (чи якийсь інший не менш геніальний український фільм за нашою класикою), а можливо, й підуть до книгарень, щоб прочитати першоджерело, то я теж буду щасливим.