ДАТА
Днями виповнюється 130 років з дня народження Івана Кочерги — непересічної особистості в історії українського театру
У конкурсі на кращу п’єсу, який у далекому 1934 році проводив Раднарком СРСР, перемогу здобув «якийсь невідомий чоловік, бухгалтер із провінції» — пригадує Докія Гуменна. Адже твори претендентів подавалися під псевдонімами. Це був тріумф як житомирянина Івана Кочерги, так, за великим рахунком, і всієї української драматургії. Адже друге місце дісталося «Загибелі ескадри» Олександра Корнійчука. Для всесоюзного конкурсу, що мав укотре засвідчити беззаперечне старшинство російської літератури, це стало справжнім конфузом. Отож саме представник УРСР у журі заявив про… недоцільність присудження першого місця, з чим погодились його колеги. Зрештою, Корнійчука і Кочергу відзначили відповідно другою і третьою преміями, а їхні п’єси розпочали тріумфальну ходу театральними сценами неозорого Радянського Союзу.
«Пікантні» п’єси ревізора
На той час Івану Кочерзі вже виповнилося 53 роки. Родом він із Носівки, що на Чернігівщині. В 1903 році по закінченні Київського університету прибув до Чернігова, де колись навчався в гімназії. Місцем його роботи стала Контрольна палата — аналог сучасних контрольно-ревізійних упра?в?лінь. Причому нагородження молодого чиновника в 1913 році орденом Станіслава III ступеня та присвоєння звання колезького асесора (за військовою ієрархією — майора) свідчить про цілком успішну службову кар’єру.
Повернувшись до Чернігова, Іван Кочерга регулярно друкується на сторінках місцевої газети із театральними рецензіями, а через кілька років береться за написання першої п’єси — «Солнце в бокале». Отож недаремно в анкетах радянських часів драматург із гордістю вказує: «Письменник з 1911 року». Втім, дозволений до постановки царською цензурою твір побачив світло рампи аж… у 1926-му. Зате на сцені одного з театрів Харкова – тодішньої столиці України, а перекладачем п’єси на українську мову став Павло Тичина.
Та задовго до цього ім’я Івана Кочерги вже широко відоме не лише в Україні. Популярність драматургу приніс написаний у 1913 році водевіль «Дівчина з мишкою». П’єсу впродовж року тричі (!) друкували в петербурзькому видавництві «Театральні новинки», а її постановки здійснили як численні провінційні художні колективи, так і театри Петербурга та Москви. Більше того, твір навіть екранізували!
Однак сюжет «Дівчини з мишкою» досить фривольно-пікантний, що зробило її славу скандальною. Тим часом як значно глибша і цікавіша п’єса про життя чернігівського чиновництва не лише ігнорується театрами, а й… сварить автора з місцевою «елітою». Відтак 1914 року Іван Кочерга переїжджає до Житомира, який стає «місцем народження» багатьох нових творів драматурга. Йдеться як про ті, що мали успіх навіть на петербурзькій сцені ще в дореволюційні часи, так і про «Фею гіркого мигдалю» (1925), «Алмазне жорно» (1927) і знамените «Свіччине весілля» (1930), що ввійшли до української драматичної класики.
Отож хоч аж до 1928 року Іван Кочерга справді працював старшим ревізором — спочатку в Житомирській контрольній палаті, а згодом у створеній замість неї Робітничо-селянській інспекції, однак «невідомим чоловіком» у театральному світі він аж ніяк не був…
Сцена зі спектаклю «Свіччине весілля», 1962 р. Постановка Київського Державного ордена Леніна академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. Фото з сайту ex.ua
Нема пророків у своїй вітчизні
Після того, як під час чергової «раціоналізації» штатів колишнього дворянина позбавили ревізорської роботи, єдиним постійним джерелом його доходів стало «літературне доопрацювання» листів сількорів до редакцій житомирських газет. Іван Кочерга навіть вимушено береться за створення театральних «агіток» про колективізацію та «санкультуру», тим часом як кращі п’єси драматурга не проходять «чистилища» реперткому (репертуарної комісії) – радянського аналога царського цензурного комітету. Серед претензій – «низька ідеологічна вартість», «відірваність від потреб життя», «пропаганда надкласового гуманізму», «невідповідність соціальному замовленню».
Навіть над тими творами, що якимось дивом «пробилися» на сцену, нависла загроза. Хтось розпустив чутки, що їх автор — колишній віце-губернатор, який саме тому віддає перевагу історичній тематиці і боїться «показувати носа» із свого провінційного Житомира. Тим часом як сам «високопосадовець» з гіркотою пише в листах, що нікуди не може поїхати через «свої вічні злидні», і розповідає, як «дев’ятигодинна праця в редакції висмоктує й ту невелику творчу енергію, що в мене є».
Цілком імовірно, що «зоря» Івана Кочерги зникла б навіки, якби не перемога забракованої і забороненої українським реперткомом п’єси «Майстри часу» на всесоюзному конкурсі. Драматург переклав її на російську, змінивши назву на «Часовщик и курица», і відправив спочатку своєму знайомому до Ленінграда, звідки пакет із вже поштовим штемпелем «міста революції» потрапив до Москви.
Талант Івана Кочерги не загубився навіть серед 1200 претендентів з усіх радянських республік. Це стало справжнім тріумфом драматурга і… шоком для «мистецького чиновництва» України. Провінціала терміново прийняли до Спілки письменників і навіть ввели до членів її президії, а наприкінці 1934 року митець став киянином, отримавши окрему квартиру в престижному будинку Роліту, збудованому для спілчанської еліти.
…От лише навіть нині хрестоматійне «Свіччине весілля» вперше побачило сцену на українській землі в 1936-му — за рік по тому, як текст п’єси видали у Москві під назвою «Песня о Свечке».
Чи все під силу князю?
Якщо судити про долю Івана Кочерги за біографічними довідниками радянської доби, він не був обділеним «щедротами» влади — двічі кавалер орденів Трудового Червоного прапора, заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат Державної премії СРСР (1948 рік).
Щоправда, останнє твердження — нахабна брехня, бо хоч постановку п’єси Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» справді відзначили престижною Сталінською (так тоді вона іменувалась) премією, однак серед «іменного списку» нагороджених прізвища драматурга… немає. Більше того, прем’єра вистави мала відбутися ще 1945 року. До цієї події вже навіть віддрукували і розклеїли афіші, але «недремні органи» виявили ідеологічну провокацію – назву спектаклю було виконано жовтими літерами на тлі блакитного неба!
Не щастило «Ярославу Мудрому» і надалі. Драму планували екранізувати, проте сценарний відділ Київської кіностудії вимагав від автора додати образу князя рис «передового человека свого времени». Натомість редактор московського видавництва «Искусство», де вже відзначену Сталінською премією п’єсу готували до друку, не менш категорично поставив вимогу «сокращения излишней идеализации Ярослава и членов княжеского рода». Зрозуміло, що виконати ці взаємовиключні завдання навряд чи зміг би навіть сам мудрий князь.
«Чаша сія»
Іван Кочерга з гірким сарказмом називав себе диким драматургом, далеким від «загальнописьменницького літературного життя» чи, як би сказали нині, від тусовок за інтересами. Демонстративна безпартійність і віддаленість від вузькогрупових зіткнень робила «майстра часу» однаково підозрілим як для комуністичних функціонерів від мистецтва, так і для «мистецької братії».
Ця обставина знову далася взнаки, коли Іван Кочерга взявся за «лебедину пісню» своєї творчості — присвячену останнім рокам життя Тараса Шевченка драму «Пророк». Як напише сам драматург, «мені хотілося по-новому подати образ великого Кобзаря. П’єси, в яких діє поет, здавались мені риторичними хроніками, а сам Шевченко — декларативним героєм. Як би поламати стандартне уявлення про Шевченка! —? подумав я».
У драмі перш за все бачимо змученого важкою долею вже немолодого чоловіка, який прагне звичайнісінького людського щастя – люблячої дружини, рідної хати і клаптика землі над Дніпром. Та трагедія в тому, що талант Генія і місія Пророка непосильні для розуміння простих дівчат з народу, а сам поет відчуває себе чужим навіть для щиро закоханих у нього панянок. Як засвідчує збережений архівами протокол обговорення рукопису п’єси на художній раді Київського театру ім. І. Франка, дехто з артистів навіть плакав над «Пророком», а, за словами Гната Юри, «ми не часто плачемо».
Та ні такий Шевченко, ні зображення його душевних мук у страшну мить вагань і відчаю аж ніяк не відповідало «канонічним» уявленням про образ «незламного революціонера». Закономірно, що вже добряче вишколений партією Павло Тичина, якому «довірили» рецензувати рукопис, прямо заявив, що в п’єсі «пророк дуже пізно прозрів».
Зрештою, назва однієї з дій драми — «Чаша сія» — стала пророчою для самого драматурга, якого на схилі літ знову позбавили засобів для існування. П’єси Івана Кочерги зняли з репертуару театрів, твори його не видавалися, через що письменник знову вимушено заробляв на хліб «літературними переказами». Щоправда, вже не листів сількорів, а… світової театральної класики. Саме завдяки «дикому драматургу» герої відомих усім п’єс уперше заговорили українською — від ліричної оперети «Солом’яний капелюшок» до шекспірівського «Приборкання непокірної».
…У виданому 1960 року фундаментальному двотомнику «Літературні пор?трети», присвяченому письмен?никам радянської України, драматичну поему «Пророк» названо «найзначнішим з творів Кочерги післявоєнних років». Та вже невдовзі п’єса про «живого» Шевченка знову потрапила під негласну заборону. Залишається сподіватись, що до «Феї гіркого мигдалю», «Свіччиного весілля» й «Алмазного жорна», які вже за часів незалежності України повернулись на сцену вітчизняних театрів, невдовзі додадуться «Ярослав Мудрий» і «Пророк». Адже справжнє мистецтво не підвладне кон’юнктурі й рокам, що добре знав «майстер часу» з Житомира.