Як армію зробили винуватою

75-РІЧЧЯ ВИХОДУ НАКАЗУ № 270

УРОК. На тлі підписаного Сталіним 28 липня 1942 року пам’ятного фронтовикам наказу № 227, більше відомого за назвою «Ні кроку назад», наказ від 16 серпня 1941 року № 270 «Про випадки боягузтва і здачі у полон і заходи припинення таких дій» на вигляд мало не гуманний. Обидва згадані документи стали реакцією «батька всіх народів» на явне небажання значної частини бійців і командирів Червоної армії захищати злочинний режим, який без жодної війни винищив терором десятки мільйонів своїх громадян.

Ідеться не лише про «зрадників-хохлів», як стверджують нині путінські псевдоісторики, а про всі народи СРСР, у кожного з яких були власні національні трагедії — від кривавого «розкозачення» на Дону і Кубані та виселення поляків і німців у Середню Азію до Голодомору українців і геноциду казахів. До речі, якщо у трагічному 1941 році в полон до німців потрапили 2,4 мільйона бійців і командирів Червоної армії, то наступного року, коли Україна вже була окупована, кількість полонених зросла ще на 2,8 мільйона. Причому чисельність росіян, які погодились перейти на службу ворогу, в рази більша, ніж українців, яких, на відміну від «старших братів», у сталінській імперії ще й морили голодом і винищували за «націоналізм».

У Третьому рейху розуміли, що СРСР є більшовицькою тюрмою народів. Отож один із нацистських ідеологів Розенберг навіть пропонував після початку війни утворити номінально незалежні Білорусь та Україну. Аналогічною була позиція командувача німецькою групою армій «Південь» фон Рундштедта. У наказах військам він вимагав ставитись до українців як до «дружнього нам народу», а 8 серпня навіть розпорядився відпускати додому взятих у полон українців-солдатів.

Утім, уже впевнений у перемозі Гітлер швидко покінчив із цим «вільнодумством». Причому це не так дурість фюрера, як справжня суть нацизму, фашизму чи сучасного путінського рашизму, що за природою не здатні на терпимість як до інших народів, так і до демократичних норм.

Та найбільшим лихом стала бездарність вищого радянського командування. Красномовним доказом цього є те, що про здачу ворогу Мінська в Москві дізнались із чуток, а в найбільшій в історії Другої світової війни танковій битві під Дубном удвічі менше за чисельністю броньованих машин угруповання німецьких військ розгромило супротивника вщент.

Першим справді великим котлом на радянсько-німецькому фронті була катастрофа під Уманню, де 7 серпня 1941 року в полон потрапили близько 100 тисяч бійців і командирів 6-ї і 12-ї радянських армій, а трофеями гітлерівців стали понад 300 танків і близько тисячі гармат. Причому ні «куратор» Південно-Західного фронту тоді ще генерал Жуков, ні старші за нього званням маршали зі зрозумілих причин не доповіли Сталіну, що танки залишились без пального, артилерія — без снарядів, а саме накази з Москви остаточно знищили війська, позбавивши їх можливості вчасно вирватися з оточення.

Судячи з кострубатої назви наказу № 270, нині перейменованого лакувальниками історії на «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення зброї ворогу», він написаний особисто Сталіним, який навіть помилково підвищив командувача 12-ї армії генерал-майора Павла Понедєліна до звання генерал-лейтенанта. Саме його призначили відповідальним за катастрофу і звинуватили у добровільній здачі в полон.

Наказом № 270 Сталін розпорядився заарештовувати родини командирів і політпрацівників, які потрапили в полон, а сім’ї полонених червоноармійців, із врахуванням того, що половину країни до ГУЛАГу не відправиш, «позбавляти державної допомоги». Крім того, цим документом було наказано «негайно зміщати з посад командирів батальйонів і полків, які ховаються у щілинах (тобто окопах. — Авт.) під час бою», «висуваючи на їхнє місце сміливих людей із лав червоноармійців, які відзначились».

Фактично йшлося про перетворення родин воїнів на заручників, а комбатів і комполків — на зручні мішені для ворога. Крім того, чотири радянські маршали і генерал Жуков, які разом зі Сталіним підписали наказ № 270, слухняно погодили передачу командування полками і батальйонами рядовим червоноармійцям! Страшнішого удару по власній армії і, відповідно, подарунка ворогу годі уявити.

Разом із поверненням політпрацівникам статусу комісарів, яким (а не командирам полків і дивізій!) підпорядковувались «особісти», це було цинічною демонстрацією недовіри до армії, доведеної до небоєздатного стану власним командуванням. 

180 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

«Перша і головна річ — піклуватись про людей»

МОРАЛЬНІСТЬ. Для нас Олександр Кониський — насамперед автор тексту духовного гімну країни («Боже великий, єдиний, нам Україну храни») та першої фундаментальної біографії Тараса Шевченка. Саме під впливом поезій Кобзаря тринадцятирічний підліток почав писати вірші українською мовою, за що його вигнали з гімназії, а згодом без суду і слідства заслали на Вологодщину за «стремление к распространению малороссийской пропаганды». Такою ціною розплачувались українці за патріотизм та життєве кредо: «Перша і головна річ — піклуватись про людей».

25-РІЧЧЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ГКЧП У СРСР

Від демократії — до путінської Росії

ПОГЛЯД. З часом дедалі більше аргументів на користь того, що здійснена Державним комітетом надзвичайного стану (ГКЧП у російській транскрипції) ізоляція тодішнього глави держави Михайла Горбачова насправді була фейковою. Найімовірніше, «прораб перебудови і гласності» сам був не проти закрутити гайки, сподіваючись виграти два в одному: повернутись на «білому коні» до Москви та отримати «законні» аргументи для згортання демократії, як це вже було в часи Хрущова, за наказом якого розстріляли робітничу демонстрацію в Новочеркаську.

Однак хитрий план зламала хвиля народного обурення та розгубленість гекачепістів. Більше того, не лише в радикально налаштованій Прибалтиці, а й навіть у тоді ще доволі лояльних до перебування в СРСР республіках нарешті усвідомили, що подальше плавання в одному човні з непередбачуваною Росією смерті подібне.

Як наслідок, провальне ГКЧП стало промислом Божим для України, примусивши ще майже суціль «червону» Верховну Раду проголосувати за Незалежність. Саме це врятувало нас від повернення у криваві реалії тоталітаризму, коли послані «демократом» Єльциним танки в 1993 році прямою наводкою розстріляли будівлю парламенту Росії, а чеченські війни стали прологом нинішньої путінської політики силового вирішення усіх спірних питань як у самій Росії, так і за її кордонами. 

165 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕРАСТА БРОДСЬКОГО

Українські корови для перського шаха

ГОРДІСТЬ. За 15 кілометрів від широкознаного залізничного вузла П’ятихатки на Дніпропетровщині є селище Вишневе, на околиці якого розташована станція Желєзнякове. До початку 1960-х вони мали однакову назву — Ерастівка. Найцікавіше, що станція, перейменована на честь більшовицького героя «матроса Желєзняка», навіть за часів УРСР була Залізняковим і лише в 2011 році держадміністрація залізничного транспорту вже незалежної України затвердила «общєпонятну» транскрипцію Желєзнякове.

Зайве пояснювати, що безлику назву Вишневе і, тим більше, увічнення імені морячка, «прославленого» насамперед розгоном обраних всім народом Установчих зборів, запровадили без згоди місцевого люду, який донині називає і рідне селище, і станцію Ерастівкою. Не менш очевидно, що метою перейменувальної вакханалії було саме знищення народної пам’яті про місцевого поміщика видатного селекціонера-практика мецената Ераста Бродського.

Нащадок польського дворянського роду проміняв успішну кар’єру на «копирсання у гною», як дорікали йому рідні, коли 26-річний старший чиновник з особливих доручень пішов у відставку і подався у трирічне турне Західною Європою. На відміну від нинішньої української «еліти», яка переймає закордонний аграрний досвід на конференціях, симпозіумах та аналогічних заходах з фуршетами і бенкетами, Ераст Бродський освоював ази тваринницької галузі з вилами і лопатою в руках на «посадах» чорнороба-скотаря.

Французькі ферми графа Бульї були школою племінної справи, графа Белляра — ефективної відгодівлі тварин, графа Жильбера — вівчарства, а стайні у Німеччині й Австрії, полонини Швейцарії і конезаводи італійця графа Торроно — місцями практики з розведення сильної робочої худоби, молочного скотарства і конярства.

«Дипломом», який залишився на все життя Бродському, стали шрами від сабо — традиційних для західноєвропейських простолюдинів дерев’яних черевиків, у яких нарівні з іншими скотарями працював від сходу до заходу сонця їхній колега-дворянин.

Повернувшись у батьківський маєток, початківець-селекціонер узявся за практичне впровадження здобутих знань. Виведена шляхом схрещення українських й іноземних порід худоба заводу Бродського здобула десятки нагород на спеціалізованих виставках як у Російській імперії, так і за її межами. Племінних корів і биків закуповували навіть для розведення у царських маєтках, а після відвідин Ерастівки представником шахської родини унікальна худоба білої масті помандрувала навіть до Персії.

Не менш важливою справою в житті Бродського стало заснування власним коштом сільськогосподарської школи, якій меценат подарував 10 десятин (близько 11 га) чорноземів. Тут він спорудив загалом 18 будівель із триповерховим навчальним корпусом включно. З 1899 по 1911 рік заклад працював завдяки фінансуванню філантропа-поміщика, готуючи фахівців-аграріїв, аж доки цар нарешті не розщедрився, перевівши його на державне утримання.

Завдячуючи 55 земським стипендіям для малозабезпечених вихованців аграрна школа Бродського стала справжньою кузнею кадрів і передового досвіду для всієї Катеринославської губернії, яка охоплювала територію шести нинішніх областей. Навіть за це господарник-подвижник і меценат заслуговує вдячної пам’яті нащадків, яким дістався у спадок перетворений його стараннями із примарних потьомкінських сіл на край потужного тваринництва південь України.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)