50 РОКІВ ТОМУ 8 БЕРЕЗНЯ СТАЛО НЕРОБОЧИМ ДНЕМ
ТРАДИЦІЯ. Міжнародний жіночий день (до речі, він набув цього статусу лише 1977 року завдяки резолюції, яку ініціював СРСР і схвалила ООН) багато хто вважає комуністичним святом. Насправді йшлося лише про узаконення традиції, котру започаткували 8 березня 1857 року робітниці швейних фабрик у Нью-Йорку, що вийшли на демонстрацію. 1908 року на його вулицях відбулася ще масштабніша акція протесту: понад 15 тисяч жінок із порожніми каструлями в руках вимагали рівних із чоловіками прав. На відміну від подій майже півсторічної давності, поліція вже не била учасниць акції протесту кийками, а розігнала їх струменями каналізаційних нечистот зі спеціально підвезених помп.
Отож делегатки Другої міжнародної конференції жінок-соціалісток, що проходила в серпні 1910 року в Копенгагені, мали всі підстави обрати 8 березня днем проведення акцій боротьби за рівні з чоловіками права. Однак у Російській імперії, яка жила за юліанським календарем, що відставав на 13 діб від григоріанського, «європейське» 8 березня — це 23 лютого за старим стилем. Саме цього дня 1917 року із жіночого маршу «порожніх каструль» у Петрограді розпочалася лютнева революція, яка змела самодержавство.
Так 8 березня на визволених від влади царя територіях набуло додаткового історичного сенсу, що не дав цьому святу стертися з пам’яті. Однак звичним нам неробочим днем воно вперше стало 1966-го згідно з указом від 08.05.1965 року, яким 9 травня і 8 березня оголосили державними святами.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕОРГІЯ НАРБУТА
Українською стихією наповнені всі його твори
ТАЛАНТ. Знайомлячись із оформленням більшості книжок і журналів, які видавали в Україні й Росії у 1920—1930 роках, мимоволі відзначаєш єдність і подібність їхнього оригінального стилю, першоджерелом якого є творчість видатного українського графіка Георгія Нарбута. Його сучасники визнавали, що він якщо не кращий у світі в своїй професії, то беззаперечно єдиний і ні на кого не схожий фундатор нового мистецького напряму.
Натомість видатний мистецтвознавець і добрий знайомий Нарбута Федір Ернст акцентував на тому, що «він був українцем не лише по крові, мові, переконанням — українською стихією наповнені всі його твори». Отож треба лише порадіти, що, на відміну від багатьох знаних художників, чий природний талант зазнав нівелювального впливу художніх академій, син дрібного поміщика із нинішньої Сумщини — самоук. Як згадував Георгій Нарбут, у дитинстві в нього не було ні фарб, ні навіть кольорових олівців, а тому його полотном для малювання стали картинки-витинанки, які він вирізав ножицями. На щастя, матеріалу для творчості, яким слугував синюватий обгортковий папір, вистачало, адже батько підробляв рахівником на великому товарному складі.
Уже під час навчання в гімназії Глухова до рук майбутнього митця потрапили репродукції сторінок Остромирового Євангелія, яке фактично стало першим учителем графіка-початківця, сформувавши раз і назавжди глибоко національний за суттю художній стиль Нарбута. Переїзд після закінчення гімназійного навчання до Петербурга і вступ на факультет східних мов, як і перші професійні роботи, які не надто відрізнялися від класичного російського лубка, були лише кроками до усвідомлення, що в нього власне покликання.
На відміну від багатьох «руськоязичних» землячків, які навіть на рідній землі відцуралися батьківської мови, Георгій Нарбут саме на берегах далекої Неви усвідомив, що він не лише українець, а мазепинець, як називали тоді тих, кого згодом великодержавні шовіністи стали іменувати петлюрівцями і бандерівцями за їхнє небажання визнавати себе «южноруською народністю». Отож закономірно, що вже в березні 1917 року відомий художник-графік повернувся в Україну, мрії політичних вождів якої на той час ще обмежувалися прагненням до автономії у складі Росії та дозволом на використання української мови у школах, церквах, місцевих органах влади.
Російський Тимчасовий уряд у Петрограді так само, як комуністична влада СРСР у період його розпаду, свідомо і цілеспрямовано виводив грошову масу з України, що поставило економіку країни перед загрозою фінансового колапсу. За такої ситуації Голова української Центральної Ради Михайло Грушевський змушений був улітку 1917 року оголосити конкурс на кращий ескіз українських паперових грошей. Переміг Георгій Нарбут. Купюра номіналом сто карбованців, яку він створив, стала першою в іще формально навіть не проголошеній самостійній Українській державі. Саме на цьому грошовому знаку вперше з часів Володимира Великого відтворено національний символ — тризуб, що став офіційним гербом УНР лише з лютого 1918 року. На купюрі, яку в народі називали «горпинкою» за колір і орнамент, тотожний зовнішньому вигляду жіночих фартушків-горпинок, номінал повторено ще трьома мовами — російською, польською та ідиш, що засвідчує повагу до представників трьох найчисленніших після українців національностей у тодішній Україні.
Георгій Нарбут став не лише батьком перших паперових карбованців УНР, які згодом замінили на ще більш художньо довершені «нарбутівські» гривні, а й творцем ескізів поштових марок молодої держави та автором проекту її малого Державного герба, основою якого стали зображення козака з мушкетом і тризуба як символів Війська запорозького й давньої держави Володимира Великого. До речі, перші масові поштові марки вже сучасної України — точна копія мініатюр, які створив видатний графік для пошти УНР. Отож маємо ще одну історичну паралель, яка поєднує минуле із сьогоденням і наочно доводить: вік української державності аж ніяк не обмежується 25-річним ювілеєм, що відміряє лише коротку мить на великому шляху нашого народу, який з часів Київської Русі-України та визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького заявив на весь світ про свою волю і право на незалежність.
15-ТІ РОКОВИНИ ПОБОЇЩА ПІД ПАМ’ЯТНИКОМ ШЕВЧЕНКОВІ
Бумеранг насилля
ПАРАЛЕЛІ. Так само як ухвалення номінально «народними» депутатами «диктаторських законів» і спроба кривавого розгону Майдану стали кульмінацією Революції гідності, побоїще під пам’ятником Шевченку в Києві було апогеєм масштабного руху «Україна без Кучми», що розпочався 15 грудня 2000 року. Він став реакцією українців на підле вбивство журналіста Георгія Гонгадзе та оприлюднення «плівок Мельниченка», що доводили причетність до цього злочину та інших протизаконних дій вищих керівників держави.
Однак кількамісячне функціонування в центрі столиці наметового містечка маніфестантів, багатотисячні мітинги по всій Україні та піші походи протестувальників на Київ влада ігнорувала так само, як мирні віча учасників Майдану взимку 2013—2014 років. Отож заява учасників акції «Україна без Кучми» про намір не дати тодішньому Президентові країни покласти квіти до пам’ятника Шевченкові в чергову річницю його народження була криком відчаю доведених до крайньої межі людей.
Звичну церемонію перенесли на незвично ранній час, а весь квартал довкола монумента Кобзарю ще з ночі живим ланцюгом оточили тисячі міліціонерів. Згідно з офіційним звітом правоохоронних органів, «о 7 год. 30 хв. 9 березня 2001 року близько 20 осіб на чолі з народним депутатом України Валентиною Семенюк намагалися прорватися крізь міліцейський кордон до пам’ятника Шевченку. Цю спробу попередили співробітники міліції».
Так влада визнала не лише факт силового перешкоджання вільному доступу до національної святині у день народження Кобзаря та свій панічний страх перед народом, а й пряме правопорушення, вчинене проти народного депутата. Фактичне побиття на очах у всіх жінки-нардепа спричинило перші сутички й призвело до затримання 9 осіб.
У другій половині дня події розгорнулися за таким сценарієм: спровоковане невідомо ким криваве побоїще під Адміністрацією Президента стало підставою для заяв влади про загрозу «коричневої чуми», розгул анархії і насильства, радикалізацію мирних форм протесту і замах на силове захоплення влади. Уже за кілька годин по всьому Києву представники силових органів відловлювали тих, хто видавався їм підозрілим, і запроторювали до «мавпятників» у райвідділах міліції. Особливу ненависть у «ментів» викликали хлопці і дівчата, що спілкувались українською мовою. Навряд чи треба красномовнішого підтвердження, що чинна на той час влада вже перетворилася на окупаційну для України, а успіх силового розгону переконав її очільників в ефективності насилля.
Тим часом історія доводить протилежне. Йдеться як про дві революції — помаранчеву і гідності, так і про трагічний приклад російського царя Олександра ІІ, який загинув від бомби народовольців саме цими днями — 13 березня (1 березня ст. ст.) 1881 року. У сусідній державі його досі вважають «визволителем», адже скасував кріпацтво, що стало гальмом економічного розвитку Росії. Однак Емський указ і Валуєвський циркуляр, які видав самодержець, і жорстоке переслідування народників, які навчали грамоти розкріпачених селян, свідчать про інше. Десятки тисяч представників дворянської і різночинної молоді, серед яких був автор гімну України Павло Чубинський, без жодного суду потрапили до тюрем і в заслання, що врешті-решт перетворило сумирних народників на терористів-народовольців, довівши марність сподівань навіть самодержавної влади на силу.
90 РОКІВ ПАМ’ЯТНИКУ ШЕВЧЕНКОВІ В ПОЛТАВІ
Незборима сила Кобзаря
СИМВОЛ. Серед сотень монументів нашому духовному пророку пам’ятник у Полтаві — один із найоригінальніших. Постать Шевченка наче виростає зі скелястого кургану, і водночас Кобзар не відірваний від землі — він мовби поруч із кожним, хто готовий дослухатися до його віщих слів.
Не дивно, що офіційне відкриття незвичного монумента тривалий час відкладали, а вже після війни пам’ятник, який пошкодили гітлерівські окупанти, довго не реставрували, адже творіння скульптора Кавалерідзе, вочевидь, не відповідає критеріям соцреалізму. Однак саме нетиповий Кобзар у Полтаві якнайточніше відображає незборимість духу України та силу слова її пророка.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)