Жити на Донбасі й бути патріотом України завжди було важко. А нині — небезпечно. На жаль, багато прикладів, коли проукраїнська позиція загрожує донеччанам втратою житла, майна, здоров’я чи й життя. Та це не означає, що серед жителів краю перевелася молодь, готова захищати його від проросійських бойовиків, які насаджують на цій території утопічний і жорстокий «русскій мір». Один із них — 20-річний Валентин Ушич, із яким мене познайомив педагог, краєзнавець і літератор із Красноармійська Петро Гайворонський.
Колишній учитель каже, що з-поміж інших учнів хлопець завжди виокремлювався вдумливістю і розважливістю, а нині дуже змужнів. Зрештою, це зрозуміло, адже донеччанин ще у червні 2014 року добровільно і таємно від батьків вступив до одного з українських батальйонів. Тепер він уже юний ветеран війни. Під час коротких відпусток Валентин приходить на зустрічі з місцевими школярами та студентами. А ще, з’ясувалося, пише коротенькі нотатки-есе й роздуми про пережите за цей важкий для всіх нас період. Дещо із цих записів пропонуємо нашим читачам.
.jpg)
Я шахту залишив, пішов воювати
…Я звичайнісінький хлопець із Донбасу, і Україна у моєму серці. Брат мого діда воював за УРСР у Червоній армії. Та різниця між цими двома війнами у тому, що тоді було зрозуміло, хто ворог, а зараз іде підступна гібридна війна з використанням колабораціонізму, підлих політичних маневрів і тотальної утопічної неправди, яку свого часу вміло використовував Геббельс. Воюю не за нашу нову владу і не за популярні націоналістичні ідеї, а за Україну, за свою землю. Ми обов’язково переможемо!
…У школі я був серед пересічних трієчників і плив за звичною для ровесників течією. Тобто після закінчення 9-го класу пішов навчатися до місцевого професійного ліцею, що у народі зветься «бурса», щоб здобути шахтарську професію. Провчившись там три місяці, замислився над своїм майбутнім і поставив перед собою завдання: зробити все можливе, щоб вирватися з безодні у вигляді шахтарського життя, яка на мене насувається.
Саме це спонукало мене наполегливо вчитися і використовувати знання як засіб для досягнення мети. Вчитися було легко. Подальша моя доля мала б складатися так. Іду на «вишку» — за вищою освітою на якусь геологічну кафедру. Далі, ймовірно, працюватиму заступником начальника або гірничим майстром на шахтній дільниці. Як і всі, буду періодично скаржитися на важке життя, яке не склалося, і думатиму, що потрібно щось змінювати. Але за рутиною все одно буде ніколи, бо треба зібрати «тормозок» і йти у наступну зміну.
…Під кінець мого навчання в ліцеї в Києві розпочався Майдан. Як на ці події відреагували в нас? Із моєї групи, де 30 учнів, Революцію гідності підтримували всього 3—4. На шахтній дільниці, де проходив практику, гірники майже поголовно переконували, що «годують» усю Західну Україну. Траплялося, годинами вів із ними суперечки, виникали навіть сварки, конфлікти. Саме у цей момент я, знесилений словесними баталіями, постав перед вибором: їхати до Києва на Майдан чи писати дипломну роботу. Її захистив на відмінно, а ось події довкола розгорталися не так успішно — у нашому місті вже з’явився перший блокпост сепаратистів.
У нас відбувся один проукраїнський мітинг. Точніше, він був не стільки на підтримку України, як просто показати, що наше місто проти тієї чуми з назвою «Новоросія», що на нас грізно насувається. Зі мною прийшли ще п’ятеро хлопців і до двох десятків старших людей. А за тиждень до цього під вигуки «До нас їде «Правий сектор», треба дати їм відсіч!» свою ходу провели сепаратисти. Мітинг тоді зібрав майже 300 людей. Це були не приїжджі, а жителі міста, деяких я знав. Більшість із них — із голодними очима й бажанням «відновити справедливість», але яку саме, ніхто пояснити не міг.
Під час так званого референдуму 11 травня у місто приїхав батальйон «Дніпро-2», і наші земляки, немов знавіснівши, почали кидатися на людей зі зброєю. Внаслідок цього троє одержали кулі, двоє загинуло. А ввечері по телефону деякі знайомі звинувачували мене і навіть погрожували. Ближче до ночі непомітно для батьків зібрав необхідні речі. Наступного дня поїхав на шахту, але під землю не спустився, а пішов звільнятися. Все вдалося владнати дуже швидко, і трохи пізніше я вже їхав потягом на Дніпропетровськ.
А тепер у перший бій
…Моє бажання служити у батальйоні «Дніпро-1» здійснилося. Спершу пройшов відповідне оформлення, потім — полігон і тренувальні табори. А згодом розпочалися бойові дії у Сватовому, Маріуполі, Карлівці та Пісках, де тримаємо оборону й дотепер.
…Згадую свій перший бій — розвідку боєм у селищі Карлівка. Назавжди закарбувалося в пам’яті: щойно я зістрибнув із броні, як куля влетіла в асфальт за кілька метрів від мене! Притьмом кинувся у кювет і зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. Бачив, як бойові побратими перебіжками, а хто й повзком, переміщалися вперед. А я все лежав, збирав залишки волі, яка опинилася десь у затерплих ногах, щоб і собі почати рухатися. Коли виліз з укриття, перед очима миготіли червоно-чорні шеврони з падаючим соколом — розпізнавальні знаки 93-ї бригади. Бачив кількох хлопців із батальйону «Дніпро-1» зі знаками 5-ї роти та підрозділу «Донецьк».
…Дивно, проте я швидко звик до свисту куль. Помітив, як у когось випали автоматні магазини, як бойова машина піхоти таранить техніку «Правого сектору», бійці якого, вискочивши, сховалися за броню. За цей час мої попередні уявлення про війну перевернулися. Я тоді не побачив жодного сепаратиста, але інтуїтивно відчував, звідки вони стріляють, і спрямовував вогонь саме туди.
Цього дня усвідомив, «на що підписався». І не побачив навіть натяку на військову романтику. Усе це відбувалося поблизу моєї рідної домівки, тому не хотілося підпустити ворога ближче.
…Найважче на передовій — прийняти думку, що загинути можна у будь-який момент. А ще те, що часто смерть буває дурною, а зовсім не героїчною, як в епосах і баладах. Однак тепер варто було цю думку прийняти, бо ти зробив вибір.
…Потім була команда відступити. Ми довго відходили, перш ніж залізти на броню й поїхати. І відступати під вогнем було не легше, ніж іти вперед. Ніхто не смів опустити свій АК, і ми, відступаючи, все одно дивилися тільки вперед.
За право на краще життя
…Чи змінився я за рік участі у АТО? Дуже. Приміром, ніколи більше не вип’ю після тосту: «Щоб не було війни!» Якщо й питиму, то тільки за мир і процвітання. І, само собою, ніколи не змирюся із втратою багатьох побратимів. Можна лише уявити, скільки планів будували молоді українські хлопці! Кар’єра, подорожі, любов, створення сім’ї, облаштування побуту. На превеликий жаль, частину цих планів розтрощила нинішня ситуація на сході України, для багатьох вони так і залишаться назавжди нездійсненими.
Через цю війну молодість багатьох моїх ровесників із Донбасу та всієї України стала вічною. Хтось згадуватиме свою фронтову юність як найкраще у житті, деякі засумують і шкодуватимуть за втраченими роками. А хтось, підозрюю, взагалі не вийде зі стану війни, бо у свідомості вона залишиться назавжди.
…По суті, я майже той самий, що й був до АТО. Так, я тепер правоохоронець, який бере участь у бойових діях, не витрачаю часу на комп’ютерні ігри, походи у кіно чи в бар. Але без камуфляжу, у цивільному одязі, почуваюся набагато краще, бо на мене менше дивляться й розглядають. Поза сумнівом, окрім суто фронтового досвіду, який дає змогу вижити на передовій, побільшало й життєвого досвіду, що змушує більше думати. Значно гостріше тепер проявляються почуття справедливості, любові та дружби. Подекуди почуваюся так, як і колись: як і у дитинстві, коли, порізавши палець, заснув під ліжком, обв’язавши його сорочкою. Я просто був учасником дій, а вони ставали досвідом: поганого й хорошого, досвіду втрати, сліз, сміху, крові, радості, розгулу, дисципліни, тверезості. А також думки: «Якщо прагнеш щось змінити на краще, потрібно це робити тільки зараз!»
…Дедалі частіше ловлю себе на думці, що ми повинні стати європейцями, але насамперед усі маємо стати справжніми українцями. Тими українцями, які наприкінці 2013-го почали боротися за право жити вільно, бути вільними у своєму виборі й мати упевненість у подальшого розвитку своєї держави та її європейського життя у майбутньому.
Нинішня жорстока боротьба, поза сумнівом, надає нам всім змогу багато чого переосмислити. На мою думку, кожен має відчути себе українцем, а не просто тим, «хто мешкає» на цій території чи має паспорт із тризубом на обкладинці. Бо тільки народ, який усвідомив себе громадянином своєї держави, зможе вести на рівних розмову з іншою державою, не вважаючи когось «старшим» чи «молодшим братом». Саме такий народ буде спроможним користуватися всіма ресурсами, успішно господарювати, розвивати економіку, дбати про соціальну сферу і культуру, покінчити з корупцією й нарешті зробити життя всіх українців таким, якого вони вже давно заслуговують. Інша річ, що право на таке життя нам доводиться обстоювати зі зброєю в руках.