Він народився 15 червня 1991-го. Перший клас закінчив у Конотопській загальноосвітній школі №4, але через поганий зір був змушений продовжувати навчання у місцевій школі-інтернаті. Активно займався спортом.
За словами мами Героя Світлани Миколаївни, дитинство її сина було, як у всіх дітей: ігри у війну, позбивані коліна, розірвані штани. Не було дерева чи паркана, куди б він не заліз, граючись у людину-павука, бетмена, лицаря, уявляючи, що рятує цілий світ. А ще були бездомні коти і собаки, яких Михайло приносив у помешкання. Отак і жили веселою компанією. Навіть з Пісків Донецької області, де воював, у лютому 2015 року на день закоханих передав рідним подарунок — маленьке цуценя кавказької вівчарки.
За словами сестри Ольги, шкільні роки брата дуже змінили. Став розсудливим, стриманим, активно і з цікавістю пізнавав людей і світ. Усерйоз і назавжди пов’язав своє життя зі спортом. Мав багато захоплень: вивчав міфологію, астрологію, стародавній світ, цікавився динозаврами. Був час, коли вдома всі підвіконня прикрасив кактусами. А ще мав хист до малювання, писав красиві ніжні вірші, ліпив різні фігурки з пластиліну. Усе було, як в усіх: перше кохання, перше розчарування і перша зрада.
Після закінчення школи пішов навчатися на кухаря в Конотопське професійно-технічне училище №20. Єдиний отримав червоний диплом. Приніс його додому, вручив матері зі словами: «Це для тебе. Твій син — найкращий кухар. Але я хочу бути військовим».
За станом здоров’я Михайла не брали в армію, але свого часу у військкоматі так усім набрид, що йому таки вручили повістку. У травні 2012 року юнака призвали до війська — службу проходив у м. Гончарівське Чернігівської області в роті розвідки 1-ї окремої танкової бригади. За час служби батьки отримали подяки та відзнаки від командира частини. І тут полюбив розвідку. Зрозумів, що це його справа.
Після анексії Криму твердо вирішив, куди йти, що робити і кого захищати. Як згадує мама, син казав: «Треба йти, бо хто піде, як не я? Рятуючи Україну, врятую і всіх вас!»
Спочатку проходив вишкіл сам, потім навчав інших. А на початку 2015 року вирушив у зону проведення АТО біля Донецька селище Піски. Про те, що Михайло на фронті, знали батько й сестра Ольга, а матері заборонив казати — турбувався про її здоров’я.
«Мені сказали, — зітхає Світлана Миколаївна, — що він десь на вишколі в селі Орловець тренує хлопців. Навчає стріляти. Знайшла на карті — до Донецька далеко, і заспокоїлася».
25 березня 2015 року Михайло, який мав позивний «Слідопит», пішов у розвідку. Устиг передати інформацію командуванню, його вистежили і обстріляли. Граната з АГС розірвалася буквально на нозі, тож довелося просити допомоги.
Дві групи бійців марно намагалися дістатися до Михайла — заважав вогонь ворога.
«Я прибіг туди, — згадує командир підрозділу батальйону ОУН Андрій Пастушенко, — коли його вже забирала швидка. Він усміхався і казав, мовляв, приготував ворогові гарний подарунок. Місцину, де підірвався, встиг замінувати, поклавши «ляльку» — імітацію людини. І сам повз назустріч нашим хлопцям, які йшли на допомогу. Але втратив дуже багато крові».
Наступного ранку його не стало.
Згадує Ольга Сусло: «На передовій у Михайла було два телефони, з якими він ніколи не розлучався. Але останні рази, йдучи в розвідку, за словами побратимів, залишав їх у частині. Після загибелі обидва привезли рідним. Коли ввімкнула телефон, була вражена: там лунала одна-єдина пісня «Бросок на небеса». Михайло любив музику, мав записи десятків пісень. Але всі видалив, а залишив одну».
У рідному місті пам’ятають Героя. Йому посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Конотоп», ім’ям земляка названо одну з вулиць міста. На цій вулиці й на будівлі Конотопського професійно-технічного училища (колишнє ПТУ-20) встановлено меморіальні дошки. Започатковано спортивні змагання та патріотичний вишкіл пам’яті Михайла Сусла. Його життя продовжується в пам’яті земляків.
Ігор ЛИСИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+