13 квітня виявилося для 30-річної жительки міста Христинівка нещасливим: її затримали під час крадіжки. Намагалася поцупити вона не пиріжок чи ковбасу, а зовсім, як за Чеховим, розібрати залізничну колію. І затримали її, як написали у протоколі відомчої воєнізованої охорони, «під час спроби чергової крадіжки деталей верхньої будови колії на 170-му км перегону Монастирище — Христинівка». Як виявилося, це не перша її акція. Громадянка зізналася в участі ще у двох крадіжках, а також у тому, що робила це, аби здати деталі на металобрухт і отримати грошову винагороду. Зокрема йшлося про викрадення понад 258 закладних та 26 клемних болтів і 7 одиниць підкладок. За словами затриманої, попередні крадіжки здійснювала у період із 4-ї до 6-ї години ранку.
Сама по собі крадіжка не дуже здивувала. Адже крадуть нині все. Якось, проводжаючи першокласника до школи, помітив чоловіка, який розхитував металевий паркан, що відгороджував шкільне подвір’я від вулиці. На запитання «Що ви робите?» той відповів: «А воно вам треба?». Так, він, очевидно, вже давно звик, що нікому нічого не потрібно, ніхто не зупиниться й не спитає.
У пам’яті спливла історія, яку розповів колега. Якось (було це в перші роки незалежності нашої держави) він влаштував експеримент. Знаючи, що на будовах безбожно крадуть, журналіст домовився зі знайомим водієм вантажівки, аби той під’їхав на сусідній будмайданчик і навантажив кілька залізобетонних панелей. Охоронцеві ж заявив, що він від Івана Івановича. Хто такий Іван Іванович, не знав ні охоронник, ні крадій. Вантаж успішно вивезли з будови, ніхто навіть не запитав, куди і навіщо його транспортують. Звичайно ж, вивезене повернули на майданчик, але стурбувало, що публікація про це в місцевій газеті нікого навіть не схвилювала.
— Усе походить від колишнього совкового менталітету: колгоспне — значить нічиє. Його можна спокійнісінько красти, — зауважив колега.Нині, коли в країні за роки незалежності вже відбулися значні зміни, здавалося б, мали з’явитися нові звички, нові цінності, адже виросли нові покоління, які не стикалися з практикою старих часів. Однак... Прочитаймо заголовки місцевих публікацій: «За крадіжку у «Велмарті» уманчанин може потрапити за ґрати», «Підлітка засудили на три роки за крадіжку телефонів», «Серед білого дня 37-річна злодійка зірвала із шиї перехожої золотий ланцюжок», «Колишній працівник прийшов по розрахунок і поцупив електроінструмент».
Як кумедну казку сприймали ми колись розповіді про те, що в Європі не крадуть. Поставиш, приміром, валізу на вокзалі, прийдеш через півдня, а вона на місці. Але ж це не тільки про ту, казкову Європу. В селі, де живе моя бабуся, й досі не замикають дверей. «Якось не звикли, бо ніхто нічого без дозволу не візьме», — пояснила вона. Хоч уже й тут стали траплятися незвичні для села речі: то хату на околиці обкрадуть, то прийдуть самозванці із «соціальної служби», аби видурити у стареньких останні копійки. Ідеться навіть не про тих дрібних крадіїв, які пильнують, що не так лежить. Адже є й чимало таких, хто краде вагонами, мільйонами. Про них відомо багатьом, однак вдаємо, що нас це не обходить. Адже той, хто розкрадає, можливо, знає ту саму сакраментальну фразу: «Я від Івана Івановича».