100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЖЕКА ПАЛАНСА

ПАТРІОТ. На відміну від багатьох наших «землячків»-лицедіїв, яким байдуже, кому і «на каком язикє пєть», народжений у США лауреат кінопремії «Оскар» Джек Паланс (Володимир Палагнюк) 2004 року демонстративно відмовився від присвоєння йому звання народного артиста Росії, заявивши: «Я українець, а не росіянин».

Демарш Джека Паланса став реакцією на показ росіянами в США антиукраїнського фільму «72 метри», забороненого в Україні аж 2009 року

75 РОКІВ ДЕПОРТАЦІЇ ЧЕЧЕНЦІВ ТА ІНГУШІВ

Секретний фронт «Вєлікой Отєчествєнной»

ТЕРОР. Доки у промерзлих степах України тривала кровопролитна Корсунь-Шевченківська битва, де, як під час форсування Дніпра, масово кидали у бій поспіхом мобілізованих і зазвичай озброєних однією гвинтівкою на трьох українців-чорносвитників, у Чечено-Інгушській АРСР зосередили велетенський контингент військовослужбовців. Він налічував 100 тисяч добре вишколених і належно екіпірованих солдатів (за чисельністю це відповідає повноцінному фронту) під командуванням трьох десятків генералів (принаймні по одному на кожен із 24 адміністративних районів автономії) та 19 тисяч співробітників НКВС, держбезпеки і «Смершу».

Уранці 23 лютого 1944 року ця потужна армада розпочала операцію «Чечевиця» із примусової депортації півмільйона чеченців та інгушів у віддалені райони СРСР. У травні 1944 року з Криму вивезли 191 тисячу татар, тобто у 2,5 раза меншу кількість без вини винуватих. І чеченців, і інгушів депортували в зимові холоди, коли ні у промерзлих товарних вагонах, ні в засніжених казахстанських степах на місцях розвантаження нічим і ніяк було рятуватися від морозів.

Для транспортного забезпечення операції «Чечевиця», якою особисто керував Берія, залучили 14 тисяч товарних вагонів, знятих із перевезення вантажів для фронту. Однак, як згодом засвідчив один із задіяних у депортації офіцерів НКВС, «ешелонів не вистачало. Тих, хто не помістився, розстрілювали. Трупи засипали абияк у промерзлий ґрунт, пісок, сніг. Та й розстрілювали абияк. І вони починали виповзати. Усю ніч їх дострілювали».

Операцію «Чечевиця» планували завершити за вісім діб, а тут усю Чечено-Інгушетію засипало снігом, що значно ускладнило доставку депортованих із віддалених гірських районів до залізничних станцій. Це стало причиною скоєння радянськими карателями 27 лютого страшного злочину в аулі Хайбах.

Відповідальний за депортацію з цього району генерал-полковник Гвішіані усвідомив, що у відведені на операцію терміни до ешелонів пішки дійдуть лише фізично здорові люди. Отож жінок із малими дітьми, старих і хворих пообіцяли перевезти автомобілями, а поки що загнали нібито на ночівлю в дерев’яну стайню місцевого колгоспу ім. Берії. Будівлю підпалили після відправлення піших колон депортованих, які під наглядом конвою завалили соломою і сіном будівлю, щоб у ній нібито було тепліше ночувати. Понад 700 жертв, які живцем горіли у стайні, зуміли вибити ворота, однак їх зустрів щільний вогонь з автоматів і кулеметів, яких так не вистачало бійцям червоної армії на фронті. 

Уже в часи перебудови відшукали телеграму Берії генералові Гвішіані з похвалою за рішучі дії в Хайбаху та повідомленням про представлення ката до чергового бойового ордена.

У Росії численні псевдовчені досі обґрунтовують справедливість покарання чеченців та інгушів нібито активною співпрацею всього репресованого народу з «фашистами». Найприкріше, що навіть в Україні є ті, хто повторює цю брехню вслід за путінськими рашистами, поширюючи інформацію про нібито антирадянське повстання 1940—1944 років у Чечні. Натомість колишній нарком внутрішніх справ Чечено-Інгушської АРСР Султан Албогачиєв, який працював на цій посаді в 1941—1943 роках, залишив свідчення: «Бандитів у горах Чечні було не більше, ніж в інших кавказьких регіонах. За моїми підрахунками, в автономії орудували 300 бандитів, зокрема 160—170 активних». Не менш промовисто, що скинуті німцями в серпні 1942 року 76 парашутистів під командуванням етнічного аварця Губе Османа не змогли підняти чеченців та інгушів на повстання та за активної допомоги місцевих жителів невдовзі були затримані.

Однак про це мало хто знає, як і про героїчну оборону Чечено-Інгушетії від гітлерівських загарбників. Десятки тисяч підлітків, жінок, старих кирками і лопатами прорили в кам’янистому ґрунті вздовж берега річки Терек велетенський протитанковий рів. На цих позиціях ополченці з чеченців та інгушів стояли на смерть, через брак артилерії, мін і навіть гранат розробивши власну тактику оборони. Напереріз ворожим танкам повзли добровольці, тягнучи із собою протитанкову міну, що разом із героєм вибухала під гусеницями броньованої машини ворога.

Так само таємнича участь півтисячі чеченців та інгушів в обороні Брестської фортеці. Зокрема, першого дня війни сержант Магомет Узуєв обв’язався гранатами і підірвав себе разом із німцями, що прорвалися у внутрішнє подвір’я цитаделі.

85 РОКІВ СПРАВИ СТУДЕНТІВ-НАЦІОНАЛІСТІВ У ПОЛТАВІ

«Фашистські» одкровення із «тюрподу»

ПАРАЛЕЛІ. Просторікуючи, що буцімто спротиву українського селянства Голодомору не було, не варто забувати, що в Україні з 1917-го по 1920 рік бушувала війна, яку в Росії називають громадянською. Там вона й була такою, однак для УНР, яку спільними зусиллями нищили російські білогвардійці й більшовицькі окупанти, йшлося про відбиття чужинської агресії. У підсумку найактивніші патріоти або загинули, або подалися у вимушену еміграцію.

Наступним випробуванням став голод 1921 року, коли за вказівкою Леніна з України не лише вивозили хліб, якого катастрофічно бракувало, а й розквартирували тут понад мільйон червоноармійців родом із російських губерній, які потерпали від неврожаю. Як із цинічною відвертістю прокоментував свій наказ Ленін, ці солдати не лише самі прогодуються в УСРР, а й активно вилучатимуть міфічні «ізбиткі» зерна для потреб більшовицької Росії й поштовими посилками врятують від голоду рідних.

Підготовкою до масштабного Голодомору 1932—1933 років стали гучні суди над українською інтелігенцією й військовими. Найвідоміші з цих процесів — розправа над міфічною «Спілкою визволення України» та «змовниками» у справі «Весна», після якої, за старою імперською традицією, вцілілих командирів-українців відправили служити якнайдалі від рідної землі.

Не дивно, що після такої зачистки численні виступи селян не переросли в організований спротив і їх придушили червоні карателі. Однак навіть у найважчі й найтрагічніші часи в українців не зникав дух спротиву, що засвідчує справа про «контрреволюційне з українськими націонал-фашистськими тенденціями угруповання студентів полтавських вишів», розпочата 5 грудня 1933 року і завершена 24 лютого 1934-го.

Її фігурантами стали 14 осіб, більшість яких разом з іншими «шефами»-городянами навесні працювала у збезлюднілих селах на посівній. Там студенти на власні очі побачили, що «голодною смертю охоплено дві треті всього селянства».

Матеріали кримінальної справи зберегли суть розмов звинувачених між собою, в яких вони називали «Леніна дегенератом і бракоцефалом», а перемогу Сталіна в боротьбі за владу пояснювали тим, що він «жорстокий і некультурний». Судячи з того, що незрозуміле слово «брахіцефалія» (розумове відхилення через вроджену патологію черепа) слідчий написав з орфографічною помилкою, це не плід його фантазій. Чого не скажеш про визнання підслідними наміру «викрасти важливі державні папери та продати їх польському консульству». Ще неймовірніший злочин — «членство в націоналістичній організації, яка планувала скинення влади рад і створення держави за типом гітлерівського фашизму».

Зате не викликає сумніву достовірність заяв студентів, що «Україною керують не українці, багатства країни вивозять до Росії й за кордон», а «єдиний порятунок — у розриві із Союзом і орієнтації на Захід». Навіть Голодомор, на відміну від нинішніх російських псевдовчених з їхнім постулатом про єдині для всього СРСР «продовольчі труднощі», студенти з Полтави називали «дезінфекцією», спеціально влаштованою більшовиками для винищення потенційно небезпечних для тоталітарного режиму свободолюбних українців.

Показово, що в багатьох в’язнів «тюрподу» (тюремного підвалу, як офіційно іменували місце їх утримання») — офіційно лише по два протоколи допиту. У першому — визнання тільки «антирадянських розмов», у другому — вже участі в «повстанській націоналістичній організації».

100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ФЕДУНА

Полтава, який воював зброєю правди

ВЗІРЕЦЬ. Уродженця Львівщини Петра Федуна ще студентом-медиком радянські «визволителі» Західної України мобілізували на фінську війну. Лейтенантом-артилеристом він обороняв Одесу, потрапив у полон, дивом вирвався з нього й далі вчився на лікаря.

Однак врешті-решт довелося рятувати людей не від хвороб, а від зомбування більшовицьким агітпропом. Чоловий політвиховник ОУН-УПА  та керівник бюро інформації Головної Визвольної Ради полковник Федун (псевдо Полтава) у складних умовах підпільно-партизанської війни доклав неймовірних зусиль для поширення серед українців малоприємної для більшовиків правди.

Узимку 1949—1950 років лише у Дрогобицькій області діяли понад 100 повстанських друкарень, загальний наклад продукції яких перевищив 300 тисяч листівок і брошур. Регулярно виходила в ефір підпільна радіостанція «Афродіта», а публіцистика Федуна про «безкритичність панівної групи до самої себе» і «патріотизм щоденної тяжкої праці» на довіреному тобі місці нині актуальні як ніколи.

В облаві на ненависного більшовикам Полтаву задіяли майже 5 тисяч солдатів, яким врешті-решт вдалося виявити в лісі ретельно замаскований бункер. Його оборонці полягли в бою, навіки залишившись із рідною Україною.