Геннадій УДОВЕНКО,
екс-міністр закордонних справ України
Двері квартири будинку по вулиці Десятинній мені відкрив сам Геннадій Йосипович і запросив до робочого кабінету. Стіни невеликої кімнати з високими стелями завішані фотографіями господаря кабінету з відомими політиками: Білл Клінтон, Шимон Перес, Іоан Павло ІІ... Полички однієї з шаф повністю заставлені різнокольоровими оксамитовими коробочками - міжнародні нагороди та відзнаки. Протилежну від столу стіну від підлоги до стелі займають дерев'яні книжкові шафи. Книги і папки з паперами окупували й частину підлоги біля балкону - Геннадій Йосипович пояснює: упорядковує свій багатющий архів, частину якого вже передав до бібліотек і Дипломатичної академії. Він пропонує мені стілець біля робочого столу, а сам сідає в чорне шкіряне крісло навпроти.
- За робочим столом вам звичніше?
- Та ні. Останнім часом мене турбує спина, а в кріслі зручніше, біль відпускає. (Усміхається). Знаєте, мій лікар сказав: "Перед тим, як лягати до лікарні й намагатися віднайти панацею від болячок, розкрий свій паспорт і подивись на дату народження".
(Проте тут Геннадій Йосипович трохи лукавить. У свої 79 років він бездоганно виглядає, а його пам'ять чудово зберегла цікаві й важливі події, безліч дат та імена людей, з якими зводила доля. Геннадія Удовенка справедливо відносять до когорти топ-дипломатів. Його біографія, чи, як зараз кажуть, резюме кар'єрного дипломата, є потаємною мрією кожного студента Інституту міжнародних відносин, адже крім рангу посла і посади міністра закордонних справ Геннадій Удовенко став єдиним дипломатом радянського та пострадянського простору, якого було обрано головою Генеральної Асамблеї ООН. Проте є в біографії Геннадія Йосиповича один цікавий зигзаг, коли він, 24-річний випускник факультету міжнародних відносин, так би мовити, за покликом душі, опинився на посаді... голови колгоспу).
Партія покликала на село
- Геннадію Йосиповичу, це було справді ваше добровільне рішення?
- Цілком. Тоді партія закликала молодих спеціалістів очолити відстаючі колгоспи. І ми з дружиною (у нас на той час вже народилася донечка) порадились і вирішили, що подамо мою кандидатуру. Але її відразу не схвалили, бо я не мав відповідної освіти. Довелося попросити свого тестя (заступника голови Ради Міністрів УРСР - "УК") звернутися до Петра Шелеста (на той час другого секретаря Київського обкому КП) за, так би мовити, протекцією. Той був вражений, сказав, що, як правило, його просять зробити так, аби не їхати на село. Але зрештою заступництво Шелеста допомогло. І після коротких курсів у Сільгоспакадемії ми поїхали до села Домантівки Сквирського району Київської області піднімати колгосп імені Дзержинського. Перед тим я зустрівся з першим секретарем райкому, він сказав мені: "Справи в цьому колгоспі настільки кепські, що ти вже гірше не зробиш!".
- Колгоспний досвід вам потім згодився у вашій дипломатичній діяльності?
- О, так, я навчився вести переговори на посаді голови колгоспу. Саме там опановував уміння відстоювати власну думку і не поступатися своїми інтересами. Знаєте, коли я лише приїхав у село, то не знав, де жито, а де пшениця. Але ходив слідом за агрономом, слухав його пояснення: як зійшла гречка, чи гарно піднялася пшеничка, все запам'ятовував і вчився. Згодом, коли працював у Департаменті конференцій і синхронного перекладу ООН, подумки повертався в ті часи. Якось мені довелося перекладати надзвичайно специфічні тексти з термінологією із нафтогазової сфери. Я прагнув це робити на високому рівні, а не просто механічно перекладати. Для цього треба було знати хоча б щось про тонкощі видобутку нафти. Я пішов до бібліотеки ООН і взяв унікальну книгу під назвою "Наука про нафту". Унікальною вона була не лише тому, що була дуже товста, а й тому, що я був другим, хто нею поцікавився. Перший читач взяв її в бібліотеці ще тоді, коли існувала попередниця ООН - Ліга націй.
Хмарочоси не вразили
- Чи змінила світогляд ваша перша поїздка за кордон?
- Уперше я туди поїхав не як дипломат. У 1958 р., коли очолював колгосп, у Москві формували першу делегацію радянської молоді для поїздки в США. І оскільки я знав англійську мову і був випускником факультету міжнародних відносин, мене включили до складу делегації з 20 осіб. Підготовка до поїздки проводилась у Москві, куди я приїхав у вишитій сорочці. Інструктажі й перевірки ми пройшли дуже серйозні. Проте, може, ви й не повірите, хмарочоси Нью-Йорка (а саме в це місто ми прибули з Москви з пересадкою в Парижі) на мене не справили особливого враження. Так я був вихований. Був щиро переконаний: тим, що я бачу перед собою, американці завдячують Радянському Союзу, який ціною великих жертв виграв Другу світову війну. Ми тоді об'їздили всю Америку, були в багатьох штатах, відвідали американську ферму у штаті Айова.
- Тамтешня ферма справила на вас, голову радянського колгоспу, враження?
- Вона мене вразила. Особливо те, як жив фермер: невеликий, але охайний будинок, з водогоном і туалетом, телевізором та холодильником. А про який холодильник можна було говорити у радянському селі? Та що там холодильник! Коли я приїхав у Домантівку, то першим ділом розпорядився збудувати клозет, бо досі колгоспники ходили до вітру. Ну, звичайно, вразило й те, що праця фермера була майже вся механізована.
За чаркою із фінським президентом
- Геннадію Йосиповичу, ви очолювали українське МЗС в один з найдинамічніших періодів нашої зовнішньої політики. Яка подія того часу вам найбільше запам'яталася?
- Знаковою подією особисто для мене стало підписання Договору про дружбу та добросусідство з Росією. І хоча після цього лунало чимало критики і навіть звинувачень у зрадництві, я ні на мить не сумніваюся, що це був здобуток нашої дипломатії. Переговори щодо цього договору я починав вести з Андрієм Козирєвим (тодішній міністр закордонних справ РФ - "УК"). Але він взагалі не був переговірником. Ви, мабуть, знаєте, що для ведення на міжнародних двосторонніх переговорах президент затверджує спеціальні секретні директиви. То коли ми зустрічалися з Козирєвим, він мені казав: "Иосич, о чем мы будем говорить? Вот вам директивы. Почитайте". Серйозна робота почалася, коли до справи взявся Євген Примаков, справжній важковаговик, який надзвичайно наполегливо намагався відстоювати російські інтереси. Проте я ніколи не відступав. Але на переговорах ми ніколи не опускалися до крику і завжди намагалися знаходити спільну мову. Пам'ятаю, як загострилася ситуація, коли Росія вимагала від нас не підтримувати вступ Чехії, Угорщини та Польщі до НАТО. Я тоді сказав: "Євгене Максимовичу, хай суверенні країни самі роблять свій вибір, навіщо нам втручатися? Говорімо про проблеми України і Росії, їх у нас вистачає". Я пишаюся тим, що після укладення Базового договору він мені сказав: "Треба перевиховувати російську політичну еліту, щоб вона нарешті зрозуміла, що Україна - незалежна держава!".
- З ким із видатних політиків, з якими вам довелося зустрічатися, зберегли особисті стосунки?
- Ви знаєте, протягом моєї майже 40-річної дипломатичної діяльності було стільки зустрічей... Адже я - надзвичайно контактна людина. Ось хоча б під час перебування в Польщі у мене зав'язалися приязні стосунки з Лехом Валенсою. Надзвичайну симпатію відчуваю до Білла Клінтона, з яким неодноразово зустрічався. Он там у мене фотографія колишнього президента Фінляндії Марті Ахтісаарі. З ним якось ми випили літр горілки (Сміється)...
- Фінської?
- Ні, я умовив його на українську з перцем. Взагалі, мені справді довелося зустрічатися з великою кількістю цікавих і непересічних світових політиків. І можу сказати, що вони надзвичайно відкриті й прості у спілкуванні люди.
... А борщ смачніший
- Діяльність високопоставленого дипломата передбачає часті подорожі, перельоти, виступи, переговори. Як вам фізично вдавалося витримувати такий напружений графік?
- Ви знаєте, я все життя борюся із зайвою вагою, тому регулярно займався гімнастикою. Мабуть, фізичною витривалістю великою мірою зобов'язаний і своїм батькам. А графік у мене і справді був напружений. Особливо коли під час головування на Генасамблеї ООН брав участь у передвиборчій кампанії до Верховної Ради. Я намагався призначати засідання Генасамблеї з перервою у п'ять днів, щоб за цей час встигнути злітати з Нью-Йорка до Києва, провести там колегію МЗС і об'їхати кілька областей для зустрічі з виборцями. Так, це було нелегко...
- Ви палите?
- Почав, коли став головою колгоспу. Там усі чоловіки, зібравшись разом під вечір, палили самокрутки.
- То це для іміджу?
- (Усміхається). Радше для спілкування. Спочатку просто купував і пригощав їх "Біломором" (адже для колгоспника купувати фабричні цигарки тоді було розкішшю). Згодом під розмову і сам взявся за цигарку. А покинув палити, вже коли працював у Женеві. Там у мене був близький друг, бельгієць, ми з ним якось вирішили, що ось прямо з цієї миті кидаємо палити. І вже більше тридцяти років я не палю.
- А кухні якої країни надаєте перевагу?
- Я взагалі не перебірливий у їжі і з задоволенням куштую страви кухонь різних країн. У нас в родині часто згадують, як ми вперше забрали до себе на канікули в Женеву нашу дочку-п'ятикласницю (вона жила у Києві з бабусею й дідусем, оскільки тоді дипломати мали право забирати із собою в країну перебування дітей лише молодшого шкільного віку). Я їй кажу: "Лєночко, ми братимемо тебе з собою в ресторани і в гості до наших друзів. Якщо тобі запропонують якусь страву, ніколи не відмовляйся. Це нечемно. Обов'язково скуштуй хоч трошки". А це ж була французька кухня! І жаб'ячі лапки, і ескарго, і молюски, з швейцарської кухні - м'ясне фондю, коли ти сам за столом смажиш маленькі шматочки сирого м'яса в розжареній олії... Дитина сумлінно виконувала татові настанови.
А я в різні часи потроху захоплювався кухнями тих країн, де довелося працювати. Якийсь час ми з дружиною, хоча й не часто, бо вона в мене дуже гарно сама готує, ходили до ресторанів, віддавали перевагу китайській кухні. У мене був друг - керівник китайської секції в Департаменті конференцій і синхронного перекладу ООН, який навчив мене розбиратись у тонкощах кухні цієї країни. В Нью-Йорку я захоплювався стейками. Під час офіційного візиту до Індонезії довелося скуштувати сушену сарану. Проте взагалі я віддаю перевагу українській кухні - борщу та вареникам.
ДОСЬЄ "УК"
Геннадій УДОВЕНКО. Народився в місті Кривий Ріг, після закінчення факультету міжнародних відносин КДУ в 1955 р. працював на посаді голови колгоспу. З 1959 по 1965 рр. перебував на дипломатичних посадах у МЗС УРСР. До 1971 р. - секретаріат відділення ООН у Женеві, 1980-1985 рр., - секретаріат ООН у Нью-Йорку. До 1991 р. - представник УРСР у Генасамблеї ООН. 1992-1994 рр. - посол України в Польщі. У серпні 1994 р. призначений міністром закордонних справ. 1997-1998 рр. - президент 52-ої сесії ГА ООН. 1999-2003 рр. - голова партії Народний Рух. Народний депутат України 3-го і 4-го скликань. Вільно володіє англійською, польською, французькою. Одружений. Має доньку, онука і правнучку.