Рекордсмен світу з важкої атлетики
Сергій ДІДИК

Якщо сучасним живописцям знадобиться персонаж могутньої козацької статури, вони можуть сміливо їхати у Вінницю. Саме тут живе і працює майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики Сергій Дідик. Сьогодні колишній рекордсмен світу очолює міську дитячо-юнацьку спортивну школу N 5.

- На Спартакіаді народів СРСР у 1983 році ви встановили фантастичний світовий рекорд...

- Справді, у поштовху мені вдалося зафіксувати над головою штангу вагою в 261 кілограм. Дотепер у нашій країні більше ніхто не підняв. У світі це досягнення трималося вісім років. А за 28 років його покращили лише на два кілограми. І це при тому, що тепер на якісно новий рівень вийшла фармакологія. Американські дослідники запевняють, що людина фізично не в змозі підняти більше 272 кг. Поки що ніхто не зміг спростувати цю тезу.

- Що відчули, коли вам підкорилася неймовірна вага?

- Я ніби у космос злітав. У московському спорткомплексі в Ізмайлові за змаганнями спостерігали майже п'ять тисяч глядачів. Зал шаленів, коли маловідомий атлет втримав рекордну штангу над головою. Відчував себе найщасливішою людиною. Це було настільки вражаюче, що я навіть забув зняти пояс і наколінники: лише накинув на спортивну форму одяг і так приїхав до Києва.

- Напевне, славу непросто взяти за вуздечку?

- Спортсмени звичайні люди і нерідко надмірна увага туманить голову. Виходиш на поміст, а тут коментатор оголошує: таку вагу не піднімала жодна людина в світі. Після того, як піднявся на вершину, обов'язково буває спад. Через це пройшли, напевне, всі спортсмени. Мені психологічно складно було двічі. Вперше, коли після світового рекорду зазнав травми. І згодом, коли після завершення спортивної кар'єри треба було знайти себе у житті. У 40 років інші багато що вже зробили, а тобі все треба починати з нуля.

- В ігрових видах спорту трапляється чимало прикростей. Наприклад, суддя свідомо або ненавмисно може вплинути на результат. З вами було щось подібне?

- Звичайно. У 1983 році на Кубку світу, який проходив у колишній Чехословаччині, замовив 262 кг - вагу, що перевищувала світовий рекорд. Вийшов на поміст, а штангу... 40 хвилин збирали, бо зламалися кріплення дисків. Тож стою і відчуваю, як спортивний кураж поступово тане. Публіка свистить, кричить. Після змагань на вулицях міста чехи мені казали: мовляв, у тебе вкрали рекорд.

- Пане Сергію, якими якостями слід володіти, щоб підкорювати штангу?

- На чемпіонаті СРСР у 1989 році був близький до встановлення нового досягнення. Я підняв вагу 267,5 кг, але не зафіксував: через прикру технічну помилку мене повело. Важкий снаряд за найменшої технічної помилки починає вібрувати.

Важка атлетика - це швидкісно-силова робота. Якщо застосовувати лише природну силу - нічого не вийде. Треба бути дужим, спритним і швидко мислити. У своєму житловому будинку я з нижніх східців одним махом вистрибував на площадку переходу. Тобто з місця міг стрибнути майже на висоту свого зросту - 191 см. Щоб підняти штангу, потрібен зрив - потужний поштовх ніг. Майстри спорту міжнародного класу з важкої атлетики можуть змагатись у швидкості на стометрівці з легкоатлетами першого розряду. Те саме щодо стрибків у висоту. Крім того, під час зборів ми обов'язково грали у настільний теніс, щоб була координація рухів.

- Як ви подружилися з важкою атлетикою?

- Я був третьою дитиною в сільській сім'ї, виріс без батька. Щоб вижити, треба було заробляти гроші. Після восьмого класу пішов на завод. Водночас учився у вечірній школі. Мені завжди хотілося стати спортсменом. Якось у журналі прочитав про найсильнішу людину планети Леоніда Жаботинського. Захотілося стати таким, як він. Серед однолітків я вирізнявся фізичною силою. Проте в дитинстві здавалося, що кожний може мене скривдити. Мабуть, тому, що поруч не було захисника - батька. Тож у гуртожитку після тренувань ще тягав гирю. Тривалий час психологічно важко було звикнути до думки, що мені під силу підняти двохсоткілограмовий снаряд. Тому на тренувальних зборах у Феодосії ми з товаришем після вечері через вікно залазили в спортзал і піднімали штангу.

- Як ви оцінюєте сучасний стан важкої атлетики в Україні?

- У збірній Радянського Союзу завжди було чимало українців - у 80-х роках ХХ століття вони становили її кістяк. На жаль, останнім часом ми багато втратили. Сьогодні спеціалісти головні надії покладають на жінок, які для країни заробляють більше медалей, ніж чоловіки. Ключовий момент - підготовка талановитої зміни. Але молодий тренер-викладач після закінчення ВНЗ може розраховувати на зарплату до однієї тисячі гривень. Хіба це гроші для молодого хлопця? У мене в школі деякі тренери отримують по три тисячі - ті, хто має великий стаж і здобутки. Та й працюють не на одну, а на півтори чи дві ставки.

Зверніть увагу: у нас практично відсутня пропаганда здорового способу життя. Мені, наприклад, неприємно бачити, коли відомі українські спортсмени рекламують пиво. Насправді молодому поколінню треба показувати, як стильно й модно бути здоровим. У цьому я намагаюсь переконати чотири сотні дітей, які займаються в нашій ДЮСШ.

- Після важкої атлетики ви займалися пауерліфтингом. І досить успішно: стали майстром спорту міжнародного класу, встановили кілька рекордів і перемагали на чемпіонатах України. Судячи зі статури, ви і тепер у відмінній формі...

- Регулярно займаюсь у тренажерній залі. Звісно, навантаження менші, ніж колись. Катаюся на лижах бігових і гірських, на ковзанах. Друзі витягують на полювання або посидіти з вудкою. Та, звісно, найбільше часу займає робота, сім'я. Дружина Тетяна працює старшим викладачем у педагогічному університеті на кафедрі олімпійського спорту. Вона -майстер спорту з легкої атлетики, познайомилися з нею в Кончі-Заспі на зборах. Була перспективною спортсменкою: на чемпіонаті Європи серед молоді посіла четверте місце у штовханні ядра. Жартома я сказав їй, що сім'ї стільки заліза не треба, вистачить однієї штанги: Тетяна зробила вибір на користь сім'ї.

Змалку привчали до спорту сина. Цього року Ігор став чемпіоном світу серед молоді з греко-римської боротьби. Хочу, щоб він реалізував у спорті те, що не вдалось мені. Так склалося, що я не брав участі в олімпіадах: спочатку був не готовий, а потім через травми. Зрозуміло, синові, аби підкорити олімпійську вершину, треба багато працювати. Батько для нього - авторитет. Йому було дуже приємно, коли цього року він уперше мене поборов. Не тому, що мені виповнилося 50, а тому, що він напрочуд швидко прогресує.

ДОСЬЄ "УК"

Сергій ДІДИК. Народився 22 лютого 1961 р. в селі Балин на Вінниччині. Бронзовий призер чемпіонату Європи і світу-1981. Переможець Кубка світу-1983. Чемпіон Радянського Союзу 1985 та 1989 років. Багаторазовий чемпіон України. У 1983 р. встановив абсолютний світовий рекорд у поштовху - 261 кг. Закінчив Київський інститут фізичної культури і спорту, вищу школу тренерів Санкт-Петербурзького військового інституту фізичної культури і спорту. Заслужений тренер України.