Корінний киянин залишив столицю й здобув лаври театрального режисера в Тернополі. Ставити вистави йому випало на сценах кількох українських і польських театрів. Про творчі справи й повели розмову з В’ячеславом ЖИЛОЮ.
— Пане В’ячеславе, звідки джерела вашого покликання? Ви зачинатель акторської, режисерської справи?
— Я народився в Києві й ріс у мистецькій і водночас робітничій родині. Мама Ніна Петрівна завідувала заводським клубом, а в молодості грала в масових сценах в оперному театрі. Батько Микола Іванович навчався у Київській консерваторії, але коли я з’явився, стало фінансово сутужно в родині, тож довелося йти працювати на завод. Він брав участь у художній самодіяльності. Батьки мали чимало друзів, у нас удома бували Дмитро Гнатюк, Костянтин Огневий, інші діячі української культури та мистецтва.
— Отож ви зростали в мистецькій атмосфері, але після школи пішли працювати на завод. Не визначилися з вибором професії?
— У виборі професії я й справді тоді ще стояв на роздоріжжі. Займався академічним веслуванням, був навіть кандидатом в олімпійську збірну. Але через морську хворобу довелося спорт залишити. Після закінчення школи працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів та автоматики й виступав у вокально-інструментальному ансамблі заводу. Захоплювала не лише музика, а й танці. А ще багато читав і часто уявляв, як міг би вивести на сцену героїв прочитаних романів і повістей.
Згодом мене призвали на військову службу. Серед бойових товаришів було чимало цікавих митців, музикантів. Там створили вокально-інструментальний ансамбль. Чомусь усі мені радили вступати до театрального інституту. Дослухався. Звільнившись з армійських лав, став студентом акторського факультету тодішнього інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого. Навчався добре. Із другого курсу знімався в кіно.
— З дипломом відомого вишу ви, корінний киянин, розпочали акторський шлях не у столиці, а за її межами.
— Дипломні вистави студентів акторського факультету приїжджали дивитися режисери різних театрів і пропонували працевлаштування. Я мав одинадцять запрошень. Найближчим до дому був Чернігів, тож обрав місцевий театр. Тодішній режисер Петро Ластівка пообіцяв роботу для мене і дружини, а також багато ролей. У ті часи Чернігів славився модерновим театром. Мене це теж привабило. Я прийшов працювати разом з Андрієм Бакіровим, який саме відслужив в армії після інституту. Із ним зробили гумористичну програму. На афішах писали: концерт артистів Чернігівського театру та зірок. Ми працювали з Юрієм Нікуліним, Андрієм Мироновим, Семеном Фарадою, Олександром Абдуловим, Ларисою Голубкіною, Леонідом Ярмольником, артистами московської оперети. На гастролі виїжджали в українські міста, Білорусь, Росію. Ми з Андрієм жартували, веселили глядачів у першому відділенні, а знамениті актори — у другому. Коли працюєте з артистами з великим професійним досвідом, харизмою, це добра школа. У гримерці з ними спілкувалися, між нами та зірками жодної дистанції не було.
— У Чернігові ви отримали квартиру, але навіть це не могло вас утримати і ви поїхали у не відомий вам Тернопіль. Звідки такі поривання?
— Петра Ластівку запросили до Тернополя головним режисером і він, природно, покликав мене. Я поїхав. Щоправда, замість окремої квартири довелось обійтися кімнатою в гуртожитку. Через кілька років мій режисер залишив Тернопіль. Я написав заяву на звільнення. Але фортуна розпорядилася по-іншому.
Театр саме очолив Михайло Форгель. Він запросив зі Львова народного артиста України Федора Стригуна ставити «Веснянки». Якось один з акторів, зайнятий у цій виставі, захворів. Форгель запропонував зіграти мені. Я вийшов на сцену без репетиції. Потім Федір Стригун за лаштунками мені щиро дякував і запитав у директора театру, чи він справді готовий мене звільнити. Михайло Якубович не мав навіть гадки підписувати мою заяву. Навпаки, знаючи, що я трохи займався режисурою, запропонував поставити виставу на малій сцені.
Я втілив п’єсу Славомира Мрожека «Забава». Коли зробив, художня рада взяла виставу в репертуар. Через кілька днів у Тернополі відбувався фестиваль самодіяльних театрів, кількадесят колективів приїхали з України і з-за кордону. Для іноземних гостей зіграли саме «Забаву». І нас одразу ж запросили до Ліверпуля (Велика Британія) на фестиваль, де було представлено майже 30 країн. Там ми показали власну сценічну роботу.
Головою журі була жінка, яка жила в Індії й писала про театр. У світі її знали, ми ж — ні. Наступного дня гуляли містом, і трапився казус: ця пані нас зустріла й кинулася мені руки цілувати. Один з наших акторів каже, не зачіпай її, то, мабуть, якась жінка легкої поведінки. Усе збагнули, аж коли на завершення фестивалю оголошували переможців. Для нас вигадали номінацію «Перлина фестивалю». Це була вища нагорода, ніж гран-прі.
На зворотному шляху з Ліверпуля показати «Забаву» нас запросили в польських містах Катовіце і Тихи.
Після повернення отримав направлення від обласного управління культури на вступ в альма-матер на режисерський курс Сергія Данченка. Тим часом художній керівник театру забажав розподілу на наступну виставу. Я запропонував йому «Калігулу» Альбера Камю. Вистава отримала схвальні відгуки.
— Фестиваль у Ліверпулі став для вас знаковим, відомо, що успіху там домагалися кілька разів.
— Чотири рази Тернопільський драмтеатр ставав учасником ліверпульського фестивалю. Возив виставу, в якій були зайняті студенти театрального відділу Тернопільського музучилища, в якому я 15 років викладав. Коли поставив «Ніч на полонині» Олександра Олеся, ми вперше повезли українську драматургію на цей фестиваль. І отримали гран-прі. Грали тоді в Ліверпулі ввечері на сцені просто неба в замку, а над нами літали чайки, які додавали атмосферності, — це вражало. Після Ліверпуля виставу показали в Манчестері, а також для української діаспори в Лондоні.
— Ваші вистави в Тернополі почалися з успіху. Коли відчули, що режисерська робота — справа вашого життя?
— Режисура з мене вилазила ще в театральному інституті. Я навчався на курсі народного артиста України Анатолія Решетникова, другим викладачем був Юрій Непша, який свого часу працював з російським режисером Юрієм Любимовим і грав у Театрі на Таганці. Коли працювали над дипломною виставою, я сперечався з Непшею. Він спересердя зронив: «Жило, ставте, я пішов!» І я взявся за роботу. Голова екзаменаційної комісії подивився всю виставу, а я повірив у власні сили.
— За ці роки де, крім Тернополя, втілювали свої сценічні роботи?
— Тернопільський театр свого часу налагодив тісну співпрацю з колегами з польського міста Ельблонґ. На сцені тамтешнього театру я поставив виставу «Ведмідь та освідчення». З нею польські актори об’їздили чимало європейських міст, були на фестивалях у Києві та Коломиї. Потім були «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі, «Поліція» Славомира Мрожека (тоді випала нагода з ним познайомитися), «Мазепа» Юліуша Словацького. У Києві почав першим працювати з антрепризами в театрах. На запрошення ставив спектаклі в Івано-Франківську, Кропивницькому, Черкасах, Чернівцях, Рівному, Львові.
— Їздите до всіх, хто кличе, чи обираєте?
— Тепер уже обираю. Не на всі пропозиції чи запрошення погоджуюся.
— Чим відрізняються поняття «столичний театр» та «обласний, міський»?
— Мене навчили в Європі, що немає поняття «столичний театр» чи «провінційний». Головне — професійність, якість. Де є якісний театр, там є глядач.
— Ви полюбляєте ставити комедії, театрали навіть називають вас королем комедії.
— Жанр комедії набагато ширший, ніж гадаємо. Комедія не означає лише сміх, регіт. Бувають моменти сумні, але попри все, вона оптимістична. У кожній комедії закладена мудрість, сподівання на краще. Глядачі нині хочуть більше комедії. І не лише українці. Мені телефонують із Польщі й просять поставити комедійну виставу. Зрештою, це єдиний жанр, який показує про людей правду.
— У вашому режисерському доробку є й музичні комедії: «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч», «Ніч перед Різдвом» і навіть «Летюча миша».
— Мені пощастило, що багато наших акторів добре співають, у нас є професійний оркестр. Як не використати цих можливостей? У моїх виставах багато музики, танців.
— В Україні є драматурги, роботи яких неодмінно мають з’явитися на сцені?
— Авторів багато. Інша річ — формат драматургії, проблема, яку порушує п’єса. Дрібне, звісно ж, не заслуговує на увагу. Якщо у п’єсі є духовний, змістовний потенціал, треба її ставити. Чимало залежить і від літературної якості твору. Молоді автори чомусь норовлять пхати багато чорнухи. Вважаю, сцена має давати певну естетику, культуру глядачеві.
Нещодавно я поставив «Естроген» Марини Смілянець. Вона запропонувала ще одну п’єсу. Я порадив їй, що і як треба виправити в тексті. Тобто драматург із режисером має працювати над виставою, щоб це було професійно, якісно, щоб брало за душу глядача. У Марини захопливі сюжети і персонажі з цікавими сучасними характерами.
— Ви відкрили на сцені якогось драматурга, дали дорогу в життя?
— Імпонує, що відкрив для України польського драматурга Анджея Сарамоновича, поставивши в Тернополі його комедію «Тестостерон».
— У вас, бачу, склалися дуже гарні творчі стосунки з деякими українськими акторами.
— Першу роботу «Ведмідь та освідчення» виконав з Ольгою Сумською, Віталієм Борисюком, Юрієм Горбуновим, Лілею Ребрик, Олексієм Вертинським. В антрепризах зайняті й інші українські актори. Мій син В’ячеслав, художній керівник київського театру «Актор», час від часу теж мене запрошує поставити спектакль. Акторам подобається зі мною працювати. Вважаю, що кожен актор має знайти свого режисера, з яким йому комфортно, якого він розуміє і знає, що з ним творчо розвивається.
— Чому не знаємо В’ячеслава Жилу як актора?
— Не граю тепер, хіба в антрепризах, бо мушу у власних виставах вряди-годи підміняти акторів. Режисура заволоділа мною цілком.
— Охоче знімаєтеся в кіно?
— Мені, до слова, пропонували знімати серіали. Але тоді треба покинути театр. Праця в кіно мене теж приваблює. Хочу освоїти роботу в кадрі, опанувати ширше кінематографію. Їду в Карпати на зйомки трохи містичної сучасної, на українському підґрунті стрічки з робочою назвою «Наречений із Жашкова». Пройшов кастинг до сорокасерійного фільму. Мій молодший син Олександр залишив театр і пішов у кіно. Щоправда, іноді грає в антрепризах.
— Ви наполягли, щоб ваші сини В’ячеслав та Олександр закінчили Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого?
— Аж ніяк. В’ячеслава навіть відмовляв від цього кроку. Але в моїй родині прийнято, що кожен домагається свого сам. Тішусь успіхами синів. Крім театрального вишу, старший здобув ще юридичну освіту, а молодший вивчав психологію в Національному педуніверситеті ім. М.П. Драгоманова.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
В’ячеслав ЖИЛА. Народився 8 лютого 1961 року в Києві. Закінчив 1989 року акторське відділення Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (нині Національний університет театру, кіно і телебачення), а 1996-го — режисерський факультет цього навчального закладу.
Театральну діяльність розпочинав у чернігівському театрі.
Із 1989 року живе і працює в Тернополі. Одружений, батько двох дітей, має онуків. Лауреат кількох всеукраїнських і міжнародних фестивалів. Заслужений діяч мистецтв України.