Керівник Львівського академічного
театру ім. Леся Курбаса
Володимир КУЧИНСЬКИЙ
В одній з розмов лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Володимир Кучинський сказав про створений разом з однодумцями й очолюваний ним Львівський академічний театр імені Леся Курбаса: "Наш театр не самопоказу, а самопізнання". І додав, що це дає можливість зберегти багатовимірність простору як у собі, так і в театрі взагалі.
Нова його прем'єра "Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста", цього разу в столичному Національному театрі ім. І. Франка, засвідчила, що режисер і сьогодні лишається вірним своєму естетичному вибору: гра за текстами роману Федора Достоєвського "Злочин і кара" вражає різноманітністю смислових, моральних і психологічних вимірів кожного з персонажів. Віртуозність талановитих акторів Олега Драча (Свидригайлов) й Андрія Водичева (Раскольников) доповнюється тонким умінням їх партнерок Лариси Руснак (Пульхерія Олександрівна) і Тетяни Міхіної (Дуня) точно дотримуватися заданого режисером малюнку ролі та наповнювати її власним проживанням.
"Забави для Фауста" в творчості В. Кучинського - назва не нова. Таку ж мала і його дуже відома після фестивальних показів вистава, в якій він на початку дев'яностих років звернувся до роману "Злочин і кара". А їй передували ще дві - "Сни" та "Ілюзії". Той триптих сміливі експериментатори з Театру імені Леся Курбаса показували в залах Палацу Потоцьких. І сьогодні в розмові з режисером просто дивним було б не згадати про перші його звернення до тексту Достоєвського, про минуле та сьогодення очолюваного ним львівського колективу й не поцікавитися особливостями нинішнього прочитання роману.
- Пане Володимире, свого часу курбасівці своїми "Забавами для Фауста" вразили Москву, показавши російського письменника-класика не людиною трагічного світовідчуття, а людиною радості. Ви й сьогодні так сприймаєте творчість Достоєвського?
- Поза сумнівом. І вважаю його не стільки російським письменником, скільки європейським. Не треба забувати, що на становлення таланту класика значною мірою вплинуло і перебування його за рубежем, де він плідно працював. Його романи надзвичайно ігрові, сповнені драматичних зіткнень і, водночас, не позбавлені гумору, характери виписані дуже яскраво. В творах письменника відчувається вплив різних вуличних дійств, карнавалу. Тому згадка про Неаполітанську затоку й про Італію зовсім не випадково дістала розвиток у нашій київській виставі, перед початком якої розігрується інтермедія в стилі дель арте.
- І, певно, не випадкова й маска з гриму на обличчі Лариси Руснак, коли вона після інтермедії, де виконує пісню Полішинеля, грає роль матері Раскольникова?
- Ніхто не вигадував цього спеціально, все склалося природним шляхом. Грим не йде від інтермедії, радше навпаки, бо образ Пульхерії Олександрівни задумано як своєрідний символ, узагальнений образ матері, що не потребує конкретних рис. Коли вона плаче, здається, ніби хмара заступила сонце чи відбувається його затемнення.
- Сьогодні на київській сцені двох головних персонажів грають ті ж самі актори, які виходили в цих ролях у Львові. Для вас був важливий попередній досвід Олега Драча й Андрія Водичева?
- Далеко не кожний актор здатний так, як це роблять вони, донести думку режисера, доповнивши її власним осмисленням і переживанням. Вони розуміють мене, коли я вимагаю від них у виставі міцно стояти на землі й водночас зводити над нею вишукану й ажурну уявну споруду з почуттів і настроїв. Звичайно, за минулі роки ми стали іншими, але й сьогодні прагнемо якомога глибшого пізнання людської природи. За цей час дуже змінився навколишній світ. Бурхливий розвиток cучасних технологій, усі ці блокбастери й барвисті шоу призвели до появи в людей так званої кліпової свідомості. І театральним режисерам доводиться це враховувати. Скажімо, в порівнянні з першою львівською виставою київська десь на чверть коротша. Та скорочення не відбувалося за рахунок відмови від найважливіших світоглядних моментів і дослідження характерів. Новий спектакль стисліший, бо краще структурований, але інформаційно він не менш насичений.
- Здобувши виховання в курбасівській трупі, ваші артисти потім транслюють свій творчий досвід і поза межами Львова. А якою є нинішня трупа театру?
- Три роки тому ми відзначили своє двадцятиріччя і вважаємо, що в нашій історії можна простежити три творчих періоди. Спочатку у виставах театру було багато енергії творення, емоційних поривів, певних еротичних мотивів. Другий етап - це оволодіння новими театральними методиками й психотехніками, співпраця з Єжи Гротовським, звернення до творів філософів Платона й Григорія Сковороди, поета Василя Стуса. Третій, нинішній, період увібрав надбане раніше і привів нас до творення Театру як такого, з його багатоманітними складовими.
- Чи знаходять спільну мову з курбасівцями постановники, які належать до інших театральних шкіл?
- На це запитання, мабуть, міг би відповісти київський режисер-франківець Андрій Приходько, який ставить у нас "Лісову пісню" Лесі Українки і цілком задоволений нашими акторами. Випадкових людей у нас немає. Здібна молодь, що поповнила трупу останнім часом, - це випускники мого режисерського й акторського курсів, які я вів у Львівському університеті. Ще під час навчання вони грали в театрі й могли придивлятися до способу існування на сцені наших майстрів Олексія Кравчука, Олега Стефана, Олега Цьони, Тетяни Каспрук...
- У вашому репертуарі в різні часи були чудові музично-поетичні вистави. Дуже добре виконували актори й давні духовні наспіви - ірмоси. Здатність до співу - обов'язкова умова, щоб стати вашим учнем і поповнити колектив курбасівців?
- Такої вимоги перед абітурієнтами я ніколи не ставив. Але якось непомітно ті, хто приходить у наш театр, починають співати. Наталка Пархоменко та Марічка Копитчак - не тільки здібні актриси, а й дуже люблять спів. Тамара Горгішелі вже має постійних слухачів, чимало поїздила зі своїм гуртом по гастролях, а нині активно працює в театрі. Наш гуцул Олег Шарак грає мало не на всіх музичних інструментах, донеччанин Денис Соколов на професійному рівні володіє гітарою, Мирослава Рачинська віддає перевагу фортепіано. Андрій Селецький, не маючи музичної освіти, теж може грати. Мені важко пояснити, яким трибом це відбувається. До речі, Андрій Приходько ставить "Лісову пісню" саме як співочу виставу. І вокалом з акторами займатиметься наша колишня студійка Мар'яна Садовська, яка нині мешкає в Німеччині.
- Пане Володимире, а які вистави на курбасівській сцені останнім часом здійснили ви?
- Я теж використав таланти наших акторів і рік тому поставив, звичайно, зі співом, "Формули екстази" за поезією Богдана-Ігоря Антонича. Іншою була робота над виставою "Між двох сил" за Володимиром Винниченком. Вважаю його драматургом від Бога. Він - письменник для Великої України, зі справжнім мовним шармом. Хотілося б ще звернутися й до його роману "Чесність з собою", що теж має драматургічну побудову. Автор ніби відсканував життя центральної України в різних його проявах, майстерно показавши, як співіснують і спілкуються представники різних соціальних середовищ.
- У минулому сезоні в Майстерні театрального мистецтва "Сузір'я" Тарас Жирко поставив "Момент кохання", на малій сцені Театру імені Івана Франка молодий режисер Катерина Чепура познайомила глядачів з драмою Винниченка "Дорогу красі", яку впродовж ста років ніхто не втілював на сцені. Нині вона починає репетирувати його "Натусь". Йдуть вистави за творами письменника і в інших містах. Як ви вважаєте, чому останнім часом так активізувався інтерес театрів до спадщини Винниченка?
- Бо має здійснитися його повернення до нас. Якщо наприкінці 80-х років ми, по суті, тільки відкривали творчість Винниченка для себе й відчували чи то здивування, чи захват, то сьогодні вона повертається як закономірна й невід'ємна частина нашої культури, в якій було чимало штучно створених колишнім режимом дір. І то були діри в нас самих. Без Винниченка ми не можемо осмислити десяті роки минулого століття, як, скажімо, без Хвильового - двадцяті. Без таких письменників ми не можемо "почути" той час.
- А чого прагне сьогодні театральний глядач?
- Самовідновлення. Він відчуває, що є цінності, вищі за найновіші технології, владу, гроші. Це прості, але вічні людські почуття: кохання, вірність, радість дружнього спілкування та інші. Власне, світ започатковується з контакту однієї людини з іншою.
- На вашу думку, своєю київською прем'єрою за Достоєвським ви відповіли на цю потребу глядачів у самовідновленні?
- У всякому разі, після вистави в мене залишилося приємне відчуття, що я висловився так, як хотів. Я люблю саме інтелектуальний театр, який відкриває великі можливості для пізнання людської природи, її розгадування, прояснення. На жаль, людей привчили до того, що театр - розвага. Але розвага - це і початок, і кінець театру, його смерть. Потрібна зовсім інша розвага - інтелектуальна. І хай у ній відчуває потребу, можливо, не дуже численна аудиторія, та обов'язково треба відповідати на її запит. Я вірю в те, що тоді вона зростатиме. І в цьому - перспектива театру.
ДОСЬЄ "УК"
Володимир КУЧИНСЬКИЙ. Народився 14 жовтня 1958 року у Львові. Фахову освіту здобув у Москві в режисерських майстернях Марка Захарова й Анатолія Васильєва. 1988 року спільно з однодумцями створив Львівський молодіжний театр імені Леся Курбаса, художнім керівником якого й став. Не раз сценічні роботи українського режисера здобували премії за кращу режисуру та за кращу виставу на різних міжнародних театральних фестивалях. В. Кучинський проводив майстер-класи в Україні, Росії, Польщі, США, Італії, читав курси лекцій в університетах США. Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат літературно-мистецьких премій імені Василя Стуса, Леся Курбаса, Національної премії України імені Тараса Шевченка.