Нещодавно висловлена главою уряду думка про необхідність розробки системи добору талановитих школярів на ранніх стадіях не могла не порадувати. А хіба можна бути проти створення вітчизняної ІТ-академії, про що також ішлося останнім часом! Цілковите схвалення думаючих громадян отримав, між іншим, висновок щодо сенсу життя, який полягає не в накопиченні грошей, як дехто переконаний, а, за висловом Прем’єр-міністра, в парадоксальному мисленні.
Усе так. Але пригадується, що подібні заклики — алло, ми шукаємо таланти! — доводилося чути хоч за радянських, хоч за незалежних часів. Тоді чому ж багаторічне продукування правильних слів не матеріалізувалося в національний Ітонський коледж?
Світові авторитети у цій царині вважають, що для успіху потрібно не так багато. Зрештою, всього три моменти: наявність талантів, політичну волю для підтримки носіїв неординарних здібностей, а ще дієву їх затребуваність. З гіркотою змушені констатувати, що маємо перше, але катастрофічно бракує другого та третього.
Зате повно четвертого, яке, на думку знавців, не таке й важливе. Воно більше технологічне, ніж творче. Але, бачиш, ми зосередилися саме на цьому, другорядному. Чи, коли хочете, не першочерговому. Йдеться про систему добору талантів, їхню підготовку та про кадри, які мають вишколити креативну молодь. Саме навколо цього і ліпиться низка концепцій, програм, проспектів та прожектів підтримки талановитої молоді. Саме тут точиться полеміка, ламаються, переповнюючи велику непотрібну купу, списи. Як же, через яку лупу помітити талант? Як його навчати? Які викладачі мають бути? Може, просто запозичити вже накопичений світовий досвід. Кращі зразки.
Від цих пустопорожніх балачок, даруйте, зуби ломить. Якщо ще створення банку даних про юнаків та дівчат із нетрадиційним мисленням — це більш-менш реальна дія, то «випробування та затвердження сучасних методик», «забезпечення ефективної діяльності загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів» тхнуть формаліном.
Суцільним лукавством бачаться оці велемудрі розмірковування, як зреалізувати програму підтримки. Та не треба тут великого розуму. Обдарованість — це, вибачте, не заяча губа, яку можна приховати вусами. Якщо дитина «особлива», це одразу ж помічають. Батьки, брати чи сестри, друзі, вчителі. Вся сутність роботи в тому, що далі робити з талановитим юнаком чи неординарною дівчиною.
На жаль, нині домінує принцип «хто платить, той і вчиться». Він пронизав як звичайні навчальні заклади, так і ті, що самоутверджуються як школи чи ліцеї для обдарованої молоді. Тож гуляють наші вундеркінди безприв’язними. Так на них може покласти око будь-хто. А нам залишається логічний аргумент: готувати таланти для розвинених демократій Західної Європи та США? Кому це цікаво. Тож хай самі підбирають і влаштовують нашу золоту молодь, готують її та розставляють на найважливіші місця.
Але чергове слово від уряду мовлено. Чи буде діло?