Про Еріка Глебу, який рятує життя українських військових у зоні бойових дій, багато говорять нагороди. За мужність і самовіддані дії, вірність військовій присязі його відзначено медаллю «За врятоване життя» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Під час короткочасної відпустки до Ужгорода з бойовим лікарем зустрівся кореспондент «Урядового кур’єра».

Ерік народився в селищі Чинадійово в Мукачівському районі на Закарпатті. Мама все життя пропрацювала бухгалтером, батько — охоронцем. Після закінчення Ужгородського національного університету проходив інтернатуру за фахом «хірургія». Із часом знайшов себе в іншому галузевому напрямі, перекваліфікувавшись на медицину невідкладних станів.

Ще студентом знаходив час для роботи: у вільні години працював фельдшером у травмпункті Ужгородської міської клінічної лікарні. Згодом став лікарем на міській станції невідкладної медичної допомоги.  Тут і познайомився з Марією Наливайко — майбутньою дружиною, теж лікаркою. Еріку нещодавно виповнилося 35, і цікаво, що з дружиною, молодшою від нього на два роки, народилися в один день — 5 серпня. Поєднавши долі, народили двійко дітей.Перші бойові відрядження

Розмова з бойовим медиком відбулася під час його короткочасної відпустки. «Уперше поїхав на передову добровольцем ще в березні 2015-го, де навчав військовослужбовців надавати медичну допомогу, — розповідав Ерік Глеба. — Тоді це відбувалося ще за радянськими стандартами. Згодом запросили на курси, під час навчання на яких підвищив свій кваліфікаційний рівень за стандартами НАТО. Їх для бойових медиків організовувало міністерство оборони Естонії.

«Естонська республіка запропонувала навчити нас, українських лікарів, військової медицини за стандартами НАТО. 20 днів із шостої ранку до пізнього вечора вивчали методи надання невідкладної допомоги в умовах бойових дій. Для мене це було дуже важливо, адже під час навчання в рідному університеті військової кафедри не було, тож цими знаннями, як і практичними навичками, я не володів», — розповідав Ерік.

По закінченні курсів став інструктором з військової медицини і надання медичної допомоги на полі бою. Відтоді цивільна робота на станції екстреної допомоги періодично змінювалася виїздами на передову, де навчав військовослужбовців. Зрештою, пішов добровольцем у перший мобільний шпиталь імені Пирогова, щоб уже постійно бути на лінії зіткнення на сході. Згодом підписав контракт і став санітарним інструктором медичного пункту одного з батальйонів 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

На фронті з першого дня

Про початок війни лікар згадує спокійно. А тоді… «Опівночі 24 лютого ми у складі потяга прибули в одне з міст на сході України, в Луганській області, щоб підсилити один з напрямів військової оборони. Тривало розвантаження потяга, як близько 5-ї години ранку один з офіцерів повідомив про вибухи з того боку, де мало бути все спокійно. Ми були ошелешені, але вже незабаром і в новинах, і офіційно надійшло підтвердження: росія здійснила збройний напад на нашу країну, її ракети вдарили на Київ і Харків».

«Першого місяця війни, лягаючи спати, я перебував наче у напівсні, — розповідав бойовий медик. — Відчуття, що зараз щось трапиться, не давало змоги зануритися в сон. Але потім усвідомив: до подій треба ставитися більш холоднокровно, так би мовити, технічно. Від цього залежить, у якій ти сам будеш формі, з якою віддачею працюватимеш і надаватимеш допомогу. Треба берегти сили і тримати нерви в покорі».

За час повномасштабної війни Ерік буквально на собі витягнув з-під ворожих куль понад 100 поранених бійців, з яких 20 були у вкрай тяжкому стані. Подарував їм життя. Про це розповідає без патетики: «На виклики виїжджаємо вдвох із водієм. Не може бути так, що цей свій, а той — не свій. Усім, хто звертається по допомогу, надаємо її.

Мій досвід перебування у зоні бойових дій доводить, що лікареві там відведено лічені хвилини на порятунок життя. Іноді це дві хвилини, бо є різні поранення».

Є алгоритм дій, доведений до автоматизму: огляд і накладання турнікета (джгута), якщо боєць не наклав його собі самостійно, введення інфузії, щоб поповнити об’єм крові, тампування рани і знеболення. Уся операція із доправлення пораненого до лікувального закладу має займати 15—20 хвилин.

«Я рятував бійців, у яких була велика втрата крові: їм навіть довелося робити ампутації обох кінцівок. Були такі, яких осколки прошили наскрізь: пробита грудна клітина й зачеплена печінка. І вони залишились живими», — додає співрозмовник.

«А чи доводилося надавати допомогу російським військовим — ворогам?» — запитую. «На початку війни таке траплялось. Якщо його стан був між середнім і важким й була ймовірність смерті протягом години-двох, то я вважав за необхідне стабілізувати стан цього бійця, щоб з ним пізніше могли попрацювати наші відповідні служби. Він міг надати корисну інформацію, скільки і якої техніки є у ворога», — відповів Ерік Глеба.

Його хобі теж пов’язане з медициною. У вільний час проводить навчання з військово-медичної підготовки. Торік до нього звернулися організатори табору, в якому перебували спортсмени-каратисти, провести майстер-клас. Звісно, не відмовив. Таке саме заняття провів для працівників охоронної компанії. «Роблю це не задля заробітку, а щоб навчити більшу кількість людей невідкладної допомоги, як свого часу навчили мене».