105 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА ВОЛИНСЬКОГО
ГОРДІСТЬ. Безцінні скарби Дрезденської галереї, сховані нацистами у малопридатних для зберігання картин штольнях каменоломні, знайшов і тим самим врятував для людства єврей Леонід Рабинович, чиє дитинство і юність минули в Житомирі. Подробиці пошуків колишній молодший лейтенант описав у книзі «Сім днів, сім ночей», написаній під літературним псевдонімом Леонід Волинський.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Під час реставрації знайшли дві невідомі роботи Рафаеля (відео)
120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ
Він знав силу слова
ПОГЛЯД. 2 липня 1951 року всесоюзна газета «Правда» надрукувала статтю під промовистою назвою «Проти ідеологічних перекручувань у літературі», суть якої зводилась до нищівної критики вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну!». Офіційне видання ЦК ВКП(б) безапеляційно заявило, що це «ідейно порочний твір», в якому автор оспівує «одвічну Україну, Україну взагалі» та ні словом не згадує «ні Радянського Союзу, ні Дніпрогесу, ні колгоспного ладу, який приніс селянству України щасливе і заможне життя».
Доречно нагадати, що, на відміну від брежнєвських часів, за яких колгоспники отримали паспорти та досить пристойні зарплати, за Сталіна селяни фактично були кріпаками, які працювали виключно за палички-трудодні і навіть не мали права нікуди поїхати без довідки-дозволу голови колгоспу. Оспівувати таке життя — гріх і знущання, що, однак, не перешкодило Тичині витьохкувати: «Хай течуть канали в ріки, Сталіну хвала навіки!»
Нищівно розкритикований «Правдою» вірш «Любіть Україну!» на тлі звичних тоді славословів вусатому вождю справді видавався білою вороною, однак аж ніяк не був крамольним. Ця написана ще 1944 року поезія навіть ввійшла до збірки творів Сосюри «Щоб сади шуміли», відзначеної найвищою в СРСР Сталінською премією першого ступеня!
Та це не завадило «Правді» гнівно дорікнути, що «українська преса не розкритикувала порочного вірша і він багато разів видавався на Україні. Вказані факти свідчать про серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні».
Зрозуміло, що реакцією українського чиновництва стали масові «збори трудових колективів і партійно-комсомольського активу», на яких одноголосно засуджували опального поета та його вірш. Утім, йшлося аж ніяк не про місцеву ініціативу, а чітко організовану за вказівкою з Москви всесоюзну акцію залякування українців. За свідченням Олександра Ковіньки, який на той час був в’язнем магаданських таборів, навіть туди «поступило указание обсудить стихотворение Сосюры «Любите Украину!».
Нині вистачає тверджень, що, мовляв, Сталіна розлютив російськомовний переклад вірша, у якому ні словом не згадувався «великий вождь і учитель». Та справжня причина всесоюзної кампанії — не лише у самодурстві тирана. Він підсвідомо відчув усю небезпеку патріотичного заклику любити Україну.
За спогадами Сосюри, поштовхом до написання вірша стали гіркі згадки про жіночок із псевдоукраїнської «культурної еліти», одна з яких в евакуації постійно причитала: «Как я соскучилась за украинским салом», а інша натомість усіх переконувала: «Мне родина там, где мне хорошо». І це в часи кровопролитної війни, коли мільйони патріотів гинули за свободу рідної України, яка, за образним висловом Довженка, палала у вогні!
На жаль, мало що змінилось від тих часів. Причому йдеться не про голову Ради федерації Федеральних зборів Російської Федерації українку Валентину Матвієнко чи «золоті голоси» України, які витьохкують на сценах країни-агресорки, бо зрадники і христопродавці є в будь-якого народу. Мова про тих представників номінально української еліти, які безсоромно розграбовують країну та вихваляються один перед одним престижністю автомобілів, годинників і світських левиць. У той час як патріоти гинуть на фронті, а більшість українців ледве зводить кінці з кінцями.
Зовсім іншу долю обрав собі уродженець Дебальцевого Володимир Сосюра, який у роки визвольних змагань разом зі своїми земляками-донбасівцями воював у лавах петлюрівських військ. Цей факт за радянських часів старанно замовчували, адже він не вписувався в цілеспрямовано виплекану великодержавними шовіністами легенду про нібито неукраїнський Донбас.
Саме з цієї причини чимало творів Сосюри безслідно зникли у схронах радянських спецслужб. Навіть дозволена для вивчення у школах хрестоматійна «Червона зима» зазнала нещадної вівісекції, коли, наприклад, «золото-синій сон» став «золотобарвним». Однак поет-патріот недаремно стверджував: «Я знаю силу слова».
Поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя» і автобіографічний роман «Третя Рота», які після смерті письменника його дружина переховувала зашитими в матрац, красномовно свідчать, що їхній автор свято вірив у відродження вільної України. Натомість у рідному Сосюрі Дебальцевому досі лише камінь на місці так і не спорудженого пам’ятника поетові, зате його вірш «Любіть Україну!» знову під забороною в Лугандонії.
75 РОКІВ ЗАПРОВАДЖЕННЮ ПОГОНІВ У ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ
Як краскоми офіцерами стали
РЕФОРМА. Журналіст Олександр Кривицький, який служив кореспондентом газети наркомату оборони СРСР «Красная звезда», згадував, що вже у грудні 1941 року був ознайомлений із секретними планами заміни знаків розрізнення та отримав завдання готувати матеріали про «спадковість традицій російської армії». Саме так мала подаватись поява погонів замість звичних петлиць.
Доречно нагадати, що хоч звання «лейтенант», «капітан», «майор», «полковник» з’явились у Червоній армії з вересня 1935 року, однак їх носії іменувались червоними командирами («краскомами» у російській транскрипції). Натомість слово «офіцер» вважалось образливим і асоціювалось із «золотопогонниками», тобто із царською і білою арміями.
Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 січня 1943 року «Про введення нових знаків розрізнення для особового складу Червоної армії», яким запровадили погони, приурочили до гучної перемоги під Сталінградом. Першим офіційним документом, який узаконив звання «офіцер», став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 24 липня 1943 року «Про порядок присвоєння військових звань військовослужбовцям Червоної армії». Красномовний факт, що саме в цей період статутну відповідь «Служу трудовому народу!» замінили на «Служу Радянському Союзу!», тим самим кардинально змінивши навіть суто декларативні пріоритети.
165 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ АРКАСА
Український історик у мундирі чиновника
ПОСТАТЬ. Найпопулярніший серед широкого загалу читачів виклад історії України написаний не професійними дослідниками минулого, а фактично аматором. Причому сином царського адмірала і внуком грека-емігранта, який перебрався на українські землі, рятуючись від терору османських окупантів.
Ніхто не заперечує значимості багатотомної «Історії України» авторства академіка Грушевського. Однак свята правда, що мало хто, за винятком фахівців, проштудіював цю наукову працю від початку до кінця. Натомість мільйони українців ознайомились із минулим рідного краю завдяки «Історії України-Русі» Миколи Аркаса, зберігання якої радянське кривосуддя прирівнювало до поширення дисидентської літератури.
У молодості Микола Аркас був одним із хлопоманів, які полюбляли ходити у мужицькому вбранні та не цурались спілкування із простим людом. Студент Новоросійського університету навіть закохався у сільську дівчину Оксану і збирався після одруження з нею жити хліборобською працею. Та найбільше батьків Аркаса перелякало його студентське коло спілкування, до якого входили майбутні діячі народовольської організації «Земля і воля», що згодом здійснили успішний замах на царя.
Отож Аркас-старший зробив усе, щоб його син став чиновником морського відомства у столичному Санкт-Петербурзі, поїхав у далеке і довге закордонне відрядження, вигідно одружився та зробив успішну кар’єру. Однак під мундиром статського радника, звання якого відповідало чину полковника, жила українська душа.
Зібрані й оброблені Миколою Аркасом українські народні пісні, ноти і тексти яких власним коштом хотів видати аматор-фольклорист, не були надруковані через цензурні перепони. Краще склалась доля опери «Катерина», написаної за поемою Тараса Шевченка. Її митарства розпочалися ще 1893 року, доки аж у 1899-му не був отриманий дозвіл на постановку. Причому тріумфальна прем’єра відбулась не в Україні, як сподівався автор, а в Москві, де гастролював театр Кропивницького.
Логіка царських цензорів зрозуміла, бо в Росії опера «Катерина» стала суто мистецьким явищем, а в Малоросії спонукала б українців до національної самоідентифікації. Не дивно, що «Історію України-Русі» Миколи Аркаса надрукували лише після першої російської революції 1905 року, коли самодержавство змусили скасувати заборону на видання українськомовних книг.
Талановито і зрозуміло написана праця самоука-історика, як згадували сучасники, за популярністю серед українців поступалась лише «Кобзарю». Навіть Грушевський, який досить негативно оцінив працю Аркаса, назвавши її «посібником для молодих домогосподарок», вимушений був визнати: професійні історики самі винні, що не змогли написати розрахованого на масового читача викладу минулого України.
Напрочуд промовистий факт, що коли у 1920 році більшовики арештували Колчака, в його польовій сумці була лише топографічна карта і «Історія України-Русі» Аркаса. Отож не тільки молоді мами, які потім виховували своїх дітей українцями, вивчали минуле рідного народу за «посібником для домогосподарок». Вже за радянських часів люди ризикували волею і навіть життям, переховуючи «буржуазно-націоналістичну» книгу, яка мовою історичних фактів нагадувала всім сущим в Україні, хто ми і чиїх батьків діти.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА ,
ілюстрації надав автор
(«Урядовий кур’єр»)
Ми в Google+