НАШІ ЛЮДИ

120 років тому емігранти з прикарпатського села Небилів долучилися до розбудови Канади і стали там державними діячами, бізнесменами

У півтисячолітньому за віком і понад тритисячному за населенням селі Небилів на Рожнятівщині вирувало незвичайне свято. Біля школи і на майдані коло церкви, де освячували новозбудовану громадою каплицю Покрови Божої Матері — захисниці всіх заробітчан, зібралися старі й малі, приїхали гості з Канади. 

— З  кожної третьої хати, — розповідає сільський голова Роман  Федорчик, правнучатий племінник першого небилівського трудового емігранта за океан Івана Пилипіва, — молоді й здорові виїжджають на заробітки — в Центральну та Східну Україну,  Росію, Польщу, Італію, Аргентину. 

З роздвоєним серцем

Тож з приводу того 120-річчя радіти чи сумувати? Так і святкують дні осіннього відльоту перших небилівських «журавлів» з роздвоєним серцем і піснею: «Кру-кру-кру, в чужині умру...»

У ностальгію цього непересічного  дня крайова влада внесла нотку оптимізму та  діловитості. Як наслідок — десять канадських бізнесменів виявили бажання приїхати в Небилів, на батьківщину перших українських емігрантів, після завершення першого Буковельського бізнес-форуму Україна—Канада, що відбувався  на Прикарпатті. Їхня поїздка була завершальним акордом форуму,  який провела обласна влада за участю кількох  представників профільних міністерств.

Село, каже молодий сільський голова Небилова, економічних результатів ще не відчуло. Але цю нараду трьохсот представників ділових кіл України, Європи і Канади вже назвали Прикарпатським Давосом. В область, зазначив очільник краю Михайло Вишиванюк, надійшли перші мільйони інвестицій, підписано угоди між торговою палатою Канади та торгово-промисловою Івано-Франківська, намітили проекти співпраці в лісорозробках, актуальні й для Небилова, нові технології розробок нафтогазових родовищ, одне з яких розташоване на території присілка Слободи Небилівської.

Жителі села Небилів — батьківщини перших емігрантів до канади — зібралися цього року з нагоди 120-річчя цієї події. Фото автора 

Про можливості  розвитку туристичної галузі, озираючись на райські краєвиди довкола, говорив віце-президент Канадсько-української торгової палати українців Альберти 34-річний Віталій Мілентьєв. Власне, прагматизмом та економічною конкретикою й вирізнялося цьогорічне відзначення на Івано-Франківщині 120-річчя початку галицької еміграції.

Хочеться, щоб і давній Небилів у молодій Українській державі відчув: губернатор нині успішної канадської Альберти — виходець із цього села.

У 1991-му тут встановили пам’ятну стелу першим трудовим емігрантам Іванові Пилипіву та Василю Єлинякові. Тепер, маючи труднощі в розбудові власної незалежної держави, роздумують, як їхні предки з кількадесятьма доларами в кишені, що долали понад 4 тисячі кілометрів пішо, кінно, поїздом і кораблем, 45-градусні морози Манітоби, із землянки, покритої дошками, доробилися на куплених кількадесяти гектарах заокеанської землі до власності на ферми і фабрики, здобули високі посади в сенаті, в урядуванні провінціями. За кілька десятиріч українські емігранти збільшили населення Канади на понад мільйон жителів.

Їхній  нащадок Рамон Гнатишин став генерал-губернатором Канади. Бути там українцем, сказав на небилівських урочистостях посол нашої держави за океаном Ігор Осташ, дуже почесно. Як гідно жити і стати Людиною на своїй землі, щоб емігранти запрагли жити в Україні, говорила того дня з громадою і своїми п’ятикласниками вчителька місцевої школи Оксана Кулик. На думку небилівського старожила, депутата сільської ради Мирослави Рожко, треба допомагати одне одному, триматися купи, «як наші емігранти там на неосвоєних землях Північної Америки», а не поборювати одне одного.

— Річниця еміграції, — додає сільська вчителька, — стала приводом до роздумів і нам, дорослим, і  нашим дітям. Про небилівців кажуть: упертістю до праці  будують палаци на голому камінні — у них і характер, і мова тверда. Першими тутешніми поселенцями були люди, котрих татари залишали тут... на небилів — небуття.

Село заробітчан, та вже не емігрантів

Небилів і сьогодні — село заробітчан,  та вже не емігрантів. Вони традиційно знаються на будівництві, нафтобурінні, трелюванні лісу. Шукають гідних заробітків, але будують родинні гнізда в рідному селі.

Проблемою є висока смертність заробітчан на лісорозробках.  Завдання вчителів, уголос роздумує директор сільської середньої школи Надія Семкович, — навчити молоде покоління небилівців цінувати нелегко зароблену батьками копійку. Зароблене не на їхніх очах, не з їхньою поміччю тратиться легко. Молоді дужі небилівські чоловіки бувають у сім’ях двічі на рік: на Великдень — відсвяткувати й  посадити картоплю і на Різдво — її скуштувати. Тож свято емігрантів та заробітчан місцеве вчительство, інтелігенція, духовенство наповнює духовною працею з молодим поколінням.

Підходимо  до елегантної жінки: депутат сільради, підприємець, багатодітна мама Ірина  Данилишин. Вона — родичка одного з відомих небилівських емігрантів. 28 років попрацювавши в освіті, взялася за власну справу. Долучилася до будівництва каплиці на пошанування емігрантів, до ділового діалогу з канадськими бізнесменами.

— Пам’ятаю, — каже Ірина, — як у нашій родині приймали гостей з Канади. Вони приїжджали вгамовувати ностальгію, по грудку рідної землі.  Тоді не могла збагнути, чому, так сумуючи за батьківщиною, не повертаються. Тепер розумію: щоб не стати чужими серед своїх і своїми серед чужих, треба до останнього шукати виходу і засобів до гідного життя на батьківщині.