У дитинстві, як багато хлопців його покоління, він мріяв стати космонавтом. Але, як каже сам, Господь покликав до духов­ної праці, а від батька й матері йому перейшло покликання боротися за Українську державу. Коли 2015 року запропонували поповнити лави військових священників, ні на йоту не засумнівався й одразу ж погодився. Тепер протоієрей о. Володимир Андрухів — капелан 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола.

З родини бандерівців

Доля о. Володимира віддзеркалює життя тисяч галичан, які прагнули та боролися за незалежність України і їх знищила радянська тоталітарна влада. 58 років тому березневого дня він розпочав власний земний шлях не на українських просторах, де споконвіку жив і працював його рід, а в Хабаровському краї. «Я народився у родині бандерівців», — каже не без гордості. І стає зрозуміло, чому аж на Далекому Сході опинилася його сім’я.

Батьки його брали активну участь у національно-визвольних змаганнях. Тато був у бойовому крилі, а мама — зв’язкова. Комуністичний режим засудив їх кожного за любов до України на 25 років. Власну родину вони створили далеко від рідної оселі й Тернопільщини, стали батьками двох синів і доньки. Володимир середній.

Що пригадує з батькових спогадів? Тато розповідав, що коли в’язнів вели на лісоповал, конвоїри любили зривати з голови засудженого шапку. Оскільки ув’язнений мав бути у строю обов’язково в головному уборі, то мусив бігти по шапку, а тим часом конвойні, розважаючись, стріляли в того, хто вийшов зі строю, мовляв, була спроба втечі. Сталося так і з батьком о. Володимира. Найстрашніше, що до цієї історії був причетний горе-краянин, який походив із села, де активно діяло підпілля ОУН та яке було недалеко від рідного татового Яргорова.

Цей землячок прийшов до батька й каже: «Ти, Андрухів, — прєдатєль». Тато йому відповів: «Ти сам зрадник». І після цих слів уже прощався із життям. Але щось таки у серці в начальника табору затепліло, бо випалив: «За те, що ти мене назвав зрадником по-українськи, я прощаю тобі».

Із Далекого Сходу родина Андрухівих повернулася на Тернопільщину 1968 року. Батько походив із с. Яргорів Монастириського району, а мати — із Зубреця на сусідній Бучаччині. Для проживання обрали мамин двір. Тут уже був колгосп, тож довелося в нього за 100 карбованців відкупити власну стареньку хату.

З роками звели новий будинок. Володимир закінчив тут школу, звідси його призвали до армії, служив у батальйоні зв’язку, мав звання сержанта. Після звільнення з військової служби працював у місцевому колгоспі слюсарем, електрозварювальником. Його портрет навіть висів на дошці пошани. На весільний рушник став з Юлією, яка жила від нього через п’ять дворів. Одного сина назвали Тарасом на честь Великого Кобзаря, другого — Михайлом, вшановуючи дідуся.

Здається, життя писало Володимирові звичну біографію. Та котрогось дня йому приснився сон, який він сприйняв як «провидіння, дар Божий». Снилося, що з неба спускається біла постать і дає йому дерев’яний хрест, кажучи, що має поставити за церкву в Зубреці. Треба зауважити, що мама прищепила своїм трьом дітям любов до Бога. Коли Володимир ішов в армію, вона дала йому медальйончик Матері Божої, який зберігав в обкладинці військового квитка. Хоч цей документ у нього перевіряли, не запримітили маминого оберега. Володимир, хоч би де був, молився подумки, потай. Коли ж приснився йому дивний, навіть віщий сон, звернувся по тлумачення до сусідки. Вона сказала по-простому: «Нестимеш свій хрест».

Після цього двічі Володимир Андрухів вступав у духовні семінарії в різних містах, але все не таланило. Та за третім разом став навчатися у Волинській духовній семінарії, де через три місяці його висвятили на диякона, а згодом — і на священника. Так і почав нести свій духовний хрест.

Не парафіяни, а побратими

Священницьку діяльність починав у с. Козачки на Тернопіллі. Але українські землі через російську агресію зазнали окупації, запалали війною. Їздив на схід країни як волонтер. Серпневого дня 2015 року отець Володимир зустрів о. В’ячеслава Кізілова, який одним з перших у Тернополі серед священників Православної церкви України став капеланом. Той поцікавився, чи не хотів би о. Володимир одягнути капеланський однострій. Одразу ж погодився. Коли розповів про це дружині й повідомив, що за три дні вирушає в зону АТО, не повірила, гадала, що чоловік жартує. Зрозуміла, що це правда, лише коли взявся складати речі. Стала плакати, але не заперечувала.

Спочатку отець пройшов кількаденні курси домедичної допомоги у столиці, і на нього чекав буремний Донбас. Бліндажі, скрізь стрілянина, всі хлопці у бронежилетах, шоломах... Таку картину побачив.

Перші дні знайомства з воїнами. Підходили запитували, чи не страшно. Відповідав, що в армії служив, порох уже нюхав. Один з них сказав, що священникові не можна брати зброї в руки. «Зброєю стрілецькою будь-якою вмію користуватися, — відказав. — Доки ворога відбиватимете, молитимуся. Треба буде — і зброю в руки візьму. Не вбиватиму, а захищатиму вас і поранених. Оборонятиму рідну землю, Україну, церкву, віру. Це почесно».

Добрий пастир про всіх дбає незалежно від віросповідання. У підрозділі, де служив Богові та Україні о. Володимир, були не лише віряни Православної церкви України, а й греко-католики, римо-католики, парафіяни Московського патріархату й мусульмани. На кожного зважав, на їхній психологічний стан, підтримував, додавав упевненості.

«Священник мусить бути і психологом, і спостерігачем, сповідати, причащати, молитися, благословляти й підтримувати воїна морально», — міркує капелан. Хлопці часто ділилися з панотцем власними й сімейними проблемами, прагнули спілкування, розради чи просто теплого слова.

Підрозділи артилеристів дислокувалися чи займали бойові позиції на різних ділянках фронту. Отцеві Володимирові доводилося їх відвідувати й водночас подбати про капличку чи бодай якийсь молитовний куточок. Бувало, забивали у землю кілька дощок, натягували на них плащ-намети, ізсередини плівкою підбивали, з піддона робили хрест, ікони почепили, престол встановили, капелан окропив — і вже є капличка.

В одній з батарей поклав ящики від снарядів, накрив плащ-наметом та відправляв богослужіння. Бійці підходили — сповідав, причащав. Коли, скажімо, капелан приїхав у Боровеньки (неподалік Лисичанська Луганської області), воїни саме закінчували зводити капличку. Ікони для неї жертвували.

Тепер усі ці образи прикрашають капличку в артилерійській бригаді в Тернополі. Отець Володимир пам’ятає, хто яку ікону пожертвував. Каже, оці надіслали з дому, а образ Ісуса Милосердного подарував Іван Комар із Львівщини. Оці дві вишила дружина підполковника Ігоря Стопчака Алла із Хмельницького, її нагородили церковною медаллю «За любов, жертовність до України». Два роки вона вишивала бісером і сорочку для о. Володимира. Образ Миколая Чудотворця став дарунком від воїнів 24 бригади, а ікона Ісуса Христа — від афганців з міста Старокостянтинова.

У будь-якій капличці завжди було багато людей. У неділю молився за здоров’я артилеристів, їхніх синів і доньок, батьків. Панахиду за побратимів, рідних воїнів відправляв у суботу. Довелося, на жаль, й хоронити оборонців української землі. Воїнів капелан о. Володимир Андрухів називає не парафіянами, а побратимами. Адже не раз із ними з одного казанка і кашу їв, і сухарями ділився.

Допомагають Божа любов, терпіння, військова витримка

На сході країни капелан о. Володимир пробув 870 днів. З першого й до останнього вів щоденник, де погодинно, навіть інколи похвилинно занотовував усі події.

«Якби не моя матуся, я б подолав 1000 днів», — каже. Дружина дуже хвилювалася за чоловіка. Бувало, по два-три дні зв’язку не було, він не міг з нею зідзвонитися. Але ніколи кохана Юлія не просила залишити капеланство. Завжди телефонувала, переймалася його здоров’ям.

«Чотири свята Миколая, Нового року, Різдва, Водохрестя я перебував у зоні АТО», — розповідає отець. Коли ж нарешті випало приїхати з вогняного Донбасу на кілька днів додому, то побачив, що дружина посивіла, адже вона не фарбувала волосся. Сказала йому: «Бачиш, якою я стала, тепер йди купи мені фарбу для волосся». Та життєві сили дружини забирала онкологічна недуга. 1 січня 2021 року стало для о. Володимира Андрухіва днем скорботи і непоправної втрати. Він навічно попрощався із дружиною.

Панотець жодного разу не пошкодував, що обрав військове священництво. Упевнений, що відновлення у Збройних силах України інституції капеланів — дуже потрібна справа. Нині артилеристи повернулися на ротацію в Тернопіль. Тут збудовано каплицю, де й служить капелан о. Володимир Андрухів. Чи не важко йому фізично, морально, адже вже 60-річчя заглядає в очі? «Аж ніяк, — відповідає. — Завжди займався спортом, не курю, роблю зарядку, мешкаю в селі, а воно потребує чимало фізичної праці, адже зі старшим сином засіваю ниву, вирощую, збираю врожай. Зрештою, коли мені тяжко на душі, завжди звертаюся до Бога».

Священником вирішив стати його молодший син Михайло. Спочатку закінчив з відзнакою Чортківську греко-католицьку дяківську академію. Служив певний час дяком, а тепер навчається на другому курсі Київської православної богословської академії ПЦУ.

Нещодавно о. Володимирові Андрухіву вручили відзнаки лауреата конкурсу «Людина року Тернопільщини». Представляючи його, захисник донецького аеропорту, а нині тренер проєкту для ветеранів та їхніх сімей «Серце воїна», депутат обласної ради Валерій Чоботар дуже точно й правдиво описав роль і призначення військових священників: «У захисників України є свої захисники. Це капелани, душпастирі, люди, які без зброї, а це набагато сміливіше, набагато важче, ніж зі зброєю, перебували на передовій, поруч, і силою своєї віри, власних слів, іноді навіть фізичних обіймів тих хлопців, які зневірювалися, вагалися, ставали захисниками захисників. Їхнє серце, як нічиє, поранене, адже капелани знають найбільші тонкощі, найважчі моменти життя воїна».