Капітан Сергій Куць поліг 13 червня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Циркуни Харківської області. Йому було лише 34.

Успадкував військову професію

Подружжя Лідії та Сергія Куців — з Київщини. Пані Лідія згадує, що вона працювала на залізничній станції. Молодий військовий купив у неї квиток, який виявився не просто квитком на потяг певного напрямку, а й у щасливе сімейне життя. Звісно, доля дружини військового не з легких, бо ж завжди треба бути готовою до переїздів. Проте для неї цей шлях поруч із коханим здавався неважким. Першим місцем служби було місто Овруч Житомирської області. Там і народився Сергій. Коли синові було півтора року, Сергія перевели у закарпатське місто Берегове. Уже тут з’явився на світ другий син Вадим.

«Я колишній військовий. До 2005 року проходив службу у Збройних силах України, відтак перебував на заслуженому відпочинку. Однак 2014­го, коли почалася антитерористична операція, мене призвали. 2017 року протягом чотирьох місяців служив у Станиці Луганській, де мене вразили великі руйнування і багато загиблих людей. У березні 2022 року мене знову мобілізували: служили із сином в одній частині, лише в різних підрозділах», — розповів батько Героя.

Сергій закінчив Кам’янець­Подільський виш за фахом сапера. 2014­го перебував в АТО в місті Краматорськ, де був начальником служби озброєння. А вже із 2022­го служив за фахом, розміновуючи території на Херсонщині. Потім були Куп’янськ і Циркуни, де й загинув. Прослужив на війні 15 місяців.

Син Сергія ще малим казав, що хоче, як тато, служити у війську. І став ним, чесно виконавши свій обов’язок перед народом, Батьківщиною.

Виїжджали лісовими стежками

«2017 року ми зачинили квартиру в Береговому й переїхали у село Загальці Бородянського району на Київщині, де я успадкувала батьківську хату, — долучилася до розмови пані Лідія. — Там і застала нас війна. Щоб хоч якось допомогти, з місцевими жінками почергово готували їжу для хлопців з тероборони. Найпершою ворог бомбив Бородянку, це за 8 кілометрів від Загальців. Ми у своїй хаті давали прихисток людям, котрі виїжджали з окупованого міста. 7 березня наше село теж розбомбили. Авіабомба впала зовсім поряд з нашим будинком, де перебувало 16 людей. Спали на підлозі. Ми вже прощались із життям».

Із розповіді матері дізналася, що Сергій Куць мав дівчину з Бородянки, де вона вчителювала. Коли почалася війна, то поїхав до неї підтримати. Вони на власні очі бачили колони з танками і як орки окуповували Бородянку. Дула танків наводили просто на цивільне населення. Зв’язку не було, і батьки дуже хвилювалися за Сергія та його кохану. Через кілька днів бічними шляхами на велосипедах їм вдалося доїхати до Загальців.

«Мамо, треба звідси виїжджати, бо те, що відбувається, дуже страшно. Тут повно чеченців», — сказав тоді Сергій.

Другий син Вадим допомагав волонтерам, тож дали йому 20 літрів бензину, й так усі шестеро разом зі старенькою 85­річною бабусею змогли виїхати. Залишили все господарство — собак, котів, качок, курей… Прямою дорогою їхати не можна було: стояли російські блокпости, тож рухалися лісовими стежками. Спочатку відвезли дівчину до її батьків, відтак відремонтували машину, яка була без скла, що вилетіло від авіаудару.

Після приїзду в Берегове Сергій одразу пішов захищати Батьківщину. Пані Лідія почала працювати в лікарні молодшою медсестрою в операційній.

Війна просіяла рідню

У шкільні роки Сергій Куць навчався в гімназії. Вчився добре, захоплювався спортом. Ходив на греко­римську боротьбу, й 2016 року на «Берег Фесті» його визнали найсильнішою людиною Берегового з армреслінгу. Мав дуже багато друзів.

На фронті — командир взводу. Незадовго до загибелі отримав звання капітана, тож мав стати ротним. Звісно, у взводі були хлопці різних спеціальностей, тож Сергій їх навчав. Вони розмінували дуже багато територій. Знаходили чимало покинутих снарядів московитської орди й везли їх на передову під Бахмут. Там хлопці дуже раділи новому озброєнню і називали його «наш ленд­ліз». Бо, мовляв, є чим орків пригощати.

Щоранку Сергій надсилав матері СМС зі словами: «Мамо, все ОК». Вона ж йому відписувала: «Слава Богу».

Чорним днем стало 13 червня. Сергій не помітив замасковану розтяжку і підірвався разом з побратимом. Батьки отримали офіційну похоронку.

Війна не лише забрала від пані Лідії первістка­сина, а й просіяла рідню, зокрема з росії.

Ще дев’ять років тому, 2014­го, жінка, в якої на фронті були і чоловік, і син, дуже хвилювалася. Свої занепокоєння і біль виливала на папір римованими рядками. Відсилала їх вайбером двоюрідним сестрам, які жили в росії. Ті не вірили: казали, мовляв, українці самі себе бомблять. Таких поглядів зомбована рідня з ворожого боку додержується й дотепер, коли кровопролитна війна забрала життя Сергія. Аж якось пані Лідія не витримала. Щоб зайве не сваритися і не нервуватися, всіх заблокувала. Такі ніколи не прозріють.

Витираючи сльози зі змарнілого від горя обличчя, вона поправляє чорну хустину і пише вірші про війну. Рана не загоїться ніколи.

Україна втрачає на цій війні найкращих. Цього виродкам з болота ми ніколи не пробачимо! Світла пам’ять про героя Сергія Куця житиме в серцях батьків і брата, побратимів, друзів, знайомих.

Кажете, герої не вмирають? Помирають, але одразу стають ангелами миру, який обов’язково скоро настане.

Наталія КОБАЛЬ
для «Урядового кур’єра»