Торік у квітневі дні, коли виповнилося 70 років бою під Гурбами, здається, повністю поринула у вир подій 1944-го… Аж раптом піймала себе на думці, що то — лише відтворення, майстерно виконане українськими патріотами, далеко не всі з яких професійні історики та реконструктори.

Справді, бій від Гурбами — яскравий і потужний момент нашої історії, про який уголос говорити і який досліджувати ми змогли лише з незалежністю України. З 21 по 25 квітня 1944-го тут відбулася найбільша в історії УПА битва, гідна спартанської, переконують історики. 5 тисяч повстанців, серед яких навіть 16-річні юнаки, протистояли 30-тисячному професійному війську НКВС з авіацією та бронепоїздами. Воно мало витіснити українських повстанців з лісів і розбити їх одним ударом. Не вдалося: воїни УПА зуміли прорвати облогу й вивели з нього майже 3 тисячі бійців. А ось селяни з навколишніх сіл заплатили життями за допомогу повстанцям. Після тієї битви Україну накрила хвиля арештів та розстрілів. Але й перемога НКВС не була вирішальною: воїни УПА ще довго відстоювали свободу України.

Символічно, що цього року в переддень битви Верховна Рада визнала їх борцями за незалежність, хоч дещо запізно, бо переважна більшість уже відійшли у Вічність… Вибілені сивиною чоловіки, яких на Гурби щороку приїжджає все менше, звісно, радіють: нарешті-таки відновилася історична справедливість! І навіть не намагаються стримати сліз. У них на серці і спомин про обпалену власну молодість, і гіркий біль за нинішню нещасну долю України. «Сини мої, сини мої! На ту Україну дивітеся: ви за неї. Й я за неї гину…» — чомусь спадає на думку вічне, Тарасове.

Цього року реконструкції вже не було: ті, хто останнім часом так віддано відтворював її фрагменти, тепер захищають Україну на сході. Усі, як один, пішли добровольцями, усі — в одному батальйоні, тільки в різних ротах. І це — ще один унікальний факт новітньої історії: його, вочевидь, теж вивчатимуть ті, хто житиме на багатостраждальній українській землі після цих хлопців… Утім, заступник командира роти батальйону імені Кульчицького Володимир Пастушок («Пісня») каже, що тепер навряд чи працюватиме реконструктором. Бо коли вже ти взяв до рук справжню зброю, тобі не до бутафорної. Насправді ж порівнювати те, що відбувається на сході України, із Гурбами непросто: то, кажуть наші захисники, була партизанська армія, а тут — регулярна. До того ж, країна бореться із зовнішнім ворогом.

А ось мотивацію, як на мене, порівнювати варто. Бо й через сім десятиліть вона єдина — любов до України. Прикро лише, що Гурби останнім часом перетворилися на майданчик для піару: як, зрештою, і війна на сході України для деяких політиків, — як би цинічно це не звучало.

До таких місць, як Гурби, кажуть учорашні реконструктори, треба возити не політиків із прапорами, а дітей. Щоб вони добре знали звідки б’ють вічні джерела нашої незалежності та незламного духу.