«Громадянине начальнику, у вільній Україні я обійматиму лише одну посаду — редактора опозиційної газети». Ці слова нерідко цитують, характеризуючи В’ячеслава Чорновола. У спогадах російського історика і дисидента Михайла Хейфеца, що також відбував покарання в мордовських таборах, цією фразою в’язень начебто відповів на запитання гебіста, яку міністерську посаду в незалежній Україні він хотів би обійняти.
У цьому посиланні криється відоме «Богу Богове, кесарю кесареве». Тобто кожному своє, кожен має займатися своєю справою. Невідомо, чи злукавив Чорновіл у розмові з представником репресивного органу, однак життя внесло свої корективи. Бо за реальної незалежності України В’ячеслав Максимович вів активну політичну діяльність, очолював Львівську облраду, був обираний депутатом Верховної Ради, а на перших президентських перегонах посів друге місце, отримавши майже чверть голосів виборців. Вражаючий результат для багатьох нинішніх «професійних» політиків.
Недаремно загибель В’ячеслава Чорновола і через 15 років залишається окутаною таємницею. Це був харизматичний лідер. І мав він освіту журналіста. Саме ця обставина змусила згадати цю людину у контексті того, що чергова партія колег В’ячеслава Максимовича вирішила проміняти гостре (без іронії) перо на депутатський мандат.
Похід представників ЗМІ у владу відбувається не вперше. Простежується цікава закономірність — шлях українського журналіста у парламентське крісло стає все коротшим, що, безумовно, вселяє надію і тим медійникам, які ще не ступали на нього. Адже тому ж В’ячеславу Чорноволу знадобилися десятиліття дисидентської боротьби, з них 17 років у неволі, щоб потрапити в будівлю на Грушевського. Частина журналістів нового покоління штурмувала парламент, маючи за плечима посади прес-секретарів впливових політиків. Дещиця публічності й популярності останніх, як зірковий пил, притрушувала і голови їхніх відданих глашатаїв. Як тут не згадати Ганну Герман, Ірину Геращенко, Олену Бондаренко?
Новітнім же акулам пера для отримання депутатської недоторканності вже не потрібна така проміжна ланка, як прес-служба (щоправда, схвально сприймають паралельну зайнятість у громадських організаціях чи нетривале перебування на державній службі). А те, що більшість із них потрапить у парламент, годі й сумніватися — місця у них цілком прохідні.
Світлана Заліщук, Сергій Лещенко і Мустафа Найєм посідають відповідно 18, 19 і 20, а Ольга Червакова 49 сходинки у виборчому списку Блоку Петра Порошенка, Ігор Луценко — третій у ВО «Батьківщина», Тетяна Чорновол — друга, а Вікторія Сюмар — сьома у «Народному фронті». Наталя Соколенко — на четвертому місці у партії «Демократичний альянс». Непогані шанси є й у тих, що йдуть у парламент по мажоритарці, зокрема у Костянтина Усова і Євгена Рибчинського (Блок Петра Порошенка).
Питання не в тому, чи потраплять журналісти у Верховну Раду, а в тому, що вони там робитимуть. Бо ж одна справа не погоджуватися з діями влади перед мікрофоном у студії чи у блогах в Інтернеті і зовсім інша — виступати проти влади, коли ти сам є її складовою. До того ж більшість представників ЗМІ обрали не опозиційну, а провладну, хоч і демократичну, нішу. Влада ж, якою б вона не була, завжди заслуговує на критику (можливо, саме це і мав на увазі В’ячеслав Чорновіл).
Існують такі поняття, як партійна і фракційна дисципліна, кулуарні домовленості, підкупи депутатів і дещо таке, про що ми з вами, прості смертні, і не здогадуємося. Тобто людина, яка потрапляє з журналістської ложі в депутатську залу, опиняється вже у зовсім іншій реальності. І чи захоче вона з неї повертатися назад, до наших з вами проблем? Чи вдасться їй утриматися від спокус, зберегти свої принциповість і чесність? Чи погодиться вона виносити сміття з хати й чи стане клювати очі колегам-воронам? Схожих запитань багато.
І нині ще журналісти, а завтра вже народні депутати відповідають на них у дусі своїх попередників — так, як і годиться електорату. Що, мовляв, вони свідомі свого вибору і хочуть зсередини розхитати прогнилу систему, що знають про механізми корупційних схем і про те, як їх можна подолати, що нарешті візьмуться за ухвалення необхідних народу законів. І чим тут будеш крити, крім побажання «Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти»?
«Я туди йду (у Верховну Раду. — Авт.) зі своїми принципами і не збираюся ними поступатися. Не голосуватиму за те, що суперечить моєму світогляду, а якщо вимагатимуть — піду з парламенту», — переконує у блозі на «Українській правді» Сергій Лещенко.
Воно то так. Однак чи багато можемо назвати народних обранців, що добровільно склали з себе повноваження, оскільки їхні моральні принципи суперечили тому, що твориться під куполом парламентської будівлі? Отож-бо!..