ВАРТО ПРОЧИТАТИ
Ірен Роздобудько презентувала свої нові історії
«Ім’я» нового видання Ірен Роздобудько довге, заплутане, проте легко закарбовується в пам’яті: «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». Перша назва книжки була менш «загадковою» — «Заробітчани».
У ній на понад двохстах сторінках вмістилися долі 11, як зазначає сама Ірен, головних героїв. Це різні історії українських емігрантів, яких об’єднує пошук ліпшого життя в Німеччині. Вони — мешканці німецького котеджу, де за ними спостерігає власниця помешкання фрау Шульце. Ця жінка знає про своїх пожильців більше, аніж вони про себе. Вона — «вузлик, на якому дивним чином зав’язалися долі» емігрантів.
Ірен не хоче, щоб цю книжку сприймали як соціальний твір про життя українських емігрантів. «Мої герої думали, що за кордоном їхній світ розшириться, однак він, навпаки, звузився. Я пишу про переплетіння доль маленьких людей, про те, як недбало й неправильно вони часом живуть. Однак ті, хто живе дбало й правильно, отримують винагороду», — ділиться авторка.
Розпочинається парад історій частиною «Тетяна. «Лілі Марлен», що співзвучна знаній німецькій пісні «Лілі Марлен». Тут згадуються й інші персонажі, яким далі присвячено цілі частини. Герої твору — це віддзеркалення тих-таки «маленьких» сучасних людей, чимало хто з яких існує в замкненому світі, наодинці зі своїми мріями, шукає порятунок у брехні. Буття багатьох із них я назвала б «рецептами» того, як не треба жити. Здається, Ірен втілила слова персонажа Еріха: комусь, можливо, буде незручно «від упізнавання себе в книжці». З неправильним життям контрастує інше, не позбавлене щастя: якщо людина справді заслуговує на винагороду, доля знайде її «і під кришкою зламаного рояля».
Персонажі мають своїх прототипів. Щоправда, реальні історії пройшли авторську обробку й набули драматизму. Як ось розповідь про жінку — у творі Оксана, яка була змушена залишити чоловіка й дітей і вирушити на заробітки за «паркан» України. Кульмінаційний момент оповіді — її чекає авто, а з вікна за нею вистрибує кішка. Оксану непокоїть одне запитання: «Що робити?» Якщо вона повернеться, візьме кішку й понесе додому, то родина її нікуди не відпустить, а отже, вони надалі існуватимуть у злиднях, дітям зачиняться двері в майбутнє. Врешті-решт Оксана сідає в автівку. Реальна ж історія мала оптимістичну розв’язку.
Зворушливо звучить на сторінках книжки життєва проза героїні Надії Кирилівни, яка ще дитиною, «в період, коли з Києва вже вийшли радянські війська, а німецькі ще не зайшли», взяла в крамниці чорношкіру ляльку. Сусідка по комуналці відволікла дівчинку й спалила негрика. Таку історію розповіла письменниці жінка з реального життя.
Історії буденні, написані по-життєвому, із влучними порівняннями, однак не позбавлені дидактики. Розповіді очевидні, проте саме ця ознака наштовхує на думку: «Якщо все так ясно, тоді чому ми наступаємо на одні й ті самі граблі? Може, варто озирнутися, переосмислити життя?» Дієписи кіношні, створюють ефект перегляду фільму. Головне — уважно стежити за «кадрами», адже сюжет розвивається не хронологічно, авторка вдавалась і до своєрідної ретроспекції. У книжці також мінімум письменницького філософствування. Ірен тільки спрямовує, залишаючи простір для роздумів читача, спершу «ставить» крапки в кінці історій, тож кожен може їх додумати. Така невимушеність навертає читача до видання.
Найсоковитіші останні три частини «клубка» історій, розплутати який пропонується читачам. Видання має своєрідну форму — його частини можна монтувати на власний розсуд. Дизайн книжки невибагливий, однак містить химерні ілюстрації письменниці. Кожен бачить у тій графіці щось власне, намагається розплутати клубок графічних образів.