Розквіт творчої діяльності Володимира Рунчака припадає на наш час. Він лауреат багатьох міжнародних композиторських конкурсів, творить музику для симфонічного й камерного оркестрів, малих ансамблів, хорів і солістів, має велику диригентську практику. Не менш плідна його організаторська діяльність із проведення міжнародних і всеукраїнських фестивалів, традиційних багаторічних концертів у багатьох музичних центрах країни та за кордоном. Сьогодні митець — гість «УК».
— Ви багато працюєте за кордоном. Невже там філармонійні зали такі аншлагові?
— Середній культурний рівень пересічного європейця однозначно вищий, ніж у нас. У потреби тамтешнього звичайного громадянина входить відвідування виставок, спектаклів і концертів серйозної музики. У колі спілкування людина має бути культурною, освіченою та інформованою. Хоч не можу сказати, що на концертах сучасної музики у світі зали переповнені. На безкоштовних — так, за квитки — ні, йдуть на зірок, на імена. Великої різниці між тим, що в нас і за кордоном, не бачу. Нове завжди нелегке для пересічного слухача. Стравинський влучно охарактеризував ситуацію: публіка хоче узнавати, а не пізнавати. Щоб послухати Россіні або Чайковського, напружуватися не треба.
— Що зробити державі, щоб не було відтоку кваліфікованих музикантів за кордон?
— Рівень зарплатні, який пропонують там хорошому студентові-музиканту і тут, разючий. Головне — не створювати нестерпні умови тут. Відома «Київська камерата» не повинна проводити репетиції в неопалюваному класі. А вони відбуваються — це подвиг. Держава поставила серйозне мистецтво на коліна. Київська міська організація Національної спілки композиторів, де працюю секретарем, не має коштів сплачувати свої господарчі рахунки. Змінюються керівники держави, але ситуація кращою не стає.
— Може, закон про меценатство зніме напругу в культурі?
— Закон про меценатство — основоположний закон ринкової економіки в галузі культури. Оскільки в нас вона ще не ринкова: між тут і десь — маємо такий її стан.
Років з десять тому був на стажуванні у США на програмі «Артистичний менеджмент». Коли запитав, що таке закон про меценатство, мені пояснили, що в них це абеткова істина. Що більший заробіток, то більше віддаєш у бюджет. Збільшуючи внесок у культуру, платиш менше податків. Так і державі вигідно — менше асигнує на культуру. Культура завжди збиткова, а сучасне мистецтво всюди дотаційне. Та треба вкладати в культуру як у майбутнє. У нас, коли людина хоче піднімати культуру, то робить це тихенько, щоб не прийшло багато прохачів.
— Ви закінчували консерваторію як диригент, інструменталіст і композитор. Що найбільше до душі?
— Як баяніст маю певні нагороди. Раніше на міжнародні конкурси мене не пускали, дозволи на них ішли через Москву. Нині не працюю як інструменталіст, але, на щастя, мене запрошують у журі конкурсів баяністів. Нещодавно приїхав з Познані, до того був у Китаї, Сараєво. Мої твори для баяна грають, хоча цим гроші не заробляю.
Років із п’ять тому організував фестиваль «День українського баяна і акордеона», щоб підняти рейтинг цих інструментів. В останній тиждень березня в обласних і районних центрах відбувається по 50 концертів. Нині займаюся композицією і диригуванням, цим живу, про це думаю і це моє майбутнє. Гадаю, професію композитора в нас знищила держава, хоч їх і випускають навчальні заклади. Професія — те, чим можеш заробляти.
В Україні фах композитора перетворено на хобі. Наші найвидатніші композитори, відзначені державою аж до Героїв України, теж заробляють іншим. У світі багато творів пишуть на замовлення державних і недержавних фондів, там дотримуються авторського права, тож автор матеріально не страждає. У нас авторське право по-справжньому не функціонує. У цій сфері весь час триває реформування, але без результату. Якщо візьмеш цукерку в магазині без оплати — ти злодій, а використати чужий твір можна і безкоштовно. Навіть те, що світ сюди перерахував, в Україні не можеш отримати.
— Від повної зневіри вас, мабуть, рятує гумор. У ваших творів красномовні назви: «Післяобідній відпочинок комара», «Мистецтво німих звуків».
— Не треба сучасну музику позбавляти гумору. Навіть Бах писав не тільки «Пристрасті», в нього є й «Жарт для флейти і клавесина». Раніше я був дуже серйозним у творчості, але життя так склалося, що став освоювати сміхову культуру. Немає значення, яка емоція, важливо те, наскільки ти правдиво, талановито і технічно втілив її звуком.
У сучасній музиці існує псевдосерйозність, і вона відлякує молодь. Я спостерігав приклади, коли люди, не чуючи творів, приходили на концерти через назви. У мене в концерті може бути повна невідповідність: наприклад, пульт для слухача, а не для музиканта або інші речі: назва другої частини твору «Смерть їжачка», де звучить одна нота. А третя частина — «Повтор другої на біс кілька разів». Це певна спекуляція, але мені важливо, щоб люди прийшли на мій твір. Це як назва роману. Колись я обирав книжки за назвою. У мене був твір для двох саксофонів «Дайте Шевченківську премію всім, хто її хоче мати». Я отримав багато відгуків і написав «Дайте дві Шевченківські премії тим, хто хоче мати одну». Ми розуміємо, що таке наші відзнаки в мистецтві, як вони не відповідають якісним цінностям.
— Я вичитав, що ви акціоніст у музиці. Як це розуміти?
— Не знаю. Треба запитати тих музикознавців, які вигадують таке. Вони живуть у власному маленькому світі як секта із власною мовою — в їхніх дисертаціях мають бути специфічні слівця.
— Вам не потрібна музична критика?
— У нас проституйоване музикознавство. Воно обслуговувало композиторів за комуністів. На 90% воно виявилося яловим. Величезні кошти пішли на тонни макулатури. Їхні твори забуто. У Києві при консерваторії вже не існує відділу критики. Це несправедливо, бо критика — велика ділянка музичного процесу. Має ж хтось виносити оцінку, певний професійний вердикт має бути. Істину встановлює час.
— А ваша дружина не є особистим музичним критиком?
— Моя дружина професійний музикант-баяніст. Вона мій найсуворіший критик. Нормально ставлюся до критики. А чому всі мають погоджуватися з тим, що я роблю?
— Ви з музичної сім’ї?
— Мій батько музикант — грав на духових інструментах, керував хором, працював у Луцьку в музичному училищі. Я був дитиною, коли він помер. Мама — медсестра. Я їй дуже вдячний: вона присвятила мені життя. Згадую свого першого вчителя класу баяна Феофана Григоровича Щегельського. Він фактично замінив батька. Я з ним і в дорослому віці погоджував свої рішення — такого людяного рівня він був. Були й такі вчителі, що робили зло, зокрема отримували за мене гроші.
— Ваш син продовжив музичну династію?
— Син закінчив Харківський університет як трубач. Та музика не годує. Він дивиться, скільки я працюю і скільки отримую. Молодь нині дуже практична.
— Завдяки музиці ви об’їздили світ. Якими музичними нагородами презентуєте себе?
— Мої нагороди — мої твори. У мене нема державних і професійних звань. Якби хотів — були б, бо я не найгірший, до того ж мав адміністративні важелі щодо нагород. 15 років працював відповідальним секретарем творчої спілки, надивився на ганебність відзначень на всіх шаблях.
— І не протистояли цьому як службовець?
— Протистояв тим, що не робив цього для себе. Інші фахівці хотіли звань і мали їх, бо це елементарна надбавка до заробітку, пенсії. Тож у їхніх очах одразу стаєш негідником, якщо виступаєш проти звань.
— Що надихає на творчість нині?
— Звідки енергія, поштовх? У мене немає проблем з очікуванням натхнення. Коли я прошу, мені дається. Є проблема часу, коли треба сісти і відключитися від побуту. Час дано всім однаково. Як розподілити його, щоб ти як син, і батько, і службовець усе встигав? Як розподілити час грамотно, щоб левова частка йшла на творчість?
— Наприкінці минулого року ви виступали в Баку.
— Диригував двома концертами з Державним симфонічним оркестром Азербайджану. Зокрема звучали твори Валентина Сильвестрова. У другому концерті солістів буде і мій твір. Нині послухати концерт — не проблема, варто тільки зайти в інтернет. Хочу, щоб частіше звучали українські твори. В Ізраїлі я зробив великий концерт української музики від Бортнянського до наших днів, дискутував за кордоном, що Бортнянський — це український композитор. Ми не вміємо презентувати своїх геніїв від Чайковського до Прокоф’єва.
— Як ви ставитесь до квотності музики на радіостанціях?
— Майже не слухаю цього. Навіть довелося перервати відпочинок на Світязі, бо навколо безперервно звучала попса. На цьому не розуміюся, для мене тут ніхто не авторитет. Квотність є в усіх країнах, і це добре. Будь-який колектив, що їде в Україну, виконує 51 відсоток національного продукту. У нас навіть національні колективи їздять за кордон без українських творів — до прикладу, наш оперний. Це ненормально. Я завжди везу наші твори, хоч і не зобов’язаний. А хто нас гратиме? Інше питання: хто в цій квоті? Ті, хто має звання? На Заході звань нема. Там не важливо, заслужений ти чи народний. Ми дуже прозорі у творчості — нічого не можемо приховати. Це не податки.
— Про що я не запитав?
— Про митця і владу, митця і мораль, скороминучість і вічність у мистецтві.
— На це відповісте творчістю.
— У моїх авторитетів у музиці не завжди виходить бути чесним і багатим: треба підтакувати, йти на маленькі компроміси, які переростають у великі. Це згубно впливає на творчість, конформізм переходить у систему, людина в мистецтві починає підлаштовуватися. Боюся побачити це в собі. Життя ламає і суперталанти. А Господь не дає таланту просто так.
ДОСЬЄ «УК»
Володимир РУНЧАК. Народився 1960 року в Луцьку. Закінчив Київську консерваторію імені П. Чайковського. Диригент, композитор, інструменталіст. 1998 року започаткував музичний колектив «Нова музика в Україні». 2011-го організував фестиваль «День українського баяна і акордеона».
Як диригент виступав у багатьох країнах. Його твори виконували на міжнародних фестивалях у Великій Британії, Німеччині, Угорщині, Чехії. Записи творів здійснювали в Італії, США та інших країнах.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»