Директор Інституту журналістики
КНУ ім. Тараса Шевченка Володимир РІЗУН:

З 20 по 25 травня в стінах головного вишу країни, де вчать «тримати перо», проходить 46-й фестиваль «Журналістська весна». Цього разу студенти та випускники інституту розповідають гостям про журналістику як небезпечну професію. Тому й назвали фестиваль «Журналіст на варті…» Однак чи лише цей рік наділив медіа-галузь екстремальним характером?

У розмові з кореспондентом «УК» директор Інституту журналістики розповідає, які чинники заважають медіа-галузі дихати на повну силу і завдяки яким «професіоналам» журналістика всотує ще більше чорних барв. Не дивно, що на запитання щодо найболючіших проблем, які постали нині в медіа-сфері, доктор філологічних наук, професор Володимир РІЗУН відповідає із сумом:

— Українська журналістика переживає не найкращий період. І на те є кілька причин. Найголовніша з них — внутрішньопрофесійна нестабільність і слабкість самої корпоративної системи. Маю на увазі відсутність ієрархічно зорганізованої, з високою професійною культурою, механізмами розвитку і захисту свого професійного середовища спільноти. Коли галузь являє собою відносно самостійні, автономні групи професіоналів, кожна з яких намагається діяти за своїми уставами, жити самостійним життям, тоді можна прогнозувати виникнення проблем у ній.

Внутрішній цех — не ієрархія

— Що ж являє собою нині українська журналістика і які вимоги до неї висуває суспільство?

— Вона живе на рівні мануфактурного, а не індустріального виробництва. Кожен сам собі майстер, думає тільки про себе й враховує лише свої внутрішньоцехові інтереси. Що більше спільнота організована, структурована, ієрархізована, то вона більш захищена від зовнішніх впливів.

А суспільство неодмінно хоче, щоб усі журналісти були високопрофесійними, високоосвіченими, висококультурними, працювали за одними правилами й стандартами, зрозумілими для всіх. Читачів і глядачів не цікавлять наші внутрішньоцехові проблеми. Вони хочуть отримувати лише достовірні, точні, збалансовані новини.

І ще. Професія журналіста пов’язана з постійними ризиками. Найголовніший з них — бути під вогнем критики і тиску з боку невдоволених. Журналістика постійно має справу із соціальними проблемами, а їх висвітлення завжди зачіпає чиїсь інтереси, зокрема влади. Звісно, журналіст розуміє свою відповідальність за точність висвітлення тих чи тих проблем, але значно важливіша відповідальність за своїх колег.

— Як у такому разі працювати на позитивний імідж редакції та дбати про престиж професії в межах корпоративної відповідальності?

— Висока професійна культура редакційних колективів, наявність єдиної системи професійних вимог у галузі, існування внутрішньогалузевого контролю за дотриманням професійних стандартів усіма учасниками процесу. Кожному журналістові це дає повагу суспільства і впевненість у завтрашньому дні. Суспільство не може не поважати представників добре зорганізованої галузі з високою професійною культурою, а кожен журналіст знає, що його як професіонала захистить таке саме сильне й професійне середовище, допоможе у професійному вишколі. Але разом з тим воно поставить перепону непрофесіоналізмові й не дасть розвиватися нездоровим тенденціям як у самому середовищі, так і стосовно нього з боку інших спільнот.

— Однак журналістика не може бути безперспективною...

— В нас перспектива одна — самоорганізовуватися. Ну хіба можна назвати здоровою тенденцією небажання деяких редакційних колективів підвищувати свою кваліфікацію, дбати про освіту кадрів? Це несерйозний підхід — по-цеховому вирішувати питання освіти (самі вчимо під себе). Кожен має займатися своєю справою. Професійна школа — готувати кадри, а редакції — робити журналістський продукт. Їм слід виявляти більше інтересу до професійних шкіл, допомагати їм, співпрацювати з ними. У нашому випадку — це факультети журналістики.

Без правил гри не обійтися

— У Верховній Раді не задоволені станом сучасної журналістики. Як наразі вчать в інституті дотримуватися професійних стандартів?

— Навчальні заклади у професійному середовищі є, хоч як це парадоксально, не первинною, а вторинною ланкою. Школа й освіта не можуть бути кращими за суспільство. Наївно вважати, що країна має суспільні проблеми через погану школу. Школа потужна в сильному суспільстві, яке приділяє увагу освіті, створює умови, виділяє кошти, дбає про підготовку викладача і його добробут.

Відносини між журналістською галуззю і журналістською освітою — такі самі. Якщо галузь не виявляє інтересу до освіти, не виступає замовником кадрів, не створює умов для їх підготовки і не підтримує факультети, про що можна далі вести мову?

— Та, можливо, є й інший бік медалі?

— Звісно. Те, чого вчать, повинне знаходити сферу застосування. Ми можемо скільки завгодно вчити стандартам професії. Та якщо галузь сама їх не дотримується і порушує, не формує на них запиту, то результативність такого навчання нульова. Я називаю сайт «Телекритика» мінним полем української журналістики, бо без брому на ньому неможливо читати матеріали. Фактично всі вони про порушення стандартів у галузі. Тож кому потрібні стандарти, яких ми вчимо? В цьому коріниться проблема освіти. Розв’язати її можуть ключові гравці на ринку медіа. Вони повинні разом з учасниками системи професійної освіти сісти за стіл переговорів і знайти вихід з професійного колапсу.

— На конференції «Проблеми і перспективи розвитку журналістики» ви говорили про те, що становище у сфері дотримання журналістами професійних стандартів може виправити створення незалежного органу, який би все це проконтролював. Що слід зробити, аби в медіа-галузі з’явилася своєрідна вища рада, яка б перебрала на себе головні важелі впливу на сферу та об’єктивно могла б оцінити професіоналізм працівників?

— Усе залежить від доброї волі працівників медіа. Якщо в них не сформується потреба в колективному захисті професії — нічого не буде. Потрібно передовсім виробити правила гри і побудувати стійку систему в галузі. За цю справу може взятися, наприклад, спілка журналістів, профспілка, яка б працювала на постійній основі... До слова, профспілка — це не страйковий комітет, такі організації повинні створюватися не в момент розвалу колективу або як знаряддя для захисту, а заздалегідь — для захисту професії від внутрішньої «корозії», для вироблення і збереження принципів та правил внутрішньої професійної культури, честі. І, звісно, для захисту від зовнішніх нападників! Але цього мають захотіти самі журналісти.

— Із чого їм розпочинати?

— Якась професійна громадська організація має вийти з ініціативою почати об’єднавчий процес у галузі, активно залучити до цього медійний топ-менеджмент, підписати угоду про співпрацю. Така рада чи спілка журналістів повинна утримуватися за рахунок засобів масової інформації. А медіа мають делегувати їй найголовніше повноваження — контроль за професійною сферою і захист її від внутрішньої та зовнішньої руйнації.

Навчальні заклади найбільш зацікавлені в стабільності професійної системи, адже для неї вони готують кадри. І в процесі консолідації зусиль вони братимуть активну участь. Інакше не може й бути: професійне середовище, яке не дбає про кадри, ніколи не матиме успіху.

Гадаю, найбільш невдячна справа — перекладати неуспіхи в журналістиці на плечі навчальних закладів. Треба йти шляхом об’єднання зусиль практиків й освітян, бо всі ми працюємо на один результат — гідне життя людей.

Комунікації: медійно-соціальні

— Володимире Володимировичу, ви напевно порівнювали розвиток журналістики та науки за ці роки. Яких проблем уже вдалося позбутися, а які, навпаки, виникли?

— Система журналістської освіти намагається якось існувати в умовах нестабільності журналістського середовища, його вразливості й залежності від зовнішніх чинників. Освітнє середовище організованіше й консолідованіше, ніж професійне. У нас є спеціальна рада. Науково-методична комісія з журналістики та інформації регулярно збирається, розглядає проблемні питання журналістської освіти.

А кілька років тому наша комісія стала членом Всесвітньої ради викладачів журналістики. На початку липня у Бельгії відбудеться третій світовий конгрес викладачів журналістики, на якому я виступатиму від України.

— Виходить, українська система журналістської освіти йде не лише шляхом об’єднання всередині країни, а й поза її межами?

— Ми розуміємо, що повинні вписуватися у світову систему підготовки кадрів, залежати від неї, тягнутися до успіхів світової системи. І дуже шкода, що вітчизняна професійна галузь до цього нашого пориву байдужа. А по суті, якби професійна журналістська спільнота працювала як єдина система, вона мала б бути в першу чергу зацікавлена, щоб сфера підготовки кадрів співпрацювала з зарубіжними навчальними закладами.

Ми відкрили кафедру іноземних мов, отримали ліцензію на новий бакалаврський напрямок «кіно- і телемистецтво» для підготовки режисерів, операторів, драматургів, ведучих. Університет виділив мільйон гривень для будівництва телевізійного комплексу і зараз іде монтаж апаратури. Також домовилися з Університетом імені Адама Міцкевича у Познані про магістерську програму подвійних дипломів: поєднали нашу програму з медіакомунікацій та їхню з журналістики та соціальної комунікації. Навчання триває два роки — один в Україні, другий — у Польщі (двома мовами).

— І на завершення... Чим дивуватиме Інститут журналістики?

— Цієї суботи ми проведемо черговий фестиваль «Журналістська весна-2013». Усіх випускників запрошую на 11 годину до інституту. Студенти готують цікаві заходи. Цьогоріч їм активно допомагають і випускники вишу. До речі, на наше свято приїхали гості, студенти й викладачі з Білорусі.

Катерина МАЦЕГОРА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир РІЗУН. Народився 12 лютого 1957 р. в Бахмачі на Чернігівщині. Закінчив українське відділення філологічного факультету КНУ ім. Т. Г. Шевченка (1979 р.). Захистив докторську дисертацію на тему «Моделювання і технологія редакторських систем» (1996 р.). Директор Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (з 2000 р.). У науково-педагогічній сфері активно займається проблемами розвитку й формування професійної мовної особистості. Автор першого в Україні підручника з літературного редагування для журналістів.