Зустрілася з киянином Володимиром Федоровим на столичних Позняках і водночас у Чернігівській губернії, якій належала ця місцевість, коли такий нині близький до Києва, а не до Полтави Бориспільський район, де я народилася, значився в Полтавській губернії, а Київська — простягалася тільки до правого берега Дніпра. Цей чоловік, за освітою економіст, працює за фахом. Він росіянин по батьку, чий рід із Псковської губернії, і українець по мамі, рід якої з Подільської. За три десятиліття, відколи поринув у генеалогію, викроює на неї вільний час чи не щодня. І дозахоплювався вивченням свого походження настільки, що перестав рахувати знайдених родичів, зібравши їх майже дві тисячі. До того ж розселених зокрема в семи країнах зарубіжжя, хоч колись предки століттями жили в одному селі. Власне родове дерево так розгалужується корінням углиб, а гіллям так розростається в усі боки, що довелося розділити його на кілька окремих дерев. А якщо додати до них ще й ті, що за дослідженням пана Володимира виникли з генеалогії дружини, то їх у подружжя Федорових — цілий сад.
Підсумок майже щоденної роботи Володимира Федорова в архівах Києва й України — і його книга про 8 тисяч іноземців (зі списком їхніх прізвищ), котрі жили з 1795 року в трьох губерніях Російської імперії — Подільській, Волинській та Київській. Її перший том побачив світ цього року у квітні, другий має вийти з друку в останні дні 2014-го. Ще він готує книгу про історію села Жищинці Городоцького району на Хмельниччині та сусіднього з ним села Пільний Олексинець, звідки його бабуся й дідусь. Розпитавши їх, саме за цими спогадами склав своє перше генеалогічне дерево 1984 року.
— Що спонукало вас, пане Володимире, перейти від задушевних розмов з рідними людьми до грунтовних посиденьок в історичних архівах?
— Напевне, історія з прадідом-старовіром, добрим господарем із Псковської губернії. За радянської влади його розкуркулили і відправили будувати Волховську ГЕС під Ленінградом. А згодом він потрапив ще й під репресії після вбивства Кірова і опинився з родиною в Карелії, де працював на торф’яних розробках. Його син (мій дід) зустрічався з дівчиною із сільради, щоб украсти чисті бланки документів і допомогти батькові втекти. За сприяння земляка-залізничника, який возив торф, втеча вдалася. Змінивши прізвище, прадід усе життя боявся, що його можуть викрити й арештувати.
— Ви досліджували багато метричних книг. Вони всі однакові чи в деяких є щось особливе?
— Вести їх мали за правилами консисторії, але з середини до кінця ХVІІІ століття з ними творили у церквах що завгодно. Записи священиків про свої сім’ї докладні, виокремлені збільшеними літерами, прикрашені орнаментом. Я бачив чудовий малюнок на всю сторінку: талановитий отець зобразив обряд хрещення — немовля занурюють у воду.
Біля запису про народження іноді зазначено й коли людина померла, а де зафіксовано смерть, зазвичай, скільки років прожила. Якщо в київській синагозі в метричних книгах — досить точні діагнози смерті небіжчиків, бо серед освічених євреїв було багато лікарів, то в сільській глибинці батюшка міг написати, наприклад, що не стало людини «від сатанинського наговору». Я бачив метричні книги, де всі померли рівно в 50—60 років: вік там округляли.
Щодо спочилих без причастя священик пояснює в метричній книзі, чому не встиг їх висповідати. Найчастіше коротко: помер нагло (раптово), упав з дерева, вдарився головою… А в Радомишльському повіті Київської губернії я натрапив на розлогу майже детективну історію: такий-то повернувся з риболовлі, піймавши те-то, зайшов до старости села з пляшкою того-то, випили стільки-то, додому добіг з криком «ой, помираю!» і там одразу упокоївся… У тому ж селі того ж року записано, що жінка дуже швидко смертельно отруїлася, хоч їли щось у сусідів усією родиною. Або не вказано прізвище померлої (піп його не знав), є лише її ім’я з уточненням: та, що жила за річкою…
— Які ще документи допомагають знайти і пізнати своїх пращурів?
— В архівах найзапитуваніші такі фонди: консисторії (метричні книги, сповідні та клірові відомості), казенної палати (ревізькі казки — державний облік населення за станами, їхнє переміщення з одного поселення до іншого). І мало хто знає про інші багатства, які там є.
Просто треба знати, що й де шукати, а це не завжди підкажуть навіть архівні працівники: добре орієнтуються у фондах лише ті, стаж роботи яких — десятки років. А в архівах велика плинність кадрів через дуже низьку зарплату й надзвичайну завантаженість. У Київському обласному архіві на стенді при вході зазначено, скільки документів у ньому ще не розсортовано: таких паперів у кожному закладі тонни, не вистачає людей, які б за них узялися.
Колись одна метрична книга зберігалася у двох примірниках: у церкві та в консисторії. З деяких храмів їх та інші документи й досі не передали до архівів. У Баришівському районі на Київщині, де живе моя мама, я сфотографував у церкві сповідні відомості за ХІХ століття.
За своїм родоводом досліджую села Подільської губернії. У Жищинцях Проскурівського повіту збереглися папери про селянські сходки: помер годувальник — громада вирішувала, як опікувати сім’ю вдови; згоріла хата — будували толокою нову. З моїм прізвищем у селі жили дві родини; я не знав, з якої пішов мій предок. Підказав знайдений там протокол: що одна з них заповідає свій дім волосному правлінню з формулюванням «бо ми бездітні».
Подобаються такі документи: вони розповідають про реальне життя в селі. Там описано, як люди розв’язували свої проблеми, які були ті, що й нині: взаємовідносини чоловіка й жінки, батьків, конфлікти…
— Ви зустрічали там щось про нерівні шлюби?
— Моя прабабка по мамі, дворянка, вийшла заміж за мого прадіда-селянина. Від дворянки в неї лишилося тільки це слово: служила покоївкою в євреїв, була кондитером, а її батько, брати — всі хлібороби. Серед селян вони, поляки, у Волинській губернії трохи вирізнялися культурою, одягом, іменами-прізвищами, ходили в костьоли, а не до церкви. Одружувалися у своєму середовищі, серед колишньої шляхти, дуже рідко з місцевими селянами. Серед моїх предків польської лінії ніхто цього не порушував, крім прабабки. Хоч її чоловік теж мав шляхетне польське коріння ще у ХVІІІ столітті.
Знаєте, чому має найбільше завдячувати генеалогія? Бюрократії, з її величезною кількістю паперів. Якщо траплялась карна справа — це взагалі для генеалогів мрія, бо вона виростала й до 200—300 аркушів документів, які могли потрапити в кілька фондів: волосні, судів, поліцейського управління, а це гарантія, що ми їх знайдемо.
Коли в селі було все тихо, ніхто не бешкетував — для генеалогії це погано. Дуже цікаві для неї судові протоколи про конокрадство чи пожежі: з допитів селян можна дізнатися про своїх далеких родичів від їхніх сусідів. Один харків’янин знайшов свідчення учнів про його пращура-вчителя: що той пиячив, бив їх, і як викладач не дуже фаховий.
До різних конфліктів призводив ліс, колись основний будівельний матеріал, а крали його ще й для опалення. Поміщик, бувало, частину лісового угіддя подарував церкві, а селяни ще рубали там дерева, бо він дозволяв їм це раніше. Я відкрив для себе атестаційні характеристики лісників, де йдеться про кожного: яка освіта, відколи на посаді, його фізичний стан, поведінка, чи є недоліки, що заважають службі, перелічуються члени сім’ї, де навчаються діти. Таких докладних особистих даних не зустрінеш в інших джерелах. Але про свого предка, котрий працював у лісовому господарстві, я ще нічого не знайшов: не всі документи збереглися.
— Вони втрачені через війни?
— Це традиційна відмовка архівних працівників. А насправді їх, зниклих зокрема в Другу світову війну, — невеликий відсоток. Більше втрат — через недостатнє фінансування архівів, недбалість працівників. Найбільша катастрофа в Україні сталася 2003 року з фондами Подільської губернії, які зберігалися в Кам’янці-Подільському у вогкому підвалі колишньої старої церкви. Там при пожежі частина документів згоріла, частину залили водою пожежники. Залишки перевезли до Хмельницького обласного архіву, їх реставруватимуть дуже довго. Тому треба якнайшвидше оцифровувати архіви і копії зберігати в кількох приміщеннях, щоб не пропали, якщо станеться щось в одному.
— Так прозаїчно зникає зафіксована вічність…
— У цьому їй сприяють в архівах і деякі відвідувачі читальних залів. Хтось у спеку відкриває там за столом мінералку, яка пирскає на кількасотлітні папери; хтось одною рукою гортає справу, а з другої попиває кефір; чоловік поряд зі сповідальним розписом нарізав апельсини, а бризки від них — це ж кислота, потраплять на текст — і якась буква чи цифра зникне. Читальний зал великий, проконтролювати всіх працівники не встигають. Або дехто плює на пальці, розділяючи сторінки. Через це на одній із них, де записи чомусь до самого низу (хоч зазвичай там є поля і можна перегортати, не торкаючись тексту), кілька речень затерлося. А саме вони, може, для когось дуже важливі.
Усе дуже потрібне я в архівах перезнімаю. Якби не сфотографував колись документ середини ХVІІІ століття, помилився б щодо його змісту. Оскільки правильно зрозумів його не одразу. Спочатку прочитав, що донька мого предка вийшла заміж за хлопця із сусіднього села з прізвищем Кріцький. І тільки з третього разу розібрав там слово «служитель» — тобто він наймитував у Кріцьких, а сам прізвища не мав, узяв його в дружини, це в Україні практикувалося часто.
— За нашим родоводом моїй родичці довелося їхати до Санкт-Петербурга. А де ви працювали за кордоном за своїм?
— Я з цього приводу в Росії ще не був. Навіщо? Це дуже дорого. По-перше, архіви зобов’язані відповідати на запити, але треба вміти їх сформулювати: лише одне запитання — щодо однієї людини чи однієї події. А ще ми, генеалоги-аматори, спілкуємося в Інтернеті на своїх форумах, а там досить поширений бартер: я, знаючи, де що знайти в Києві, шукаю предків чоловіка з Петербурга, а він, добре орієнтуючись в архівах рідного міста, збирає матеріали про моїх пращурів.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ФЕДОРОВ. Народився 1969 року в місті Городок на Хмельниччині. Закінчив економічний факультет Київського державного університету. Генеалог-аматор. Автор книги «Іноземні піддані Волинської, Київської та Подільської губерній Російської імперії».