Заслужений працівник
культури України
Володимир ДЄДОВ

Кругла дата — 80 років з дня утворення Донецької області є нагодою озирнутися назад і згадати багатющу історію нашого краю. А допоміг це зробити заслужений працівник культури України, нині провідний науковий співробітник, а свого часу — директор Святогірського державного історико-архітектурного заповідника Володимир Дєдов.

— Володимире Миколайовичу, з якої конкретно дати бере відлік історія тоді новоутвореної області?

— Архіви підказують цей день — 2 липня 1932 року. Адже саме цього дня з’явилася постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, яка так і називалася «Про утворення Донецької області». Там зазначалося, що нова Донецька область з центром у місті Артемівську матиме у своєму складі 12 міських рад та 23 райони.

Водночас доречно пригадати, що Донецький регіон як адміністративно-територіальна одиниця з’явився ще в 1919 році, коли в Слов’янську відбувся I Донецький губернський з’їзд Рад. Він проголосив утворення Донецької губернії. І нині на фасаді сучасного Палацу культури ім. Леніна у Слов’янську можна побачити меморіальну дошку, яка засвідчила цей історичний факт.

— А кого в такому разі можна вважати всеукраїнськими «хрещеними батьками» області? Тобто чиї підписи стоять під історичним документом?

— Підписали постанову Голова ВУЦВК, «всеукраїнський староста» Григорій Петровський та секретар виконкому Юрій Войцехівський. Та, образно кажучи, «хрещеним батьком» був усе-таки Федір Андрійович Сергєєв — партійний псевдонім Артем, який у 1919 р. був обраний головою губвиконкому Донецької губернії. Зверніть увагу на рішення того ж І з’їзду Рад губернії, що проголошував: Донбас розкиданий по різних губерніях і повинен бути «зібраний» у геологічних межах, забезпечуючи виробничу єдність. До травня 1919 року підготовку щодо утворення нових меж Донецької губернії в основному завершили, але події громадянської війни, наступ армії Денікіна не дав змоги провести адміністративно-територіальну реформу в Донецькому краї. Цю роботу завершили в 1920 році не без участі Артема. У цей час він займався реалізацією програми відбудови вугільних шахт Донбасу, бо вважав, що слід запустити 35 великих шахт, які мають врятувати промисловість і витягнути інші галузі. 16 квітня 1920 р. було прийнято постанову уряду про виділення Донбасу в єдиний територіально-економічний район і утворення Донецької губернії, на базі якої в подальшому виникли Донецька і Луганська області. Її центром став Бахмут (сучасний Артемівськ).

Навколо стахановського руху й досі не припиняються дискусії. Фото надане Володимиром ДЄДОВИМ

— Як позначилося «поліпшення якості оперативного керівництва» на розвитку насамперед промисловості краю, що згодом отримав назву «всесоюзна кочегарка»?

— На результатах позначилося й те, що починали не на голому місці. Адже Донбас уже сформувався як край, де була висока концентрація населення, зайнятого в промисловості: на кожні 100 жителів — третина робітники та службовці (по всій Країні Рад та республіці ці цифри були відповідно 12 та 13 осіб). А після утворення Донецької області справді вдалося набагато ефективніше вирішувати більшість конкретних організаційних питань. Незабаром Донеччина стала центром великого сучасного виробництва, де поступово нарощувалися темпи індустріального розвитку.

Серед нових підприємств-гігантів виділявся Новокраматорський машинобудівний завод, першу чергу якого ввели в експлуатацію наприкінці вересня 1934 року. У світі на той час не було заводів, які б мали подібне потужне та технічно досконале обладнання. Водночас тривало будівництво «Азовсталі», де почала працювати домна об’ємом 1300 м3 та 500-тонна мартенівська піч, яка не мала аналогів у світі за величиною та продуктивністю. Нові цехи та агрегати ввели в експлуатацію на металургійних підприємствах у Сталіному, Маріуполі, Єнакієвому. Істотно оновився Горлівський машинобудівний завод, на якому почав працювати найбільший у світі цех врубових машин та вугільних комбайнів. Створення бази гірничозаводського машинобудування безпосередньо в Донбасі сприяло подальшому розвитку вугільної промисловості.

— Технічне переозброєння виробництва, безумовно, вимагало й відповідної підготовки кадрів, адже робітники на нові заводи та шахти прибували переважно із села.

— Справді, така проблема існувала. Ще в 1920 році на проблему кадрового складу для вугільної промисловості Донбасу звертав увагу Артем. Відома його термінова телеграма Ф. Дзержинському з цього приводу. На початку 1930-х ситуація ускладнилася тим, що після репресій проти старої технічної інтелігенції на її місця прийшли практиканти-висуванці. Вони не мали спеціальної освіти, тож не тільки робітники, а й навіть інженери і техніки часто мали тільки поверхове уявлення про сучасне обладнання. Приміром, перевірка професійного рівня 170 начальників дільниць тресту «Сталіновугілля» показала, що 100 із них не знали шахтних механізмів і не могли ними керувати…

Тому в умовах швидкого розвитку промисловості абсолютна більшість робітників здобувала спеціальність та професійні знання на виробництві і важливу роль у підготовці кваліфікованих робітників мав рух за передачу молоді виробничих знань та досвіду кадрових працівників. Цей рух виник за ініціативи Микити Ізотова. Відомий гірник на горлівській шахті «Кочегарка» за короткий час підготував чимало гірників, а невдовзі цей почин отримав загальносоюзний розмах.

— На Донбасі в ті роки зародилися й інші почини: взяти, наприклад, стаханівський рух, навколо якого не припиняються дискусії і досі…

— Історія рекордної зміни Олексія Стаханова справді описана багато разів. Однак при цьому автори чергових «нових» досліджень майже нічого не додавали нового. Як і раніше, стверджувалося, що гірник за нічну зміну нарубав 102 тонни вугілля. Причому цей видобуток записали на одного гірника, «забувши» про кріпильників. Тобто так «рахувальники» стверджували, що норму вуглевидобутку вдалося перевиконати не в 14 разів, а у 4,8 раза. Варто сказати, подібні балачки розпочалися не вчора, а буквально після події. Тому партком шахти «Центральна-Ірміно» у своєму рішенні «Про продуктивність праці вибійника Стаханова О.Г.» попередив «усіх тих, хто намагається зводити наклепи на тов. Стаханова і його рекорд як випадковий, вигаданий і т. ін., що партійним комітетом будуть вважатися як найбільші злісні вороги…»

Заради об’єктивності варто сказати, що поширення стаханівського руху спершу справді супроводжувалося сплеском ентузіазму, творчими пошуками, результатом чого стали організаційні та технічні удосконалення. Завдяки рекордам стахановців, серед яких було немало наших земляків: Максим Кривоніс, Паша Ангеліна, Макар Мазай та інші — відбулося значне підвищення норм та планових завдань. Для Донеччини це особливо важливо, адже наш край залишався одним з основних промислових центрів Країни Рад. Окрім того, позитивним явищем варто вважати й зростання кількості населення. За переписом 1939 року, в Сталінській області проживало понад 3 млн душ, із яких 78% — у містах… Тобто є всі підстави стверджувати, що багато позитивних зрушень у житті краю розпочалися з Постанови ВУЦВКу про утворення Донецької області від 2 липня 1932 року.

— До поважної дати в області вийшло чимало цікавих книжок про історію краю. Володимире Миколайовичу, а які видання недавно з’явилися завдяки ініціативі Святогірського державного історично-архітектурного заповідника?

— Насамперед зверну увагу на збірник наукових праць «Святогірський альманах 2011», до якого ввійшли результати наукових досліджень останнього часу, присвячені історико-культурній спадщині Святогір’я та іншим цікавим об’єктам. У 2012 році перед проведенням фінальної частини Євро-2012 вийшов з друку фотоальбом «Святі Гори в історії Слобідської України». В основу видання покладений проект — виставка кількох музейних закладів. Це видання — своєрідний каталог художньо-археологічної виставки і стародруків реконструйованої бібліотеки Святогірського монастиря за часів Слобідської України.

— У розділі «Історичні дослідження. Музеєзнавство» «Святогірського альманаху 2011» йдеться про пам’ятник Артему та його автора Івана Кавалерідзе, якому цього року виповнилося б 125. Розкажіть про цей проект докладніше.

— Я вже підкреслював роль Ф. Сергєєва (Артема) у народженні Донбасу як окремої виробничої і адміністративно-територіальної одиниці. Трагічна загибель партійного діяча за не зовсім з’ясованих обставин влітку 1921 року звела нанівець плани цієї історичної фігури. Були ухвалені рішення на рівні республіки та губернії про увічнення пам’яті Артема. В оголошеному конкурсі з-поміж 60 проектів перемогла робота Івана Кавалерідзе. Спорудження пам’ятника розпочалося у Бахмуті, де свого часу працював Артем. Про умови роботи можуть засвідчити рядки з листа скульптора дружині: «Вважаю моє перебування тут засланням…»

Давалися взнаки погодні умови — східні суховії, пилові бурі. Відкрили пам’ятник 27 липня 1924 року: у центрі міста постала фігура Артема з високо піднятою лівою рукою заввишки 15 м на 15-метровому постаменті . У роки Великої Вітчизняної війни гітлерівці знищили монумент, а потім на його відбудову не знайшлося коштів. Щоправда, у 1959 році у місті відкрили 12-метровий пам’ятник Артему інших авторів. А побачивши його, І.Кавалерідзе пожартував: «Це не пам’ятник, а статуетка». А от інша скульптура Ф.Сергєєва роботи видатного митця висотою 27 м, споруджена в 1927 році, досі стоїть на крейдяній кручі у Святогірську. Пам’ятник, збудований в авангардному стилі (кубізм), вражає всіх своїм монументалізмом і оригінальним художнім рішенням. Не випадково він увійшов до числа 44 найвидатніших пам’яток монументального мистецтва України, що охороняються державою.

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ДЄДОВ. Народився 1956 р. в Донецьку. Закінчив історичний факультет Донецького університету. З 1981 р. працює у Святогірському державному історичному заповіднику. Автор 45 наукових праць. Заслужений працівник культури України.