З нагоди 70-ї річниці визволення Полтави і Полтавської області творча група обласної державної телерадіокомпанії «Лтава» створює багатосерійний документальний фільм «Полтавщина 1941—1945: між відступом і визволенням». Перші три серії вже презентували. Про роботу над фільмом «УК» розповідає автор сценарію і постановник Володимир Дряпак.
.jpg)
— Володимире Васильовичу, з чиєї ініціативи створюється фільм і хто його фінансує?
— Фінансується він з обласного бюджету, ініціатори — керівництво телерадіокомпанії і департаменту інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації. А допомагають мені режисер Дмитро Старіков, оператори-постановники Микола Янко та Максим Старіков. Фільм знімаємо ось уже півтора року, плануємо 13 серій, хоч написаного і відзнятого матеріалу вистачило б іще не на одну серію.
— З якою метою його створювали?
— Щоб люди знали правду про події Великої Вітчизняної війни, не забували, якою ціною далася нашим прадідам і дідам перемога. І щоб молодь розуміла, що в будь-якій небезпечній ситуації завжди знайдеться сила, здатна протистояти. Коли одні горбляться під чийсь чобіт, є ті, хто розправляє плечі і йде назустріч смерті. Такими у нашому фільмі є, наприклад, лохвичанка Марія Йоша зі своєю матір’ю.
— Складно, мабуть, було визначитися з об’єктами для зйомок? Адже війна тривала роки?
— Допомогло те, що я за фахом історик, багато читав і писав про Велику Вітчизняну війну. Крім того, мене консультували колеги — Віктор Ревегук, Олександр Білоусько, Тарас Пустовіт, інші історики, експерти, працівники архівів, музеїв, ветерани, військові. Матеріал для фільму знято у 13 районах.
— Де на Полтавщині в роки війни відбувалися найдраматичніші події?
— На території Хорольського, Лохвицького, Лубенського та Кременчуцького районів. Знімальна група побувала на місці Хорольської ями, в якій загинуло понад 90 тисяч радянських військовополонених, в урочищі Шумейковому під Лохвицею, де було оточене і загинуло величезне угруповання на чолі з командувачем Південно-Західного фронту генералом Кирпоносом. У Гадяцьких лісах, де воювали партизани, і Лубенському паровозному депо, в якому діяли підпільники. Знімали в селах Баранівка Шишацького та Велика Обухівка Миргородського районів, спалених фашистами. Біля Кременчуцького мосту через Дніпро, який із величезними втратами, під шквальним вогнем противника перепливали визволителі. Причому ті драматичні події, що відбувалися влітку, ми знімали влітку, ті, що взимку — взимку. Тому глядач сприймає фільм у режимі реального часу.
— Щось нового пощастило дізнатися про війну під час зйомок?
— Так, наприклад, уродженець села Стасі Диканського району Микола Страшко, якому було 6 років, коли в урочищі Переруб під Диканькою у 1941 році було дано перший на території України залп «катюш» по німецьких військах, повідомив нам про те, що від цього залпу — одночасно по скупченню ворога випустили близько двохсот реактивних снарядів — постраждали й наші війська. Це були кіннотники кавалерійської дивізії генерала Крючонкіна, які перебували в епіцентрі обстрілу з розвідувальною метою.
Або говорилося й писалося, що у війну на Полтавщині був масовий партизанський рух, а очевидці, архівні працівники, послуговуючись документами, доводять, що його в нас узагалі не було. Або він був незначним. Є достовірні дані тільки про загін чи з’єднання чисельністю двісті чоловік, яким керував Іван Копьонкін, але й вони партизанили лише чотири місяці.
Про нескорену полтавчанку Лялю Убийвовк нове дізнався, що не вона керувала підпільною організацією, а Сергій Сапіго. Вона в організації відповідала за ідеологічну роботу. І що Ляля зі своїм батьком, виявляється, працювали на станції переливання крові і, користуючись цим, врятували багато приречених на смерть військовополонених із табору, що розташовувався на території полтавської школи № 27. Вони привозили цих людей на станцію наче для того, щоб узяти в них кров, певний час їх там переховували і лікували, а потім як мертвих вивозили за Копили у ліс і там залишали. Так урятували десятки полонених.
Не всі знають (а ми про це розповідаємо у фільмі), що під час війни на Полтавщині загинув командувач Південно-Західного фронту Михайло Кирпонос і командувачі 40-ї та 4-ї гвардійських армій Павло Корзун і Олексій Зигін. І що тоді лише двом полтавкам було присвоєно звання Герой Радянського Союзу — Лялі Убийвовк та Наталії Меклін.
— У фільмі мені сподобався сюжет про бронепоїзд «Маршал Семен Будьонний».
— Це також маловідомий факт. У липні 1941 року в Горбанівці, на околиці Полтави, розташовувалася ставка Семена Будьонного. Він і дав завдання керівництву Полтавського тепловозоремонтного заводу побудувати бронепоїзд. А полтавці ніколи поїздів не будували, тільки ремонтували. У них не було креслень, технологій, як нині кажуть. Попри це інженерна група заводу на чолі з директором Тимофієм Гайовим, який в евакуації стане Героєм Соціалістичної Праці за те, що розгорнув там будівництво танків, виконала завдання оперативно. Працювали вдень і вночі. Харківські та інші українські металургійні заводи надіслали їм для цього 450 тонн сталі, і через два місяці бронепоїзд, який назвали «Маршал Семен Будьонний», уже стояв на запасній колії. У нього на чотирьох майданчиках розташовувалося по шість кулеметів «Максим» і по дві гармати. Екіпаж бронепоїзда складався із 100 осіб, 70 з яких були заводчани. Перший свій патрульний виїзд бронепоїзд здійснив у Новомосковськ, там на його борту побував Будьонний і виступив із промовою. Потім вони патрулювали територію на відрізку між Кременчуком і Полтавою. Але патрулювали недовго. Біля села Підлужжя, недалеко від Галещини, натрапили на засідку і німці їх розбомбили. Більшість членів екіпажу загинуло, але частині їх пощастило вибратися через нижні люки і через болота дістатися Галещини, звідки їх доправили до Полтави. Ледве вони покинули поїзд, як почали вибухати снаряди, що були в їхньому арсеналі. А їх там, за деякими даними, було 700. Уже минуло 70 років, розказує директор заводського музею Наталія Бушмакіна, а на подвір’ях жителів Підлужжя досі можна побачити металеві уламки бронепоїзда.
— На думку полтавців, сильна сторона фільму — те, що в ньому про найважливіші воєнні події розповідають очевидці і безпосередні учасники.
— Так, ми записали понад 100 осіб, які коментують, згадують, аналізують, зокрема професори, академіки.
— Що для вас було найцікавішим під час роботи над фільмом?
— Найцікавішим було писати сценарій і ставити себе на місце тих людей, які переживали війну. Відчувати, наскільки це було непросто.
— Здається, таких масштабних документальних картин обласні державні телерадіокомпанії ще не створювали?
— Так, наша «Лтава» взялася за це першою в Україні. Сподіваюся, що в майбутньому такі творчі проекти стануть для нас звичною справою.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,«Урядовий кур’єр»
ДОCЬЄ «УК»
Володимир ДРЯПАК. Народився 23 грудня 1971 року в селі Кочубеївка Чутівського району на Полтавщині. Закінчив Полтавський педінститут, за фахом — історик. Працював на обласному радіо, в газеті. Нинішня посада — завідувач редакції обласної державної телерадіокомпанії «Лтава». Член Національної спілки журналістів України. Автор багатьох документальних фільмів.
Ми в Google+