Державний науковий випробувальний центр Збройних сил України має 82-річну історію. Після окупації Криму було прийнято рішення про передислокацію цього закладу, і в березні провідні фахівці центру перебазувалися з Феодосії в Запоріжжя, де активно долучилися до модернізації гвинтокрилів та випробувань стрілецького озброєння, вогнеметів, іншої продукції, потрібної передовсім для застосування у бойових умовах.
Через два місяці було прийнято рішення перебазувати центр до Чернігова, де є відповідна інфраструктура для проведення робіт та розміщення наукових підрозділів, близько полігони, є аеродром, відновлення якого вже почали. Про це і розповів Володимир ДМИТРІЄВ кореспондентові «УК».
— Які першочергові завдання постали перед центром, що переїхав на нове місце?
— Насамперед ми підібрали місця для розташування бази підготовки спеціалістів пошуково-рятувальної авіаційної служби, підготовки водолазів усіх спеціальностей та підрозділів для спеціальних операцій. Ми відновили всі необхідні для роботи компоненти, які мали в Криму. Там була приблизно така сама інфраструктура. Продовжуємо нарощувати і майже відновили науковий потенціал — втрачених спеціалістів. У нас майже 20 докторів і кандидатів наук. Плануємо і надалі розвиватися в цьому напрямі.
— Розкажіть про напрями діяльності ваших фахівців.
— Випробування всіх видів озброєння та військової техніки, а також науковий супровід цих розробок на промислових підприємствах під час дослідно-конструкторських робіт. Ми тісно взаємодіємо із понад 70 виробниками, беремо активну участь у процесі створення нових зразків від задуму, потім з’являються ескізні проекти, макети, моделі, дослідні зразки, які проходять попередні випробування, автономні обробки, комплексні обробки. Ми беремо участь у складі комісії з розгляду результатів різних етапів розробки, у процесі проведення випробувань, що їх здійснює промисловість перед тим, як представити той об’єкт Міністерству оборони України.
— Через військові дії ваша робота, напевне, активізувалася?
— Так, інтенсивність зросла. Якщо раніше ми виконували планові роботи і до них можна було заздалегідь підготуватися, то нині виникли проблеми, які тривалий час накопичувалися. І тепер потрібно їх розв’язувати — швидко, оперативно та якісно в дуже стислі терміни. Тим більше, що наш суперник використовує і нові методи боротьби, і найостанніші види озброєнь, до чого нам треба ще дійти, щоб перевищити за змогою рівень виконання бойових завдань у всіх напрямках.
Розробка — це тривалий процес, який залежить від складності техніки.
— У вас є філіали в інших містах?
— Немає, ми самостійний центр. Завдяки тому, що розробників у нас багато в Україні, виїзними бригадами проводимо роботи на інших підприємствах. Взаємодіємо з усіма. Здійснюємо кінцеву оцінку того продукту, який розробили на місцях.
— Над якими проектами працював ваш колектив останнім часом?
— З 1992 року ми були задіяні в проекті Ан-70. Дуже довго супроводжували створення літального апарату, брали участь у всіх видах випробувань. І врешті-решт на початку 2014 року весь обсяг було завершено, літальний апарат прийнято на озброєння Збройних сил України і вже Міноборони приймає зараз рішення щодо закупівлі.
— Чим добрий цей новий літак?
— Попри тривалий час його створення, він не втратив актуальності. Цьому літальному апарату і зараз немає у світі рівних за льотно-технічними характеристиками, насамперед злітно-посадковими. Він може підніматися в повітря з грунтових аеродромів, у нього дуже добрі характеристики тяги, озброєності та економічності з точки зору витрати палива.
Якщо планер літака і всі його механічні системи залишилися без змін і є унікальними навіть на тепер, то природно, що бортове радіоелектронне обладнання за цей період застаріло. Було здійснено цілий комплекс робіт і за рахунок передовсім вітчизняного потенціалу замінено старе обладнання на нове. Наш центр здійснив понад два десятки міжвідомчих випробувань складових цього комплексу у стислі терміни. І все це одержало прописку на новій машині, яка лишається передовою. Цей літак здатен перевозити бойову техніку і особовий склад, вантажі, а також здійснювати десантування великої кількості людей. На світовому рівні ще не скоро досягнуть таких характеристик.
— Ви досягли успіхів і в розробці нових парашутів?
— Це окрема проблема. На момент набуття Україною незалежності вся парашутна техніка залишалася розробки часів Радянського Союзу. Вона почала старіти — морально і фізично. Ще в 1990-ті роки було прийнято рішення про розробку програми цього напряму. Було обрано відповідні вітчизняні підприємства, які взялися за виконання дослідно-конструкторських робіт. Так створили цілі лінії нових парашутних систем — тренувальні, рятувальні, спеціального призначення.
У процесі розробки наші випробувачі виконали кілька тисяч парашутних стрибків. Але спершу з новими виробами попрацювало кілька сотень манекенів. Так вісім типів парашутних систем вийшли на рівень державних випробувань, і з них чотири види прийнято на даний момент на озброєння. Вони мають удвічі-втричі більший ресурс, триваліший термін використання. Їхня перевага — менша вага та розміри, що дає змогу взяти додатковий магазин із набоями, пайок для харчування десантника, засоби захисту.
З’явилася нова лінійка десантних парашутів спецпризначення. Якщо раніше купол розкривався через три секунди після стрибка і не було маневру для приземлення, що могло вплинути на безпеку, то тепер парашутист може обрати потрібне місце приземлення — навіть за багато кілометрів від місця десантування і майже до нуля зменшити швидкість наближення до землі.
— Чи можна порівняти випробувачів із каскадерами?
— Ні, наші фахівці не каскадери. Це люди, котрі проходять жорсткий відбір на конкурсній основі. Вони мають бути здатні мислити науково, розуміти, як діє техніка, вміти діяти в особливих ситуаціях, якщо такі трапляються. Крім наукового підходу, потрібні знання технічної бази.
На жаль, в жодному закладі — ні у військовому, ні у цивільному — не готують випробувачів. Уся підготовка відбувається в процесі роботи. Новачка прикріплюють до досвідченого фахівця. Практика показує, що навіть за інтенсивної роботи підготовка спеціаліста займає 3—5 років. Потім людині можна доручити окрему тему, щоб вона її провела від початку до кінця.
І не кожен фахівець може досягнути цього. Дехто намагається освоювати нелегку справу по 5—8 років. Дехто лишається нереалізованим.
— Які побутові умови мають фахівці, що прибули з Криму?
— На жаль, ми маємо проблеми, на які відволікається особовий склад. Майже всі наймають житло. Жодної квартири ще не одержали. Приблизно 60% працівників приїхали разом із родинами. Але через побутову невлаштованість не все складається як хотілося б. Ті, у кого родини залишаються у Феодосії, тривожаться: сім’ї можуть розпастися. Через це 7—8 людей не витримали і звільнилися.
Звісно, у перспективі нам обіцяють житлову проблему розв’язати: побудувати для центру житловий будинок на землі, яка належить Міноборони. Також на черзі реконструкція казарменого фонду. Підібрали дві будівлі, які можна перебудувати під малосімейки.
— У найближчому майбутньому ваша робота буде пов’язана виключно з потребами АТО чи є й довгострокові плани?
— Після перебазування з Криму ми здійснили 36 робіт, більше половини з них — в інтересах сил АТО. На 2015 рік заплановано 120 робіт — і термінові, і на віддалену перспективу.
Розуміємо всю відповідальність, що лежить на фахівцях нашого центру. Наші співробітники теж на війні. Здійснюємо роботи в інтересах усіх видів Збройних сил. Це й модернізовані літаки Су-25, Су-27, Л-39, гвинтокрили Мі-8 і Мі-2, який нині модернізуємо і вже є дані, що на сьогодні 8 таких машин закуплено. Це й різноманітна бронетехніка, стрілецьке озброєння: вогнемети, кулемети, снайперські гвинтівки тощо. Це засоби бронезахисту техніки і особового складу; різноманітні групові засоби для пошуково-рятувальних робіт.
Усі наші працівники — люди творчі. Якщо виникають труднощі, ми не припиняємо роботу, а призупиняємо і шукаємо рішення. В зону АТО повинна надходити сучасна військова техніка. І наше головне завдання —гарантувати її надійність.
Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ДМИТРІЄВ. Народився 1952 року в місті Архангельську. Закінчив Харківський авіаційний інститут. Служив у Сєвероморську на Крайній Півночі, з 1992 року — у Феодосії в Державному науково-випробувальному авіаційному центрі Збройних сил України. Кандидат технічних наук. Старший науковий співробітник. Заступник начальника Державного наукового випробувального центру Збройних сил України з наукової роботи.